Не сприяє змагальності кримінального процесу також відсутність передбаченої законом процесуальної форми таких способів збирання доказів, як витребування та отримання доказів сторонами кримінального провадження (ч. 2, 3 ст. 93 КПК). Неоднозначною, з огляду на доказове значення, видається й інформація, отримана у ході застосування заходу забезпечення кримінального провадження у вигляді тимчасового доступу сторонами до речей і документів (більш детально 5, с. 134-136). На жаль, варто визнати, що відсутність процесуальної форми згаданих дій не йде на користь вирішенню завдання кримінального провадження, що полягає у необхідності застосування до кожного його учасника належної правової процедури (ст. 2 КПК).

Справедливості заради слід відзначити, що негативні наслідки для забезпечення реальної змагальності у ході доказування, обумовлені існуванням нерівності в можливостях реалізації своїх прав стороною захисту, у певній мірі компенсуються іншими процесуальними механізмами, що отримали у науці кримінального процесу назву «переваги захисту»: презумпція невинуватості та забезпечення доведеності вини (ст. 17 КПК), свобода від самовикриття (ст. 18 КПК), остаточне визначення допустимості доказів судом (ч. 4 ст. 89 КПК, ч. 1 ст. 95 КПК), судовий контроль, надання останнього слова під час судового розгляду обвинуваченому (ст. 365 КПК). Як слушно зазначає В.О. Лазарєва, «обвиняемый защищен не сталько своими правами, сколько обязанностями, возложенными на субъекты уголовного преследования» (6, с. 18).

Однак не може бути компенсоване, на наше переконання, позбавлення можливості адвоката - захисника права на збирання доказів до моменту повідомлення особі про підозру, оскільки час від початку провадження до моменту повідомлення особі про підозру використовується стороною обвинувачення для збирання доказів, на відміну від захисника, який за новим КПК позбавлений такої можливості. Аналогічна ситуація виникає і у випадках зупинення досудового розслідування. Оскільки редакція ч. 5 ст. 280 КПК обумовлює неоднозначне тлумачення поняття слідчих (розшукових) дій як таких, що «спрямовані на встановлення місцезнаходження підозрюваного», коло цих дій у кожному конкретному випадку буде визначатися стороною обвинувачення. Більш того, у ході проведення зазначених дій під час зупиненого досудового розслідування стороні обвинувачення гіпотетично можуть стати відомі й інші фактичні дані, хоча і не доказового характеру, однак такого, що орієнтує слідчого, прокурора в їх діяльності як суб'єктів, що виконують функцію обвинувачення. У цьому зв'язку доречною та своєчасною, на наш погляд, є пропозиція науковців надати право адвокату на опитування, передбачивши процесуальну форму закріплення його результатів (7, с. 128). Таке право надасть можливість стороні захисту певною мірою компенсувати часткові втрати, обумовлені дисбалансом повноважень сторін в процесі формування доказової бази кримінального провадження.

Реальна змагальність сторін у повній мірі можлива лише у судовому розгляді, де з'являється незалежний від сторін арбітр, покликаний встановити паритет між людиною та державою, між приватним та суспільним інтересом.

Одвічне питання кримінального процесу щодо активності суду у судовому розгляді справи набуває ще більшої актуальності з прийняттям нового КПК, яким скасовано можливість направлення провадження на додаткове розслідування. У науковій юридичній літературі висловлені різні точки зору щодо ролі суду у змагальному процесі. Одні автори достатньо категоричні у своїх судженнях: «Ніякої особистої ініціативи, ніякої спонукальної зацікавленості - це ознака істинного правосуддя в новому демократичному його розумінні», - стверджує В. Стефанюк (8, с. 26). Інші науковці більш помірковані й обстоюють позицію, щодо якої суд не може бути зв'язаний засобами дослідження питань, які пропонуються сторонам (9, с. 197). Висловлена також і така точка зору, згідно з якою автори пропонують покласти на суд обов'язок збирати «докази захисту», незалежно від клопотань про це, що дозволить, на їх погляд, подолати процесуальну нерівність сторін на етапі досудового розслідування (10, с. 14).

