У ст. 62 Конституції України закріплений важливий принцип, відповідно до якого кримінальна відповідальність настає лише тоді, коли буде доведено вину особи у вчиненні злочину. Це конституційне положення знайшло своє втілення в КК України. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ч. 2 ст. 2 КК). Законодавче закріплення цього положення є важливою гарантією додержання законності в діяльності правоохоронних органів і суду. Положення ст. 2 КК знайшли своє подальше закріплення в ст. 23, де вперше в нашому законодавстві наведено загальне визначення поняття вини, і в статтях 24 і 25, що визначають поняття умислу та необережності і називають їх види. Більш детально ознаки суб'єктивної сторони конкретизуються в нормах Особливої частини КК. Це свідчить про недопустимість у нашому праві об'єктивного ставлення за вину, тобто відповідальності особи за вчинене суспільне небезпечне діяння і його наслідки без встановлення вини. Таким чином, законодавство України закріплює форми вини і вказує на те, що їх конкретний прояв можливий лише у вчиненні суспільне небезпечного діяння. Отже, вина - це не тільки обов'язкова ознака суб'єктивної сторони, а й передумова кримінальної відповідальності і покарання (див.рис.1)

Рис.1 Ознаки суб'єктивної сторони складу злочину

З суб'єктивної сторони злочин насильницьке донорство характеризується прямим умислом і спеціальною метою. Мета використання людини як донора означає, що вилучену у потерпілого кров винний у подальшому хоче безпосередньо використовувати для лікування, виготовлення лікарських препаратів або у наукових дослідженнях. Вина у складі насильницького донорства” зазначається, що насильницьке донорство, як злочин із формальним складом, може бути вчинено лише з прямим умислом. Діяння, вчинене з необережності, не утворює складу даного злочину. Інтелектуальний момент умислу характеризується усвідомленням суспільної небезпечності насильницького донорства, а вольовий - бажанням вчинити це діяння. З усвідомленням суспільної небезпечності пов'язується усвідомлення всіх об'єктивних ознак даного злочину, у тому числі кваліфікуючих. Якщо вилучення крові у потерпілого було способом заподіяння йому тілесних ушкоджень або смерті, діяння слід кваліфікувати за статтями 121, 122, 125 або 115.

Під обов'язковою метою насильницького донорства, описаної в законі як “використання особи потерпілого як донора”, слід розуміти використання вилученої з організму людини крові для лікування інших людей, отримання компонентів крові або виготовлення медичних препаратів. Вчинене з іншою метою діяння складу даного злочину не утворює.Сапронов О.В. Мета продажу як особливо кваліфікуюча обставина насильницького донорства // Підприємництво, господарство і право. - 2004. - №11. - С. 157-160.

Розглядається мета продажу, яка у ч.3 ст.144 КК України виступає як особливо кваліфікуюча ознака насильницького донорства. Зазначається, що насильницьке донорство завжди є корисливим злочином, так само як є корисливим і умисне вбивство з метою подальшого використання органів чи тканин людини для трансплантації (п.10 Постанови Пленуму Верховного Суду України №2 від 7 лютого 2003 р. “Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи”). Тому, на думку деяких науковців, недоцільно виділяти як особливо кваліфікуючу ознаку вчинення даного злочину з метою продажу. Пропонується виключити цю ознаку з диспозиції ч.3 ст.144 КК України.

Питання про розмежування злочинів виникає лише в тому разі, коли вони мають значну подібність. Тому насамперед слід визначитися, яка конкретна ситуація потребує ретельного аналізу, щоб вирішити питання, який злочин вчинено?

На мою думку, доцільно розмежовувати насильницьке донорство з таким складом злочину, як порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини.