1. Поняття і суть конституційного права як галузі національного права зарубіжної країни

Конституційне право в кожній зарубіжній країні -- це основоположна, фундаментальна галузь усієї національної системи пра­ва. Як і будь-яка інша галузь права, вона становить сукупність конституційно-правових норм, що закріплюють економічну, політичну й соціальну основи держави; права та обов'язки громадян (підданих); форми правління, державного устрою; політичний ре­жим; організацію, компетенцію і порядок діяльності вищих і місцевих органів державної влади й управління; виборче право і виборчу систему. Ці норми встановлюються органами вищої державної влади і виражають волю панівних соціальних верств суспільства. Такі правові норми закріплюються в системі конституційних актів і спираються на примусову силу держави.

2. Співвідношення понять «конституційне право» та «державне право» в зарубіжних країнах

Терміни «конституційне право» і «державне право» часто вважаються синонімами. Вибір терміну зазвичай диктується національною традицією вживання слів. Так, англо-саксонська і романська правові системи традиційно користуються терміном «конституційне право», тоді як для германської системи характерним є вживання терміну «державне право». При детальнішому розгляді питання можна, однак, помітити, що відмінність термінології відображає сутнісну різницю між відповідними поняттями. Так, у Великобританії, США, Франції на початку XIX століття встановився конституційний лад, мінімальними ознаками якого є судовий захист прав людини і поділ влад. В Німеччині це відбулось пізніше. Варто звернути увагу, що сьогодні і в Німеччині почав вживатися термін «конституційне право», хоча й в більш вузькому значенні. Для позначення навчальної дисципліни в німецьких юридичних вузах часто використовуються терміни «публічне право» чи «державне право в широкому змісті», які охоплюють і адміністративне право і деякі інші галузі права. Державне ж право у вузькому змісті - аналог конституційного права - розглядається як основоположна галузь публічного права.

Сьогодні лише порівняно невелика група країн користується терміном «державне право», більшість ж позначає основоположну галузь свого права терміном «конституційне право» незалежно від того, існує там в дійсності конституційний лад.

3. Поняття та предмет конституційного права зарубіжних країн

Конституційне право зарубіжних країн як наука становить цілісну систему теоретичних узагальнень, що досліджує національне конституційне право кожної держав и, вбачаючи у ньому фундаментальну галузь правової системи. Ця наука вивчає всі основні інститути державного права як з точки зору їх особливо­го, так і загального з огляду на схожість за змістом окремих інститутів права світової системи.

Сучасна наука конституційного права має як політичний харак­тер, оскільки об'єктом її дослідження є найважливіші політичні інститути (державна влада у сукупності з іншими: статус особистості, виборчі системи тощо), так і юридичний, бо у переважній більшості об'єктом дослідження є система правових нормативних приписів конституцій і конституційних законів тієї чи іншої держави.

4. Предмет і метод правового регулювання в конституційному праві зарубіжних країн

КП - провідна основоположна галузь права в зарубіжних країнах. Окрему галузь права виділяють за допомогою предмету та методу. поняття яких в різних країнах і різних вчених різне. Предмет змінюється в залежності від етапів зміни К або положень К.

Предмет КП - система суспільних відносини, що регулюються даною галуззю.

· суспільні відносини, які утворюють основу устрою суспільства і держави та безпосередньо пов'язані із:

o здійсненням публічної, в основному державної, влади,

o відносини між людиною, суспільством і державою,

o основоположні відносини, що визначають устрій держави і її функціонування.

Відносини можна розділити на 3 групи, що:

· безпосередньо пов'язані з економічною і політичною організацією суспільства

· виникають у процесі становлення і функціонування публічних, державних інститутів і відображають територіальну організацію держави (організацію і діяльність державного механізму, політико- і адміністративно-територіальний устрій держави)

· характеризують основи взаємозв'язків держави і особи

Метод правового регулювання - сукупність прийомів і способів правового впливу на суспільні відносини. У конституційному праві засновуються на владно-імперативних (авторитарних) засадах.

5. Принципи конституційного права зарубіжних країн

Принципи конституційного права - це загальні засади, в яких знаходять правове відображення найбільш важливі демократичні цінності людської цивілізації, відповідно до яких будується вся система юридичних норм, а також здійснюється конституційно-правове регулювання суспільних відносин.

Конституціями держав проголошуються такі принципи:

· народного суверенітету (ст.1 Конституції Італії, ст. 3 Конституції Франції та ін.);

· народного представництва (ст. 50 Конституції Нідерландів)

· розподілу влад (§ 3 Конституції Данії, §3 Форми правління Фінляндії, ст. 20 Основного Закону ФРН та ін.);

· рівноправності (ст. 3 Конституції Італії);

· невідчуженості прав (ст. 1 Основного закону ФРН та ін.) тощо.

Також можна знайти принципи, які мають чітку юридичну форму вираження та безпосередньо застосовується у державній діяльності :

· незалежність депутатів від виборців (ст.27 Конституції Франції),

· судового захисту конституційних прав (ст.53 Конституції Іспанії),

· невідповідальності глави держави(ст.56 Конституції Іспанії, § 13 Конституції Данії).