Думається, що слушною у даному спорі є думка практичних працівників. Суддя Іллічівського районного суду м. Маріуполя Ю. Мирошниченко переконаний, що «за нинішніх реалій суд не повинен перетворюватись на стороннього спостерігача, який слідкуватиме за «грою» двох сторін... З одного боку, органи обвинувачення недопрацьовують і часто направляють до суду «напівпусті» справи; з другого - адвокати не заінтересовані в захисті матеріально незабезпечених громадян. Як наслідок, на сьогодні саме суду доводиться вимагати докази від сторін» (11). З такою позицією важко не погодитись з огляду на те, що у відповідності із законом суддя має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному і неупередженому дослідженні усіх обставин кримінального провадження для прийняття відповідного процесуального рішення (ч. 1 ст. 94 КПК). Таке внутрішнє переконання може бути результатом тільки активних дій суду у ході кримінального судочинства, яких вимагає від судді Основний закон - Конституція України, де у ч. 1 ст. 55 проголошено: «Права і свободи людини і громадянина захищаються судом».

законодавство доказування кримінальний захист

Висновки

Вітчизняний кримінальний процес залишається процесом змішаного типу з окремими елементами відновлювального правосуддя і поєднує риси розшукового та змагального типів. На стадії досудового розслідування засада змагальності діє лише певною мірою, обумовлюючи нерівні «стартові» можливості сторін у ході формування доказової бази судочинства. Завдання кримінального провадження (ст. 2 КПК) можуть бути виконані завдяки розробці та впровадженню правових механізмів компенсації дисбалансу повноважень сторін. У судовому розгляді суд має бути активним, оскільки його остаточне рішення щодо винуватості чи невинуватості особи має базуватися на всебічному, повному і неуперед- женому дослідженні усіх обставин кримінального провадження. При цьому суд керується нормами Конституції України як приписами прямої дії щодо покладеного на нього обов'язку захищати права та свободи людини і громадянина.

Список використаних джерел

1. Смирнов А.В. Модели уголовного процесса [Текст] : [монографія] / А.В. Смирнов. - С.-П. Наука, 2000. - 221 с.

2. Сердюк В. Змагальність як засада судового провадження // Вісник прокуратури. - 2012. - № 8. - С. 94-103.

3. Микеле де Сальвиа. Прецеденты Европейского суда по правам человека Текст Де Сальвиа М. - С.-П. : Пресс, 2004. - 1072 с.

4. Кримінальний процесуальний кодекс України: науково-практ. коментар / За ред. С.В. Ківалова, С.М. Міщенка, В.Ю. Захарченка. - Х. : Одіссей, 2013. - 1098 с.

5. Мирошниченко Т.М. Щодо питання реалізації нормативного змісту засади забезпечення обвинуваченому права на захист // Науковий вісник Ужгородського національного ун-ту. Сер. право, т 3. - Вип. 32. - 2015. - С. 132-137.

6. Лазарева В.А. Доказывание в уголовном процессе [Текст] : [монографія] В.А. Лазарева. - М. : Высшее образлова- ние, 2009. - 343 с.

7. Яновська О. Правова позиція захисту в кримінальному провадженні: шляхи відстоювання у процессі доказування // Право України. - 2014. - № 10. С. 124-130.

8. Стефанюк В. Судова влада як основна юридична гарантія захисту прав, свобод людини і громадянина // Право України. - 2001. - № 1. - С. 25-31.

9. Захаров Д.О. Активність суду в процесі дослідження обставин справи як складова принципу змагальності у кримінальному судочинстві // Ученые записки Таврич. национ. ун-та им. В.И. Вернадского. Сер «Юрид. науки», т 25(64). - 2012. - № 1. - С. 193-198.

10. Коровина М.С. Проблемы доказывания по уголовным делам в суде первой инстанции [Текст]. - М. : Юрид. лит. - 160 с.