4. «Звід законів Російської імперії» редакції 1842р. та його вплив на право України.

У 1826 р. кодифікаційну комісію замінило Друге відділення імператор-ської канцелярії, результатом ді-яльності якого стали "Полное собрание зако-нов Российской империи", публікація якого почалася у 1830 р., та "Свод за-ко-нов Российской империи", що почав виходити з 1833 р.

Звід являв собою зібрання чинних на час його видання законодавчих актів, розміщених у тематичному порядку. Акти подавалися в орфографії XIX ст., виключалися не чинні норми, усувалися супе-речності, здійснювало-ся редакційне опрацювання текстів, відкида-лися частини норм, які кодифі-катори вважали несуттєвими. Система Зводу була затверджена Державною Радою 10 січня 1832 р.

Основу структури Зводу становив поділ пра-ва на публічне і приватне, що ґрунтувався на передових західних концепціях, які йшли від римського права. Звід було видано в 15 томах, об'єднаних у 8 книг.

Книга 1-ша включала переважно закони про органи влади й управління та дер-жавну службу, 2-га - статути про повинності, 3-тя - "устав казен-ного управлення" (статути про податі, мита, питтєвий збір та ін.), 4-та - закони про стани, 5-та - цивільне законодавство, 6-та - "устави государственного благоустройства" (статути кредитних ус-танов, статути торговельні і про промисловість та ін.), 7-ма - "устави благочіния" (статути про народне про-довольство, громад-ське піклування, лікарський статут та ін.), 8-ма - закони кри-мінальні. Наголошувалося, що така структура Зводу має залишати-ся навіть у разі зміни змісту окремих законів. Цього принципу до-тримувалися в усіх наступних перевиданнях Зводу (1842 і 1857 р.). Будучи у своїй основі феодально-кріпосницьким, Звід, завдя-ки його упорядникам на чолі зі Сперан-ським, певною мірою врахо-вував інтереси буржуазії, яка розвивалася. Це особливо помітно в системі і змісті 10-го тому Зводу, присвяченого цвільно-му законо-давству.

У 1840-1842 pp. на території України, що входила до складу Росії, було введено в дію "Свод законов Российской империи". Це призвело до уніфіка-ції системи джерел права, що діяли в Україні, і виключило застосування норм права, які діяли до цього. Було прийнято рішення зберегти тільки окремі особливості в законах про стани і в цивільних законах. На Правобережну Ук-раїну поширювалося виключно російське законодавство. Лише на території Чернігівської і Полтавської губерній законом допускалася дія норм місцевого цивільного права, але лише тих, що увійшли до "Свода законов Российской империи". Таких норм налічувалося 53 з 3979 статей. Вони регулювали спадкові і сімейні відносини.

10-й том Зводу складався з чотирьох книг. У першій книзі регламен-тувались норми сімейного права, в другій, третій та четвертій -- норми ци-вільного права. Книга друга містила норми, які регулювали право власності і володіння та частково норми зобов'язувального права. В третій книзі було зосереджено спадкове і зобов'язувальне право. Норми четвертої книги регу-лювали порядок складання, здійснення, виконання, забезпечення і припинен-ня договорів.

Інститут права власності містив поняття цього права, види власності, кваліфікацію його об'єктів і суб'єктів, види обмежень права власності та його захисту, а також поняття і зміст права володіння і форми його захисту. Поняття права власності дається вперше в російському праві. Воно визнача-лось як « право володіти, користуватись і розпоряджатись майном вічно і потомственно». Історія держави і права України під ред.П. Музиченко. Київ,99р,стор.289.

Це право у деяких випадках обмежувалося серві-тутами, відомими ще з XVIII ст. Захистом закону кори-стувалося не тільки право власності, а й право володіння, яке розглядалося як особливий правовий інститут.

З'яви-лися нові пункти у зобов'язальному, спадковому і сімей-ному праві, але загалом залишено чимало від старого. Так, заборонялося заповідати родо-ве майно, за винятком випадків, коли володілець родового маєтку був без-дітним. Тоді він міг заповідати майно одному з близьких або да-леких роди-чів. Чоловік мав право особистої влади над дружиною. Вона повинна була йти за ним, коли він пе-реселявся, змінював місце служби тощо. Чоловік міг вимагати здійснення цього права через поліцію. Паспорт дружині видавався поліцією тільки за згодою чоловіка. Дорослі діти, які проживали з батьками, не мали права вступати у зобов'язання і видавати векселі без згоди батьків.

У зобов'язувальному праві регламентувалися загальні вимоги до змісту договорів і види договорів. У першій половині XIX ст. деяка своєрідність у договірних відносинах в Україні полягала у наданні власникам вотчин права продавати їх у випадку, коли вони силою договору чи судового рішення знаходяться у тимчасовому володінні третіх осіб.

У спадковому праві чітко проводилася ідея забезпечення матеріальних інтересів спадкоємців з виключними правами людини.

Порівняно зі скасованим в Україні Литовським ста-тутом правова сис-тема за Зводом законів Російської ім-перії мала сучасніший характер, хоча за-галом залишалася феодальною. Вихідним положенням регулювання цивіль-них правовідносин була нерівна правоздатність та діє-здатність за ознакою станової, національної, релігійної приналежності, за статтю, місцем прожи-вання, прина-лежністю до законно- або незаконнонароджених тощо. Реакцій-ність таких пунктів правового регулювання відверто проявлялась у тих нор-мах, що закріплювали безправ'я кріпосних селян і міських низів. Якщо дворя-ни мали право володіти нерухомим майном і кріпосними людьми, то селя-нам, які отримали свободу, було заборонено виділятися з общин, закріплюва-ти за собою у приватну власність наділ, який знаходився у їх користуванні

5. Право України в першій половині XIX ст.

