Традиційне уявлення про законодавчий процес зводиться до спрощеної схеми, що включає підготовку, внесення на розгляд законодавчого органу і розгляд останнім законопроекту та прийняття закону. Очевидно, що такого поверхового уявлення мало для усвідомлення поняття і дійсного характеру конкретного законодавчого процесу. При цьому взагалі не йде мова про сутність даного явища правового життя, його конкретно історичний зміст, внутрішню форму тощо. Фактично законодавчий процес зводиться до абстрактно-процедурної «юридичної технології», для якої байдуже, який законопроект вноситься на розгляд парламенту, розглядається та приймається ним, який вплив справляє прийнятий закон не те що на суспільні відносини, а навіть на існуючий законодавчий масив. За такого підходу справжня необхідність кодифікації тієї чи іншої сфери законодавства, по суті, не усвідомлюється законодавцем, і останній змушений орієнтуватися на більш-менш адекватне відчуття потреби якось упорядкувати певні ділянки законодавства. Через це законодавчий процес супроводжується довільними намаганнями кодифікувати все, що можливо якось об'єднати під назвою «кодекс».

3. Кодифікація міжнародного права

3.1 Поняття кодифікації міжнародного права

Кодифікація сучасного міжнародного права являє собою систематизацію й удосконалення принципів і норм загального міжнародного права, здійснюваних шляхом:

1) встановлення точного змісту і чіткого формулювання вже чинних принципів і норм міжнародного права;

2) зміни або перегляду застарілих норм;

3) розробки нових принципів і норм з урахуванням науково-технічного прогребу й актуальних потреб міжнародних відносин;

4) закріплення у погодженому вигляді всіх цих принципів і норм у єдиному міжнародно-правовому акті.

У науці міжнародного права першою спробою держав здійснити розвиток міжнародного права шляхом не формальної інкорпорації, а кодифікаційного акта ad hoc вважається Віденський Конгрес 1815 р. [8]. Інноваційним було те, що регламент Віденського Конгресу не тільки закріпив колишні ранги дипломатичних агентів, а й запровадив новий розподіл дипломатичних агентів на класи (ранги).

Ця нова тенденція у міжнародному праві була продовжена на початковому етапі становлення кодифікації на ряді міжнародних конференцій, де були розроблені і прийняті декларації і конвенції, що кодифікували важливі на той історичний період правила щодо методів і засобів ведення війни, а також способів мирного розв'язання спорів. Значний внесок у цю справу було зроблено на конференціях у Женеві (1864 і 1949 рр.), Петербурзі (1868 р.), Гаазі (1899 і 1907 рр.) та інших. Характерно, що тенденція кодифікації міжнародного права розвивалася водночас з рухом на захист миру, із боротьбою проти війни.

На відміну від інкорпорації кодифікація ставала дедалі кращим інструментом у міжнародному праві. Одне із перших тлумачень терміна «кодифікація» дано в резолюції Асамблеї Ліги Націй від 26 вересня 1927 р., де вона визначалася як «фіксація, поліпшення і розвиток міжнародного права» і характеризувалася не простою реєстрацією існуючих правил, а їх «максимально можливою адаптацією до сучасних умов міжнародного життя».

Таке визначення кодифікації міжнародного права не повною мірою відображає її сучасне трактування На нашу думку, слід насамперед виходити з того, що ст. 13 Статуту ООН ставить кодифікацію міжнародного права на рівень завдань Організації Об'єднаних Націй. У тексті цієї статті зазначається, що «Генеральна Асамблея організовує дослідження і дає рекомендації з метою: а) сприяння міжнародному співробітництву в політичній сфері і заохочення прогресивного розвитку міжнародного права та його кодифікації».

Керуючись закріпленим у цій статті завданням щодо організації досліджень і подання рекомендацій, Генеральна Асамблея своєю резолюцією у 1946 р. створила Комісію міжнародного права. До завдань цього допоміжного органу Генеральної Асамблеї входить і статутне положення про заохочення прогресивного розвитку міжнародного права і його кодифікації.

Комісія міжнародного права складається з 34 (до 1981 р. - 25) юристів-міжнародників, які мають визнаний авторитет у галузі міжнародного права. Члени комісії обираються Генеральною Асамблеєю на 5-річний строк і виступають як незалежні особи.

Згідно з регламентом комісія займається підготовкою проектів статей і конвенцій в цілому. На початку роботи вона звертається до урядів із проханням направити їй тексти законів, судових рішень, договорів, дипломатичного листування, що кодифікується. У ході такої роботи передбачається видання документа комісії, що містить проекти поряд із пояснювальними і допоміжними матеріалами та інформацією, поданою урядами. При складанні остаточного документа комісія враховує зауваження урядів. Остаточний проект подається Генеральній Асамблеї ООН для прийняття відповідного рішення. Комісія підзвітна Генеральній Асамблеї і подає їй доповіді про свої сесії.

У своїй доповіді 1956 р. комісія відзначила, що в її роботі може бути два аспекти: з одного боку, «кодифікація міжнародного права» або «підготовка конвенцій з тих питань, які ще не регулюються міжнародним правом або з яких право ще недостатньо розвинуте в практиці окремих держав» [5].

3.2 Основні напрями кодифікації міжнародного права

кодифікація законодавство міжнародне право

Як випливає з визначення, кодифікація міжнародного права - це правотвірний процес, один із видів нормотворчої діяльності держав у міжнародних відносинах. Процес же творення норм міжнародного права складається, як нам уже відомо, з двох основних стадій: узгодження позицій держав щодо змісту міжнародного правила поведінки і визнання державами цього правила нормою міжнародного права.

