і службових, суб'єктами яких є працівники міліції [28; с.11-44]. Частково проблеми кримінальної відповідальності службових осіб, а саме: прокурорів, працівників органів дізнання та досудового слідства розглядались в навчальних посібниках, монографіях, дисертаціях, текстах лекцій та інших наукових публікаціях щодо злочинів проти правосуддя. В аспекті цього дослідження вони цінні для розгляду питання про відмежування складу злочину, передбаченого ст. 364 КК від низки складів злочинів з розділу ХVІІІ ОЧ КК. Тут слід згадати, видані в Україні та за кордоном, праці І.С. Власова та І.М. Тяжкової, А.В. Воронцова, Я.М. Кульберга, В.О. Навроцького, П.Л. Суріхіна, І.М. Черних та ін. [29-34]. Наведене твердження треба віднести й до численних навчальних посібників кримінального права та науково-практичних коментарів Кримінального Кодексу України, що побачили світ після 5 квітня 2001 року. Новий же склад злочину ? зловживання владою або службовим становищем, вчинене працівником правоохоронного органу, згадується в них одним-двома реченнями. Також тут варто згадати окремі матеріали науково-практичних конференцій з кримінального права, наприклад, опубліковані тези виступів М.І. Мельника «Нові аспекти кримінальної відповідальності за посадові (службові) злочини» [36; с.199-202] і В.Г. Хашева «Проблеми кримінальної відповідальності працівників правоохоронних органів за службові злочини» [37; с.164-165], в яких частково піднімались проблеми визначення спеціального суб'єкта цього складу злочину та співвідношення санкцій ч. 3 ст. 364 КК України і суміжних кримінально-правових норм. У 2001 році в Національній Академії внутрішніх справ України вийшов друком навчальний посібник «Кримінально-правовий захист і відповідальність працівників правоохоронних органів». Його автори В.І. Осадчий, В.С. Плугатир, А.В. Савченко та ін. основну увагу приділили кримінально-правовій характеристиці злочинів, потерпілими від яких є співробітники правоохоронних органів, і провели короткий екскурс по статтях КК України, де вони виступають, як спеціальні суб'єкти злочинів. У цьому посібнику вкрай стисло (очевидно, наскільки дозволяли завдання і межі роботи) викладена загальна кримінально-правова характеристика зловживання владою або службовим становищем [38]. У вересні 2004 р. відбувся захист дисертації В.І. Осадчого на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук «Проблеми кримінально-правового захисту правоохоронної діяльності» [39]. Поряд з цими науковими працями високої оцінки заслуговують глибокі розробки проблем детермінації та попередження злочинності серед рядових службових осіб О.А. Мартиненка, а також О.М. Ігнатова. І хоча вони більше торкаються кримінологічної сфери, а в кримінально-правовому полі сконцентровані на особливостях здебільшого загальнокримінальних злочинів, вчинених працівниками правоохоронних органів, та їх кваліфікації, у них міститься цінна інформація щодо кількісних та якісних показників відповідного виду злочинності та оригінальні ідеї, що використані для відмежування злочину, передбаченого ст.364 КК України від перевищення влади, вчиненого працівником правоохоронного органу [41-46]. Отже, на базі наведеного огляду літератури можна зробити висновок про те, що проблема кримінальної відповідальності за зловживання владою або службовим становищем є доволі поширеною темою наукових досліджень і на сьогодні у цій сфері є доволі багато напрацювань, які дозволяють повно, глибоко та усесторонньо дослідити дану тематику на рівні дипломного дослідження. 1.2 Світоглядні засади кримінальної відповідальності за зловживання владою або службовим становищем та її соціальна зумовленість Розгляд тієї, чи іншої проблеми в юриспруденції традиційно розпочинається аналізом відповідних загальнофілософських і соціальних положень. Це видається цілком виправданим, оскільки філософське трактування проблеми не лише дозволяє комплексно її розглянути, але є водночас наріжним каменем системного аналізу відповідного явища. Тим паче, це актуально в питанні дослідження проблеми кримінальної відповідальності за зловживання владою або службовим становищем, коріння якої в філософії, і ось чому. По-перше, попри різноманітні точки зору вчених-криміналістів на сутність та ознаки кримінальної відповідальності все ж практично безспірним є визнання того, що її соціальне призначення полягає в гарантуванні захисту найбільш важливих суспільних відносин від злочинних посягань. Саме ж поняття кримінальної відповідальності, як стверджує А.