ВС України відзначає, що мирова угода сторін може стосуватися лише їх та спірних правовідносин і її умови мають бути такими, щоб у разі, коли сторони або одна з них у наступному відмовляться від виконання цієї угоди, остання могла бути виконана примусово відповідно до п. 5 ст. 3 Закону «Про виконавче провадження». Наприклад, у справі про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, допустима мирова угода про реалізацію цього права шляхом поділу зазначеного приміщення. У той самий час у справі про визнання незаконним переведення на іншу роботу не може бути укладено мирової угоди на умовах звільнення позивача за власним бажанням, оскільки спірні правовідносини не стосувалися припинення трудового договору.[13]

Часові межі реалізації цього права також не обмежуються закінченням судового розгляду, оскільки відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» сторони мають право укласти мирову угоду, яка затверджується судом.

В силу частини другої статті 215 ЦК норми закону щодо підстав нікчемності правочинів є імперативними. У зв’язку з цим суди повинні відмовляти у визнанні мирових угод у справах щодо визнання нікчемності правочинів та застосування наслідків як таких, що суперечать закону (частина п’ята статті 175 ЦПК). У справах про визнання недійсними оспорюваних правочинів та застосування наслідків їх недійсності мирові угоди визнаються судом з урахуванням вимог статті 175 ЦПК. (п. 29 Постанови Пленуму ВС України від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»)

Умови та порядок визнання батьківства визначено законом, тому в справах названої категорії суд не може визнавати мирові угоди. (п. 8 Постанови Пленуму ВС України № 3 від 15.05.2006 р. «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів»)

Мирову угоду не можна розглядати як договір у цивільно-правовому розумінні і визнавати недійсною у позовному провадженні, оскільки порядок її укладання та затвердження регламентовано відповідними положеннями ЦПК.

Зазначені розпорядчі дії (відмова від позову, визнання позову і мирова угода) є обов´язковими для суду лише тоді, коли вони не суперечать закону та не порушують прав і охоронюваних законом інтересів.

9. Коментована стаття прирівнює за процесуальними правами до сторін заявника та заінтересованих осіб у справах окремого провадження, за винятками, встановленими у розділі IV цього Кодексу. Такий виняток, наприклад, передбачено ч. 5 ст. 235 ЦПК, зокрема справи окремого провадження не можуть бути закриті у зв’язку з укладенням мирової угоди. Відсутність окремих прав пояснюється тим, що у справах окремого провадження відсутній спір про право, а тому права, які випливають з змісту розгляду спірних правовідносин, не поширюються на дану категорію справ.