1.  Речовими правами на чуже майно є:

1) право володіння;

2) право користування (сервітут);

3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис);

4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій).

2.  Законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно.

Положення Розділу другого Книги третьої ЦК присвячені визначенню та правовому регулюванню володіння та прав на чужі речі, які об´єднуються згідно з назвою розділу категорією прав на чуже майно. Таким чином під правами на чуже майно розуміються такі класичні права на чужі речі, як сервітут, емфітевзис та суперфіцій, а також володіння, яке за існуючими класифікаціями не може бути визнано класичним правом на чужу річ. При цьому зазначені права на чужі речі розуміються як самостійні речові права, які надають уповноваженій за ними особі право обмеженого користування певною річчю або їх сукупністю для визначеної мети та у певних межах. В цілому для прав на чуже майно характерними є такі ознаки, як: їх абсолютний характер; реалізація принципу слідування; реалізація принципу переваги, який надає суб´єкту речового права перевагу перед суб´єктами зобов´язального права реалізувати своє право; перехід права власності на майно до іншої особи не є підставою для припинення речових прав інших уповноважених осіб на це майно. Таким чином, правами на чуже майно визнаються права, які є похідними та залежними від прав власника, мають різний зміст, але завжди є обмеженими у порівнянні з правом власності, які реалізуються незалежно від волі власника та всіх інших осіб та користуються захистом від будь-якого порушника, в тому числі і власника.

Положення Глави ЗО ЦК покликані визначити загальні положення про речові права на чуже майно. У коментованій статті не міститься визначення речового права на чуже майно. Права на чуже майно на відміну від права власності підпорядковують чужу річ (майно) владі суб´єкта лише у певному визначеному напрямку та для певної мети, що виключає можливість її використання з іншою метою та в інших межах, які залежать від конкретного виду права на чуже майно. Права на чуже майно носять похідний характер, оскільки завжди

право власності на майно належить одній особі, у той же час як інша особа має на це майно таке ж безпосереднє, але обмежене за змістом речове право. У ЦК до речових прав на чуже майно відносяться ті, що, перш за все, передбачають надання права користування чужим майном — право (обмеженого) користування чужим майном (сервітут), право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право забудови земельної ділянки (суперфіцій), а також ті, що передбачають надання, у першу чергу, права володіння. Положеннями статті, що коментується, визначений перелік видів прав на чуже майно, зміст яких розкривається у відповідних главах ЦК. Цей перелік є невичерпним, у зв´язку зі змістом ч.2 цієї статті слід звернути на два аспекти цього правила. Той факт, що інші види речових прав можуть встановлюватись лише законом, свідчить, по-перше, про реалізацію принципу обмеженого кола речових прав, а по-друге, про те, що перелік, визначення та їх зміст може встановлюватись виключно законом. Зокрема, в ЗК, крім права власності, в якості самостійного права на земельну ділянку визнається право постійного користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності без встановлення строку (ст.92 ЗК). Особи на власний розсуд не можуть створювати нові речові права, встановивши правила щодо них; також нові речові права не можуть бути встановлені іншими нормативно-правовими актами, крім законів України.