А. Чістяков, ? включає в себе обов'язок перетерпіти негативні наслідки як результат вчиненого злочинного діяння, і в подальшому не порушувати заборон кримінального закону. Ці обов'язки можуть бути реалізовані у формі добровільної нормослухняної поведінки, а також у примусовій формі при порушенні кримінально-правової заборони. Перша форма реалізації, що уявляється найбільш бажаною для суспільства та держави, є одним із основних завдань кримінального закону і метою існування кримінального права [47, с.219]. По-друге, в найбільш загальному розумінні зміст службової діяльності складає діяльність, яка здійснюється державою і від імені держави, насамперед шляхом реалізації владного впливу на суспільні відносини. По-третє, діяльність державних органів в суспільстві має свою специфіку, детерміновану характером суспільних відносин рівня «влада-особистість», «держава-громадянин», які набувають філософського змісту в сенсі стрижневої ідеї, висловленої російським філософом В.С. Соловйовим, про те, що «ступінь підлеглості особи суспільству повинна відповідати ступеню підлеглості самого суспільства моральному добру, без зв'язку з яким суспільне середовище жодних прав на людину не має» [48, с.4]. По-четверте, звернувшись до семантики слова «зловживання», нескладно з'ясувати його зміст, а відтак і суть ? вживання на зло, а в контексті розглядуваного словосполучення ? використання влади для чинення зла. У всіх розглядуваних площинах, як і в повсякденному житті людини з найдревніших часів центральне місце займають категорії добра і зла. «І доки існують суспільні системи, життя проявляється у двох завжди традиційних іпостасях: добра і зла в їх гострому протиборстві ...» [49, с.31]. Перш за все, спробуємо відповісти на запитання: чи можливо протидіяти злу, а відповідно і злочинності, застосовуючи похідні від них же методи, точніше такі, що складають сутність цих понять? Найавторитетніше джерело християнства ? Євангеліє (Марк ІІІ, 24) свідчить, що злом зло не перемагається, оскільки вони походять з одного джерела (царства). Така протидія є по суті ілюзорною, тому що зло не знищується, а навпаки примножується. У свій час Цельс стверджував, що право ? це мистецтво добра і справедливості. Право прагне мінімізувати зло, розширюючи сферу свого впливу на суспільні відносини. Надаючи загальнообов'язкового характеру морально-етичним категоріям, право обмежує свавілля уповноважених суб'єктів. Це здійснюється шляхом законодавчого закріплення таких категорій, як «добросовісність», «доброчинність», «розумність», «справедливість» [50, с.52]. Відомий український кримінолог О.М. Костенко з цього приводу зазначає, що «за законами природного права людина, борючись проти будь-якої сваволі має спиратись на силу + мораль». Отже, щоб бути правим, треба бути і сильним, і моральним. Таке «золоте правило» природного права [51, с.79]. А бути моральним, означає мати на озброєнні, насамперед, закон, добро і справедливість. Соціокультурна модель активного опору злу силою передбачає: недопустимість державного тоталітаризму і повну законність державного примусу, відмову від абсолютизації ролі насильства і вседозволеності в діях державних органів, християнсько-етичне оправдання і допустимість активної протидії злу силою при вичерпанні засобів духовного переконання. Такими видаються світоглядні аспекти досліджуваної проблеми. На них ґрунтуються і соціальні фактори, виходячи з яких законодавцем передбачена у Кримінальному кодексі України стаття 364. Їх визначення істотно прояснить і сутність, і зміст цієї кримінально-правової норми. Наукове ж дослідження проблем соціальної зумовленості, як слушно відзначає В.