Співвідношенння прав особистості і держави. Трактуючи права і свободи людини як невід'ємну властивість особистості, Декларація закріплює їхнє домінуюче положення, зменшуючи цим виключну роль держави у визначенні статусу особистості. Це виявляється у встановленні конкретних вимог до правомірних обмежень прав і свобод людини з боку держави.

Вони виражаються в наступному: 1) грунтуються на законі, 2) здійснюються з метою поваги прав і свобод інших, задоволення вимоги моралі, суспільного порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві. Причому, допускаючи можливість обмеження прав і свобод у виняткових випадках, Декларація в імперативній формі забороняє будь-якій державі, групі осіб або окремим особам займатися діяльністю або чинити дії, спрямовані до знищення прав і свобод.

Декларація підкреслила універсальний характер прав і свобод, заборонила будь-які винятки в їхньому наданні і розповсюдженні на будь-яку людину, незалежно від статусу території проживання. Таким чином, народи колоній і інших залежних територій уперше були проголошені суб'єктами основних прав і свобод. У змістовному плані Декларація розширила поняття основних прав і свобод, уперше закріпила на міжнародному рівні соціально-економічні і культурні права, показала їхній взаємозв'язок із цивільними і політичними правами і необхідність для забезпечення гідності людини.

Поряд із Загальною декларацією з прав людини Організація Об'єднаних Націй розробила міжнародну угоду, а згодом дві угоди про права людини.У цих угодах права і свободи людини, проголошені в Загальній декларації, закріплювались у вигляді договірних норм.

Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права та Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, тексти яких були прийняті 16 грудня 1966 року, були ратифіковані Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19 жовтня 1973 і вступили в силу 3 січня 1976 року. Отже, у вигляді звичаєвих і договірних норм у сучасному міжнародному праві були закріплені невід'ємні права особи. Особливістю цих норм є те, що вони зумовлюють права та обов'язки держав не тільки в їх взаємовідносинах, а й у поводженні з фізичними особами.

Ця особливість має вираження в тому, що обмеження невід'ємних прав неприпустимі, а в деяких випадках можливі тільки за допомогою закону, який , як наголошується у Загальній декларації прав людини, може бути прийнятий “з метою забезпечення належного визнання і поваги до прав і свобод інших і задоволення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві”. Ст..29 Загальної декларації прав людини 1948 р. - Міжнародний захист прав і свобод людини. Збірник документів. - М., 1990. Обмеження не повинні призводити до знищення прав, встановлених міжнародним правом. Окремі припустимі обмеження прав людини регламентуються у Міжнародних пактах про права людини. Так, свобода пересування, зазначена в Пакті про громадянські і політичні права, може бути обмежена з метою охорони державної безпеки, суспільного ладу, здоров'я чи моральності населення або прав і свобод інших.

Правова сутність цих актів багатопланова, але вона має насамперед три найважливіші аспекти:

1. Найменші порушення будь-яких видів основних прав і свобод щодо будь-якої людини ведуть або можуть вести до порушення всієї системи прав і свобод і зрештою до тиранічних акцій щодо всього людства. Тому має бути надійний механізм захисту кожного з основних видів прав людини, має діяти принцип: “Всі права людини - для кожного.”

2. Поряд з національними засобами забезпечення і гарантування прав, насамперед національними конституціями, законами і судами, мають діяти міжнародно-правові способи і засоби гарантування прав як фактори недопущення, відвернення внутрішньо-національних конфліктів, згубних для нації;

3. Визначаючи людину найвищою соціальною цінністю і поважаючи її права, народи світу завдяки Загальній декларації прав людини мають сприяти не лише збереженню людини і людства, а й соціальному прогресові, поліпшенню умов життя. Погорілко В. Загальна декларація прав людини - одна з найважливіших загальнолюдських цінностей. // Право України.-1999.-№4.

2.3 Міжнародно-правові норми, що слугують боротьбі з порушеннями прав людини

До норм, які слугують спільній боротьбі держав з грубими масовими порушеннями прав людини, які можуть негативно вплинути на систему міжнародних відносин відносять такі, що містяться у Міжнародній конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1966 р., Міжнародній конвенції про запобігання злочинам апартеїду та покарання за них 1973 р., Конвенції про запобігання злочинам геноциду та покарання за них 1948 р., Конвенції про незастосування строку давності до військових злочинів проти людства 1968 р., а також у деяких інших договорах.

Водночас з підготовкою проектів Міжнародних пактів про права людини ООН розробила цілу серію міжнародних документів, що стосуються забезпечення невід'ємних прав і основних свобод людини. У зв'язку з тим, що ряд країн допускає грубі і масові порушення прав людини, які негативно впливають на всю систему міжнародних відносині або являють, або можуть являти загрозу міжнародним миру і безпеці, у рамках ООН були підготовлені та відкриті до підписаня конвенції про співробітництво держав у боротьбі з такими порушеннями. З досвіду злочинів фашизму у роки Другої світової війни геноцид був визнаний злочином проти людства, і держави зобов'язалися співробітничати для боротьби проти нього у Конвенції про запобігання злочинам геноциду та покарання за нього 1948р. Політика апартеїду, здійснювана урядом ПАР, також була визнана злочином проти людства, і держави зобов'язалися вжити всіх заходів для ліквідації цієї політики в Міжнародній конвенції про припинення злочину апартеїду і покарання за нього 1973р.