6. Сучасні тенденції розвитку конституційного права зарубіжних країн

Друга світова війна стала межею, після якої наука конституційного права отримала новий значний поштовх у розвитку. З одного боку, крах фашистського режиму й усвідомлення світовою спільнотою трагічних наслідків тоталітарного режиму, а з іншого - формування в європейських країнах засад правової,соціальної та демократичної держави та проведення корінних соціальних реформ висунули перед наукою конституційного права низку юридичних проблем..

Необхідно підкреслити і значний внесок Організації Об'єднаних Націй та інших міжнародних організацій у розвиток науки конституційного права. Так, у результаті їх діяльності конституційні принципи і норми у галузі прав людини набули характеру загальновизнаних людських цінностей та заклали фундаментальні засади розвитку інституту прав людини у різних країнах. Це явище, безумовно, вплинуло на специфіку формування концепцій науки конституційного права.

Після Другої світової війни завдяки своєму прикладному, політичному й ідеологічному призначенню наука конституційного права стає самосійною галуззю правознавства. Поширення переліку предметів регулювання у конституціях призвело до підвищення ролі науки конституційного права у системі юридичних наук. Зазначений процес загострив необхідність аналізу не лише правових проблем, а й фактичних соціально-політичних відносин. У той же час у деяких країнах на напрями розвитку науки конституційного права суттєво вплинула політологія.

Кілька слів слід сказати про специфіку розвитку науки конституційного права наприкінці XX ст. У зв'язку з крахом соціалістичної системи на сучасному етапі згладилися суттєві протиріччя між західною конституційно-правовою доктриною та наукою державного права, яка склалася в Радянському Союзі та інших країнах соціалістичної спрямованості. Раніш основна концепція науки радянського державного права полягала у критиці ідей «західної демократії». Сьогодення вчені-конституціоналісти колишніх соціалістичних країн формулюють прогресивні концепції щодо устрою сучасної держави, зокрема чинне місце зайняла ідея правової та демократичної держави.

громадянство дієздатність конституція мусульманський

7. Розвиток державно-правової науки

Державно-правова наука є порівняно молодою, історично склалося так, що на відміну, наприклад, від науки цивільного або кримінального права, наука конституційного права склалася як самостійна дисципліна в другій половині XIX ст., а на весь голос заявила про себе лише в XX от.

Для того щоб конституційне право як юридична наука сформувалося у структуровану систему знань, необхідно було, щоб правове регулювання форм і способів здійснення державної влади, тобто структури, утворення й діяльності органів держави, досягло значного рівня розвитку, щоб склалася більш або менш розгорнута система конституційних та інших правових норм, які регулюють відносини цієї сфери, а питання державного життя (у тому числі відносини влади та громадян) вирішувалися б не через сваволю тієї або іншої владної державної особи, а на основі права і відповідно до нього.

У науки конституційного права був інший плацдарм, значення якого важко переоцінити. Це - політична філософія XVIII ст., насамперед праці таких її представників, як Ш.-Л. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локк, Д. Дідро, Т. Джефферсон та ін. Саме в цих працях сформульовано багато принципів, сприйняття й розвиток яких дали можливість створити розгорнуту конституційно-правову доктрину, що стала не лише самостійною, а й провідною галуззю юриспруденції. Йдеться про такі принципи, як народний суверенітет, поділ влади, верховенство конституції, невідчужуваність основних прав тощо. Проте якою б важливою не була роль політичної філософії, освіти в генезисі науки конституційного права, історична дистанція між ними є надто значною, щоб можна було говорити про пряму наступність.

8. Наука конституційного права. Історичний аспект

Наука конституційного права становить систему концепцій, теорій, учень, висновків про закономірності розвитку конституційно-правових принципів, норм, інститутів, а також суспільних відносин, які регулюються ними. Наука конституційного права вивчає еволюцію держави та права, сучасний досвід формування та реалізації конституційних принципів, норм й інститутів та формулює пропозиції щодо вдосконалення конституційного законодавства та практики його застосування. Основними методами науки конституційного права є історичний, соціологічний, формально-юридичний, порівняльно-правовий тощо. Зазначена методологія дозволяє всебічно дослідити різні моделі конституційного регулювання, які діють у подібних умовах у різних країнах.

Як самостійна галузь юридичної науки почала складатися у другій половині XIX ст. Таке порівняно запізнене формування науки конституційного права пов'язане з об'єктивними обставинами. По-перше, існуючі тоді форми і способи здійснення державної влади були недостатньо розвинуті. По-друге, суспільні відносини регулювалися одноосібним рішенням монарха або іншої особи, яка узурпувала владу, а не на основі права. По-третє, у працях Платона, Арістотеля, Фоми Аквінського, Макіавеллі, Гоббса, Спінози та ін. основна увага приділялася політичним, історичним, соціологічним і філософським, а не юридичним проблемам. Наприклад, у “Політиці” Арістотеля розглядаються фактичні державні форми як предмет філософських узагальнень, а правове регулювання залишається поза аналізом.

Але це не означає, що до XIX ст. проблеми конституційного права зовсім не вивчалися. Вже наприкінці XVII ст. у Феррарському, Болонському та Павійському університетах було запроваджено викладання конституційного права. У німецькій літературі XVII і XVIII ст. застосовувався термін “державне право” (Staatsrecht), який розглядався як інституція публічного права.