Вважаємо, що переоформлення може здійснюватися не лише шляхом набуття права на земельну ділянку селянським (фермерським) господарством як юридичною особою (як сказано у коментованій нормі), а і шляхом переоформлення цього права головою госпо­дарства, якому згідно із чинним раніше законодавством (ст.ст. 50, 51 ЗКУ в ред. 1992 року, ст. 5 ЗУ "Про селянське (фермерське) господарство") надавалася відповідна ділянка. Така можливість випливає із змісту самого терміну "переоформлення".

7.  Громадяни та юридичні особи, що одержали у власність, у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці ділянки.

Положення щодо збереження права на земельну ділянку, навіть якщо її граничний розмір за чинним законодавством є відмінним від передбаченого діючим земельним законом, кореспондує нормам Конституції України і є їх логічним втіленням у законі. Так, за ст. 41 Конституції України кожен має право, зокрема, володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом; ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, право приватної власності є непорушним. Також згідно зі ст. 22 Конституції України конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Заборона одномоментного свавільного скасування майнових прав випливає також із положень ст. 1 Протоколу 1 до Європейської конвенції про захист прав людини та осново­положних свобод 1950 року.

Виходячи зі змісту наведених конституційних положень є очевидним, що прийняття чинного ЗКУ не мало вплинути на обсяг прав власності, тимчасового користування, в тому числі на умовах оренди, набутих до вступу в дію ЗКУ від 25.10.2001.

8.  Сільськогосподарські підприємства, які до введення у дію цього Кодексу клали з власниками земельних часток (паїв) договори оренди, можуть, за бажанням власників цих часток (паїв), замовити землевпорядній організації виконання землевпорядних робіт, необхідних для виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості), видачі їх власникам державних актів на право власності на землю та оплатити виконання таких робіт. Сільськогосподарське підприємство має переважне право на оренду земельних ділянок у таких громадян на строк, що був обумовлений у договорі оренди земельної частки (паю), або, за погодженням сторін, на інший строк.

Члени колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств та працівники державних і комунальних закладів освіти, культури та охорони здоров´я, розташованих на території відповідної ради, а також пенсіонери і u числа, які на час набрання чинності цим Кодексом не приватизували земельні ділянки шляхом оформлення права на земельну частку (пай), мають право на їх приватизацію в порядку, встановленому статтями 25 та 118 цього Кодексу. В сільськогосподарських акціонерних товариствах право на земельну частку (пай) мають лише їх члени, які працюють у товаристві, а також пенсіонери з їх числа.

(Пункт 8 розділу Xдоповнено абзацом згідно із Законом №675-IVвід 03.04.200J; і змінами, внесеними згідно із Законом №1694-IV від 20.04.2004)

При обчисленні розміру земельної частки (паю) враховуються сільськогосподарські угіддя, які були передані в оренду із земель державної чи комунальної власності або які на час набрання чинності Земельним кодек­сом України належали цим підприємствам на праві колективної власності чи перебували у постійному користуванні, за винятком земель, що не підлягають приватизації або залишаються у державній чи комунальній власності відповідно до цього Кодексу.

(Пункт 8 розділу Xдоповнено абзацом згідно із Законом №675-IVeid 03.04.2003).

До абзацу першого. Щодо правової природи права на земельну частку (пай) та їх т.з. "оренди" див. п. 17 коментованого розділу та коментар до нього.

Право сільськогосподарського підприємства (як і будь-якого іншого суб´єкта) замовити "виконання землевпорядних робіт, необхідних для виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості), видачі їх власникам державних актів на право власності на землю та оплатити виконання таких робіт" не потребує спеціального підтвердження і випливає із загальних положень ст. 636 ЦК України.

Що ж стосується "переважного права" оренди, яке надане сільськогосподарським підприємствам, воно фактично не має механізму реалізації. Напевно, саме у зв´язку із цим у розділі IX "Перехідні положення" ЗУ "Про оренду землі" в ред. від 02.10.2003 було передбачено більш вагомі гарантії для сільськогосподарських підприємств, що уклали договори "оренди" земельних часток (паїв). Абз. 2 розділу було передбачено, що "[п]ісля виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв) договір оренди землі переукладається відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку на тих самих умовах, що і раніше укладений, і може бути змінений лише за згодою сторін". Таким чином, незважаючи на всю сумнівність конструкції "оренди" земельних часток (паїв), на наш погляд, законодавець легітимізував відповідні відносини і, більш того, передбачив їх обов´язкову трансформацію у "класичну" оренду після виділення земельної частки (паю) на місцевості.