Завдяки такому процесу нормотворення проекти кодифікаційних актів стають міжнародними документами, що мають офіційну юридичну чинність для міждержавних відносин. На практиці кодифікація міжнародного права являє собою дуже важливу міждержавну діяльність, складний політико-правовий процес нормотворення у міжнародних відносинах. Ще в період діяльності Ліги Націй кодифікаційний процес визначався темами «дозрілими для кодифікації і «придатними для кодифікації». За цими процесами була довга і клопітка робота з аналізу ступеня розвитку певних принципів і норм міжнародного права, що за згодою держав можуть бути змінені і потребують зміни.

У наш час Комісія міжнародного права відповідно до ст. 15 її Статуту керується такими критеріями актуальності кодифікаційного процесу, як:

* наявність певних положень, встановлених великою державною практикою, прецедентами і доктриною.

* актуальність певних положень для міжнародного співробітництва;

* існування політико-правових розбіжностей між державами;

* розбіжності в підходах до тлумачення й оцінки сутності сформованих норм міжнародного права.

На основі зазначених критеріїв кодифікація здійснюється, по-перше, у напрямі встановлення точного змісту і чіткого формулювання вже здавна чинних принципів і норм міжнародного права, а також зміни і перегляду застарілих норм; по-друге, у напрямі розробки нових принципів і норм з урахуванням науково-технічного прогресу та актуальних потреб міжнародних відносин. Як у першому, так і у другому випадку процес нормотворення завершується закріпленням у погодженому вигляді всіх принципів і норм у єдиному міжнародно-правовому акті.

У кінцевому підсумку кодифікація як «створення зведеного закону» має набути вигляду завершального письмового акта, міжнародного договору. Як відомо, Віденська конвенція з права міжнародних договорів 1969 р. ст. 2 визначає міжнародний договір як міжнародну угоду, укладену між державами в письмовій формі і регульовану міжнародним правом, незалежно від того, чи міститься така угода в одному документі, у двох чи кількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування». Останнє може бути також різним - конвенція, пакт, угода і т. д.

Широка кодифікаційна робота у межах ООН підтвердила на практиці, що міжнародний договір нині став основним засобом кодифікації міжнародного права. Це дає змогу договірно оформляти і розвивати галузі й інститути міжнародного права. Кодифікаційні (універсальні) конвенції таким чином підтверджують чинні норми загального міжнародного права, змінюють застарілі норми з урахуванням актуальних вимог сучасних міжнародних відносин, а також містять і цілком нові норми. При цьому звичаєві норми, що включаються до текстів конвенцій, трансформуються в норми позитивного письмового права [3].

Сучасна практика міжнародних відносин підтверджує, що міжнародне право може бути ефективним лише у раз, коли воно активно, швидко і правильно відображає потреби цих відносин, у тому числі зміни, що постійно відбуваються у світі в галузі економіки, політики, соціального і науково-технічного прогресу.

Висновки

Кодифікація законодавства являє собою діяльність уповноважених на те органів державної влади, спрямована на розробку, прийняття та введення в дію нового як за формою, так і за змістом нормативно-правового акта підвищеної стабільності.

Аналіз законодавчої діяльності Верховної Ради України, напрямів і найближчих перспектив цієї діяльності дає підстави для висновку про фактичну відсутність чітких методологічних засад і науково обґрунтованих методичних підходів до формування національної системи законодавства. Зазначена діяльність не тільки не зорієнтована на проведення систематизації законодавства, а й значною мірою допускає декодифікацію і десистематизацію законодавства через прийняття багатьох окремих дрібних законів, в тому числі у тих сферах законодавства, де є кодекси.

Процеси державотворення безпосередньо пов'язані з формуванням права як системи загальнообов'язкових, формально визначених норм, що походять від держави і нею охороняються. Призначенням права в суспільстві є насамперед закріплення, розвиток і охорона позитивних суспільних відносин. Зовнішнє вираження правові норми знаходять у відповідній системі законодавства, яке постійно потребує оновлення і розвитку. Це, в свою чергу, обумовлює об'єктивну необхідність його систематизації, в процесі якої, особливо якщо вона здійснюється у формі кодифікації, можливе удосконалення існуючих норм і розробка нових, більш прогресивних.

Разом з тим, така інтенсивна, подекуди поспішна кодифікація законодавства в деяких випадках призвела до зниження якості кодексів, що викликало необхідність внесення значної кількості змін до них, а відтак, не була забезпечена стабільність законодавчого регулювання певних суспільних відносин, яку має забезпечувати кодифікація. Статистика внесення змін до чинних кодексів наочно характеризує цей висновок. Якщо внесення значної кількості до кодексів, прийнятих у радянський період є зрозумілим, оскільки відбулися суттєві зміни у правовій системі, то часті зміни нових кодексів свідчать насамперед про низьку якість цих кодексів.

На сьогоднішній день питання кодифікації законодавства все ще залишається надзвичайно актуальним, що вимагає проведення відповідних законопроектних робіт у цій сфері.

Тільки чіткий напрямок кодифікації, на мою думку, є перспективним і у той же час єдино можливим.

Отже, українське законодавство потребує кодифікації, проте лише виваженої, розумної, та обачної.

Список використаних джерел

1. Гетьман Є. А. Кодифікаційна техніка як різновид нормотворчої техніки - К.: 2000. - С. 130 - 142.

2. Гриценко І. С. Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка: зб. наук. праць. - К. : Видавничо-поліграфічний центр "Київський університет", 1958 -. Вип. 74-76 : Юридичні науки. - 2007. - 155 с.