К. Грищук, має дати відповідь на питання чи доцільно забороняти певне діяння людини під загрозою покарання і якою у зв'язку з цим має бути теоретико-прикладна модель норми (норм) закону про кримінальну відповідальність [52, с.15-18]. Для з'ясування соціальної зумовленості кримінальної відповідальності за зловживання владою або службовим становищем, виділяються такі обставини, як відносна поширеність цього складу злочину; його підвищена суспільна небезпека; доцільність протидії цим посяганням саме кримінально-правовими засобами; зарубіжний досвід застосування кримінально-правових засобів протидії злочинам цього виду [53, с.249]. Перш ніж перейти до питання щодо криміналізації даних відносин, зауважимо, що більшість закордонних і вітчизняних науковців, державних діячів і політиків зловживання владою або службовим становищем часто ототожнюють з корупцією, що знаходить, зокрема, відображення в офіційних документах та наукових працях. Задля уникнення плутанини візьмемо на оснащення найбільш вірне, як видається, роз'яснення М.І. Мельника, згідно з яким зловживання владою або службовим становищем, є одним з корупційних діянь; корупція ж ? це соціальне явище, а не конкретне суспільно-небезпечне діяння [54, с.67-71]. Неабияке занепокоєння з приводу стійкої тенденції проникнення і поширення корупції, службових зловживань у всі підрозділи органів державної влади України, звучить в постановах Верховної Ради України, виступах Президента України, рішеннях колегій «силових» відомств, відповідних наказах та інструкціях. Вітчизняні вчені-юристи, досліджуючи явище криміналізації сфери державних органів, роблять висновки про цілковиту обґрунтованість такої стурбованості керівництва держави. Так. Л.В. Багрій-Шахматов стверджує, що корупція (в т.ч., зловживання владою), як соціальна патологія, «вразила навіть такі органи і інститути, як суд, прокуратура, слідчий апарат, міліція» [55, с.79]. Науковці Харківського національного університету внутрішніх справ за результатами проведеного дослідження прийшли до висновку, що «на сьогодні міліція України переживає справжній кримінальний вибух» [56, с.12-13]. Вертузаєв М.С. підкреслює глобальність цих явищ, внаслідок чого боротьба зі злочинністю в державі лише імітується (концепція соціального реагування, коли робота спрямована на досягнення зовнішнього ефекту без серйозних зрушень в результатах) [57, с.9-10]. Одним із джерел отримання інформації про злочинність є судова статистика. У той же час загальновизнаним є і те, що статистичні дані реально не відображають стану злочинності через наявність її латентних проявів, особливо щодо злочинів, які вчиняються службовими особами. Ситуація ускладнюється ще й через відсутність єдиного державного статистичного обліку відповідної групи злочинів, суттєвою суперечливістю статистичних даних різних правоохоронних відомств, їх утаємниченістю, а також фактичною невизначеністю поняття «правоохоронний орган» на законодавчому рівні. З такими ж труднощами зіткнулись і працівники Генеральної прокуратури України в березні 2004 р. при проведенні першого і поки що єдиного в історії держави узагальнення стану додержання вимог закону при вирішенні звернень та повідомлень про злочини, вчинені працівниками правоохоронних органів та стану прокурорського нагляду за законністю прийнятих рішень і розслідування кримінальних справ про ці злочини. Через це сферу правоохоронних органів, діяльність яких вивчалась, було максимально звужено до органів внутрішніх справ, державної податкової адміністрації, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби та митних органів. Такий крок пояснювався ще й тим, що, як зазначено в узагальненні, частка звернень та повідомлень про злочини вчинені працівниками інших правоохоронних органів, становить усього 5,79 % від загальної кількості звернень та повідомлень про злочини вчинені працівниками усіх правоохоронних органів.