Проте мусимо відзначити, що нещодавно Верховний Суд України чомусь витлумачив процитоване положення ЗУ "Про оренду землі" у зовсім незрозумілий для нас спосіб -пославшись на нього, фактично проігнорував його зміст, вважаючи, що "переукладення" договорів оренди після виділення земельної частки (паю) в натурі є нічим не обмеженим правом власника ділянки, а не його обов´язком525.

До абзаців другого та третього. Коментовані абзаци є невдалою спробою поширити право на отримання земельної частки (паю) в землях державних або комунальних підприємств (ст.ст. 25, 118 ЗКУ) або в землях колективних сільськогосподарських підприємств (див. п. 17 даного розділу та коментар до нього) на осіб, що такого права не мають. Залишаючи на совісті законодавця очевидні недоречності при формулюванні коментованих норм (чого лише варте "приватизували земельні ділянки шляхом оформлення права на земельну частку (пай) та "члени акціонерних товариств"), зазначимо, що вони сформульовані настільки непродумано та суперечливо, що фактично не можуть бути реалізовані.

Тобто із перерахованих у абз. 2 осіб можливість отримати земельну частку (пай) на сьогодні мають лише ті особи, хто й так підпадає під положення ст. 25 ЗКУ, або ті, хто набув право на земельну частку (пай) у землях колективної власності згідно із законодавством про паювання (див. п. 17 розділу та коментар до нього).

9. Громадяни - власники земельних часток (паїв) можуть виділяти земельні ділянки в натурі (на місцевості) єдиним масивом.

Формулювання "виділення єдиним масивом" (див. також Указ Президента України "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки" від 03.12.1999 № 1529, ст. 4 ЗУ "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)", Рекомендації щодо виділення єдиним масивом земельних ділянок групі власників земельних часток (паїв), затверджені наказом Держ-комзему України від 30.12.1999 №130) на практиці розуміється по-різному: як виділення в одному місці кількох суміжних земельних ділянок526 або як виділення однієї земельної ділянки у спільну часткову власність. На наш погляд, можуть існувати обидва види єдиних земельних масивів527. Вважаємо, що коментоване положення дозволяє при формуванні "єдиного масиву" не здійснювати винесення в натуру меж між ділянками, що складають "єдиний масив".

Щодо права на земельну частку (пай) та його правової природи див. коментар до п. 17 розділу.

Утворена внаслідок виділення "єдиного масиву" земельна ділянка (якщо вона оформлена дійсно як єдина ділянка, а не як кілька ділянок без встановлена меж між ними) підпадає під правовий режим спільної часткової власності (у випадку виділення єдиним масивом єдиної ділянки кільком особам), а тому її використання, як і припинення спільної власності, відбувається на підставі та з урахуванням норм ст. 88 ЗКУ (див. коментар). Великою про­блемою є те, що часто земельна ділянка передавалася у спільну власність надзвичайно великій кількості осіб - до кількох сотень. У такій ситуації здійснення права спільної власності фактично є заблокованим.

10. Рішення про розмежування земель державної і комунальної власності в межах населених пунктів приймають відповідні сільські, селищні, міські ради за погодженням з органами виконавчої влади, а за межами населених пунктів - органи виконавчої влади за погодженням з відповідними органами місцевого самоврядування.

Кабінет Міністрів України здійснює:

а) визначення меж земельних ділянок, на яких розміщені об´єкти нерухомого майна, що належать до сфери управління Президента України, Верховної Ради України, Конституційного Суду України, Верховного Суду України, Вищого господарського суду України, Генеральної прокуратури України, центральних органів виконавчої влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук, інших державних наукових установ та організацій;

(Підпункт "а" абзацу другого пункту 10розділу Xіз змінами, внесеними згідно із Законом №762-1Увід J5.05.2003)    .

б) визначення меж земельних ділянок, на яких розміщені об´єкти нерухомого майна, що перебувають у сфері управління Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій.

Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації визначають межі земельних ділянок, на яких розміщені об´єкти нерухомого майна, що перебувають у сфері управління районних державних адміністрацій.

Положення коментованого пункту, як і прийнятого згодом ЗУ "Про розмежування земель державної та комунальної власності", до цих пір залишаються нереалізованими (див. ч. 1 ст. 83 ЗКУ).

ЗУ "Про розмежування земель державної та комунальної власності" прийнятнії ще

05.02.2004.         Ще раніше, 01.08.2002, було прийнято ПКМ "Про затвердження Тимчасового прядку розмежування земель права державної та комунальної власності", яка Ґрунтувалася на тих самих засадах.

Причиною фактичного блокування процесу розмежування є те, що концепція розмежування ґрунтується на необхідності одномоментного розподілу між державою та територіальними громадами величезних площ земель, що з технічної та фінансової точки зору практично неможливо, оскільки потребує складання величезного масиву землевпорядної документації, а також проведення робіт з виконання (перенесення в натуру) цієї документації.