При проведенні кодифікаційних робіт великого значення, на мою думку, набуває не тільки позначення понять, але й надання їм визначення на законодавчому рівні. Таке визначення в юридичних джерелах отримало назву законодавчої дефініції. Ідея визначеності термінів і понять у законі, у тому числі й кодифікаційному, була присутня в трактаті Платона «Закони», у якому мислитель наголошує на тому, що «законодавець не повинен мати дві різні думки щодо одного й того самого предмета.

2. Кодифікація законодавства України

2.1 Кодифікація національного законодавства: загальне поняття

Необхідність усе більш оперативного правового регулювання зростаючого кола питань суспільного життя, наштовхуючись на ускладнену названими вище проблемами діяльність парламенту, як законодавчого органу, породжує потребу в розв'язанні даної суперечності. Та оскільки держава не здатна зупинити темпи і масштаби накопичення суспільних проблем, що потребують правового регулювання, так само як і штучно скоротити її втручання в регулювання цих проблем, то для розв'язання даної суперечності залишається лише пошук шляхів удосконалення самої правотворчої діяльності. У влади виникає інтерес до підвищення рівня оперативності і правового регулювання, шляхом, по-перше, удосконалення правової діяльності самого законодавчого органу; по-друге - розподілення цієї діяльності між законодавчим органом та іншими органами держави (урядом, президентом тощо), запровадження у правотворчу практику так званої субститутної законотворчості; по-третє - зменшення ролі закону, як єдиного правотворчого акта, за рахунок надання правотворчого значення судовому прецеденту.

Кодифікація законодавства має своїм предметом систему юридичних норм (правовий інститут, галузь, систему законодавства). Метою кодифікації є формування положень сукупності юридичних норм у рамках правових інститутів, закріплення галузевої структури законодавства та розвиток правових інститутів і галузей законодавства як органічних складових єдиної системи законодавства у напрямку підвищення його ефективності. Відтак, способами кодифікації законодавства стають його інституційна, галузева і комплексна систематизація. Результатом кодифікації є часткова формальна і змістовна систематизація законодавства, досягнення більше високого рівня розвитку як єдиної системи та підвищення його ефективності [18].

Зважаючи на викладене, кодифікація національного законодавства уявляється як процес законодавчої уніфікації, що передбачає узагальнення положень чинних нормативних актів, якими регулюються однорідні суспільні відносини, приведення цих положень до уніфікованих форм вираження та зведення їх в єдиний нормативно-правовий кодифікаційний акт.

2.2 Ознаки кодифікаційних актів

Характеризуючи ознаки кодифікаційних актів можна поділити їх на «внутрішні» та «зовнішні». Внутрішніми ознаками кодифікаційного акта є: 1) внесення актом істотних змін у регулювання суспільних відносин; 2) всебічне вирішення актом усіх основних питань правового регулювання певної сфери суспільних відносин; 3) «звідний» характер акта; 4) логічну довершеність, системність, внутрішній взаємозв'язок і погодженість акта, його динамізм; 5) відповідність акта, як результату кодифікації, системі права; 6) регулювання актом важливої, достатньо широкої сфери суспільних відносин, його підвищена стабільність; 7) центральне місце кодифікаційного акта в системі нормативно-правових актів окремої галузі законодавства. До переліку зовнішніх ознак кодифікаційного акта включається: 1) найменування акта, що вказує на його видову належність до кодифікаційних актів; 2) наявність у акта деякої структурної особливості; 3) значний обсяг акта; 4) складну структуру й чітку систему розподілів приписів акта; 5) тривалий період дії акта; 6) затвердження акта відповідним правотворчим органом; 7) встановлення конкретної дати вступу в силу кодифікаційного акта, значно віддаленої від його прийняття/

Проте, надто широкий перелік ознак кодифікаційних актів змушує узагальнити їх, скоротивши перелік до чотирьох основних властивостей кодифікаційних актів. Цими властивостями є: 1) висока юридична цілісність і юридична узгодженість; 2) стабільність; 3) врегулювання широкого кола суспільних відносин; 4) складна структурна побудова [12].

2.3 Методологічні проблеми кодифікації національного законодавства

Аналіз законодавчої діяльності Верховної Ради України, напрямів і найближчих перспектив цієї діяльності дає підстави для висновку про фактичну відсутність чітких методологічних засад і науково обґрунтованих методичних підходів до формування національної системи законодавства. Зазначена діяльність не тільки не зорієнтована на проведення систематизації законодавства, а й значною мірою допускає декодифікацію і десистематизацію законодавства через прийняття багатьох окремих дрібних законів, в тому числі у тих сферах законодавства, де є кодекси.

Не додає системності у формування національного законодавства також практика внесення Верховною Радою України змін до чинної Конституції України. Очевидно, що прийняттю конституційних законів мало б передувати вироблення й ухвалення парламентом концепцій відповідних реформ. Між тим, прийняття більшості законів, пов'язаних із статусом суддів, судоустроєм і судочинством, в тому числі нових редакцій процесуальних кодексів планується до внесення відповідних змін у Конституцію, тобто без урахування майбутніх змін. Усі взаємопов'язані закони методично правильно було б приймати у єдиному пакеті, орієнтуючись на відповідні концепції реформ.