Перша половина XIX ст. в історії України була періодом розладу і кризи феодально-кріпосницької системи та розвитку нових капіталістичних відносин.

У той самий час царизм, ліквідувавши гетьманську державність і запро-вадивши російську систему адміністративного управління на ук-раїнських землях, прагнув відмінити і систему права, що діяла в Ук-раїні. Для цього бу-ла використана кодифікація, що розпочалася в Ро-сійській імперії на початку XIX ст. і тривала до середини XIX ст. Всі роботи по кодифікації українсько-го права проводилися паралельно та з огляду на кодифікацію права Росій-ської держави. Офіційний привід кодифікації місцевого права України пов'я-зувався з необхідністю упорядкування норм, що діяли в Лівобереж-ній і Пра-вобережній Україні, а також максимально наблизити правові системи Украї-ни і Росії шляхом поширення на Україну загальноімперського законодавства.

Перша половина XIX ст. була останнім етапом офіційного існування ук-раїнської правової системи, дії українського законода-вства, інших юридич-них норм, які раніше визнавались Російською імперією.

Всі роботи по кодифікації українського права проводилися паралельно та з огляду на кодифікацію права Російської держави.

Цивільне право.

Головними джерелами цивільного права були 10-й том Зводу законів Росій-ської імперії, а також частина перша "Сільського судового уставу" 1839 року.

Цивільно-правові норми "Сільського судового уставу" мали загальний з нормами Зводу характер, але їхнє застосування було обмежене підсудністю справ, з більшої частини яких позови не перевищували 15 руб.

Після звільнення селян від кріпосної залежності поширилося коло суб'-єктів застосування цивільного права, оскільки селяни були виключені з пере-ліку об'єктів власності. В законах про стани були перелічені надані їм осо-бисті та майнові права. Проте селяни не могли вільно розпоряджатися зе-мельними наділами. Більшість угод, пов'язаних із землею, укладалися лише з дозволу сільської громади.

Зобов'язувальне право після реформи базувалося на принципі договірної свободи, але цей демократичний принцип не завжди здійснювався на практиці.

Виходячи з правової традиції, на Правобережжі допускалося право влас-ності дворян-татар (нехристиян) на кріпаків, придбаних до введення загаль-норосійського законодавства. Право дворян розпо-ряджатися нерухомою власністю не мало обмежень. Кріпосний стан селян визначався не тільки по-ложеннями, закріпленими у "Своде законов Российской империи", а й сеймо-вими постановами про пожалування селян, а також судовими рішеннями. Звід встановлював на Правобережній Україні більш високий вік настання дієздатності.

Упродовж першої половини XIX ст. утверджується в еконо-міці роль і цінність таких об'єктів власності, як фабрики, заводи, гірничі промисли, їх обладнання. Розширюється коло суб'єктів пра-ва на ці об'єкти. У 1848 р. з'явився указ, який дозволяв усім підда-ним Російської імперії, в тому числі і закріпаченим селянам (зно-ву-таки за згодою поміщиків) придбавати у власність фабрики й заводи.

Криза кріпосницької системи, зародження буржуазних відно-син, розви-ток промисловості зумовили необхідність правового регу-лювання відносин між робітниками, з одного боку, і державою та підприємцями, з іншого. При-кладом може бути «Положение об отношениях между хозяевами фабричных заведений и рабочими людьми, поступающие на оные по найму», затвердже-не комітетом міністрів у 1835 р. Проте воно так і не набуло сили закону. Го-ловним правовим досягненням у галузі фабричного зако-нодавства в період, що досліджується, стали рішення Державної ради 1839 р. і уряду 1840 р. про поступову ліквідацію посесійних робітників і перехід від примусової праці до вільнонайманої.

Політику лавірування царський уряд здійснював у Правобе-режній Україні, де поміщиками переважно були поляки, прямо чи побічно пов'язані з польським національно-визвольним рухом. У 1848 p. було проведено інвентаризацію їх земельних володінь. Інве-нтарні правила визначали розміри селянських господарств, форми взаємовідносин між селянами і поміщиками. Зафіксовані інвентар-ними правилами земельні наділи, формально не підлягали змінам.

У першій половині XIX ст. деяка своєрідність у договірних відносинах в Україні порівняно з Росією полягала у наданні влас-никам вотчин права продавати свої вотчини тоді, коли вони за договором чи судовим рішенням перебувають у тимчасовому воло-дінні третіх осіб.

Зобов'язувальне право після реформи базувалося на принципі договірної свободи, але цей демократичний принцип не завжди здійснювався на практиці.

Укладення шлюбу передбачало договір між двома сторонами, усний чи письмовий. Шлюб вважався законним, якщо додержува-лися усі обряди весільного процесу, які не завжди збігалися з церковним обрядом. Крім так званих законних шлюбів з церковним вінчанням, в Подільській, Київській та Волинській губерніях існу-вав шлюб "на віру", по суті, цивільний шлюб. Тут жінка була рівноправною з чоловіком.

Кримінальне право.

Основними джерелами кримінального пра-ва в Україні стали: III Статут та норми магдебурзького права, а з 1840 року -- 15-й том Зводу законів Ро-сійської імперії та прийняте в 1845 році Уложення про покарання криміналь-не та виправне (1845 p.).

Уложення про покарання кримінальні та виправні. З точки зору кодифіка-ційної техніки книга перша 15-го тому Зводу законів -- Кримінальне уло-ження -- була першим в історії Росії кодексом кримінального права, який складався з загальної і особливої частин, які поділялися на розділи, глави і статті. Всього в кодексі було 775 статей.