Так само невиправданим з методологічної точки зору є формування переліку законопроектів, які планує розглянути і ухвалити Верховна Рада України ближчим часом, без урахування Програми діяльності Кабінету Міністрів України і тих законів, прийняття яких має бути передбачено нею. Не можна вважати раціональною в методологічному відношенні й таку законодавчу практику, коли у плановому порядку не визначається перелік законопроектів, прийняття яких випливає із зобов'язань перед міжнародними організаціями, що свідчить про методологічну недосконалість в організації законодавчої діяльності, відсутність системного комплексного під'їду до планування цієї діяльності [17].

Розробці проектів нових кодифікаційних актів повинні, на мій погляд, передувати науково-пошукові дослідження, за результатами яких має формуватися загальна концепція систематизації законодавства України. В цій концепції доцільно сформулювати обґрунтування необхідності й актуальності систематизації певних сфер законодавства, запропонувати адекватні форми систематизації законодавства, визначити предмет і обсяги кодифікації відповідних галузей (сфер) законодавства, вказати орієнтовні назви і визначити зміст нових кодифікаційних актів, а щодо їх прийняття нової редакції чинних кодексів - основні зміни, які передбачається внести.

2.4 Сучасний стан кодифікації законодавства України

Якщо розглядати законодавство України з точки зору його кодифікованості, то воно характеризується наявністю досить значної кількості чинних кодексів України. Можна стверджувати, що значна частина національного законодавства охоплена кодифікацією, систематизована в кодифікаційних актах (кодексах).

Разом з тим, така інтенсивна, подекуди поспішна кодифікація законодавства в деяких випадках призвела до зниження якості кодексів, що викликало необхідність внесення значної кількості змін до них, а відтак, не була забезпечена стабільність законодавчого регулювання певних суспільних відносин, яку має забезпечувати кодифікація. Статистика внесення змін до чинних кодексів наочно характеризує цей висновок. Якщо внесення значної кількості до кодексів, прийнятих у радянський період є зрозумілим, оскільки відбулися суттєві зміни у правовій системі, то часті зміни нових кодексів свідчать насамперед про низьку якість цих кодексів.

Проте внесення багатьох і частих змін до чинних кодексів - це не найгостріша проблема вітчизняної кодифікації. Зрештою, практику змінення кодексів можна удосконалювати, приймати нові редакції кодексів тощо. Значно важливішою є проблема невиправданої декодифікацію законодавства, яка полягає в ігноруванні інтегруючої, консолідуючої ролі кодифікованих актів у системі законодавства. За наявності кодексів у відповідній галузі законодавства, разом з тим має місце практика прийняття самостійних законів всупереч положенням чинного кодексу, а ці положення визначаються нечинними. Відтак руйнується єдиний предмет регулювання кодексу, відбувається декодифікацію законодавства, множиться кількість суперечливих нормативних актів, і ефект кодифікації втрачається. Особливо поширена така практика у сфері господарського, бюджетного та митного законодавства. Причин, з яких запроваджуються ця негативна практика, багато, оскільки ініціатори прийняття окремого закону всупереч кодексові переслідують у кожному конкретному випадку різні цілі. А стримуючих важелів проти такої практики недостатньо, вони часто не спрацьовують. У зв'язку з цим видається слушною думка, стосовно надання кодексові статусу особливого закону в системі законодавства, який би мав пріоритетне значення в регулюванні суспільних відносин порівняно з іншими звичайними законами [17].

Низький якісний рівень, нестабільний характер окремих кодексів та їх ігнорування при прийнятті нових законів не в останню чергу зумовлюється тим, що при ухвалення кодексу недостатньою мірою оцінюється необхідність та актуальність прийняття даного кодексу. Як відомо, необхідність кодифікації пов'язується передусім із наявністю достатніх передумов для її здійснення, тобто за наявності значної кількості первинних законодавчих актів, якими не досить послідовно, суперечливо регулюється певна сфера суспільних відносин. Але якщо перша умова, як правило, має місце, то друга, навпаки, відсутня. Через це кодифікація окремих галузей законодавства виявляється непідготовленою, поспішною, такою, що не лає бажаного ефекту.

Негативною особливістю кодексів нового покоління є недостатній рівень законодавчої техніки їх складання, прийняття та введення в дію. Передусім мова йде про недостатній рівень наукового забезпечення кодифікації законодавства, зокрема, про відсутність практики проведення попередньої наукової експертизи проектів кодексів.

2.5 Законодавчий процес як передумова кодифікації законодавства

Упорядкування законодавства в цілому чи будь-якої його сфери відбувається в рамках законодавчого процесу та не підпорядковуватися вимогам цього процесу. Кодифікація, як одна із дієвих форм упорядкування, систематизації законодавства, не є винятком із даного правила; через це, при здійсненні кодифікації має бути не лише усвідомлення стану існуючої законодавчої бази, але й розуміння необхідності кодифікації певної сфери законодавства, виходячи з характеру законодавчого процесу, що відбувається у державі на даний момент.