Тому у другій частині змісту права на працю йдеться не про право як таке, а про наслідки для працівника, який застосовуватиме свою унікальну природну здатність до праці - "можливість заробляти собі на життя працею". І саме тут наголошується, що ця можливість заробляти собі на життя позбавлена примусу - "вільно обирати собі роботу, або вільно погоджуватися на ту, яку громадянину запропонують".
А ось ч. 2 ст. 43 Конституції України Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 16 жовтня 2007 р., на мою думку, мав би системно аналізувати з використанням змісту статей 3, 8 і 22-24 Конституції України, де чітко простежується така правова категорія, як "гарантія", точніше обов'язок держави гарантувати забезпечення реалізації права на працю. Редакція ч. 2 ст. 43 Конституції: "Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю..." в системному аналізі зі змістом ст. 3 і ст. 22 Конституції України є ніщо інше як обов'язок держави.
Власне, обов'язок держави гарантувати громадянам України забезпечення реалізації права на працю закріплюється і в Законі № 5067-УІ. Так, згідно з ст. 6 Закону "кожен має право на вільний вибір місця, виду діяльності та роду занять, яке забезпечується державою шляхом створення правових, організаційних та економічних умов для такого вибору".
Всупереч Рішенню Конституційного Суду України від 16 жовтня 2007 р., в якому стверджується, що "держава не гарантує працевлаштування кожній особі", Закон України від 1 березня 1991 р. № 803-ХІІ "Про зайнятість населення" [14, 170], який втратив чинність, і нині чинний Закон № 5067-УІ закріплюють саме обов'язок держави забезпечити працевлаштування кожної особи. Якщо Закон України від 1 березня 1991 р. виконання цього обов'язку покладав тільки на державну службу зайнятості, яка мала "сприяти реалізації права громадян на працевлаштування" (ст. 8), то Закон № 5067-УІ виконання обов'язку забезпечити працевлаштування кожної особи поклав на державу, розглядаючи працевлаштування як комплекс правових, економічних та організаційних заходів, спрямованих на забезпечення реалізації права особи на працю.
Більше того, сучасна державна політика у сфері зайнятості населення ґрунтується, зокрема, на таких принципах: пріоритетності забезпечення повної, продуктивної та вільно обраної зайнятості у процесі реалізації активної соціально-економічної політики держави; відповідальності держави за формування та реалізацію політики у сфері зайнятості населення; забезпечення рівних можливостей населення у реалізації конституційного права на працю; сприяння ефективному використанню трудового потенціалу та забезпечення соціального захисту населення від безробіття.
У цьому контексті цікаво поставити таке запитання: якщо держава не гарантує забезпечення реалізації громадянами права на працю, якщо це не обов'язок держави, а тільки її обов'язок забезпечити принцип рівності можливостей реалізації цього права (як вважає Конституційний Суд України), то на якій законній підставі виникає обов'язок у держави соціально захищати працівника у разі настання безробіття? Відомо, що соціальний захист у цьому випадку містить комплекс заходів, який передбачений загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням на випадок безробіття та законодавством про зайнятість населення (розділ VIII Закону України "Про зайнятість населення"). Мається на увазі матеріальне забезпечення на випадок безробіття та соціальні послуги і навіть збереження права на виплату допомоги з безробіття на період участі у громадських та інших роботах тимчасового характеру тривалістю до 180 днів.
Не можна забувати і того, що реалізацію державної політики у сфері зайнятості населення має забезпечити, перш за все, держава шляхом: проведення податкової, кредитно-грошової, інвестиційної, бюджетної, соціальної, зовнішньоекономічної та інноваційної політики з метою розширення сфери застосування праці, забезпечення повної, продуктивної, вільно обраної зайнятості, підвищення рівня кваліфікації та конкурентоспроможності робочої сили. Крім цього, держава має право визначати у загальнодержавних програмах економічного та соціального розвитку, програмах економічного та соціального розвитку Автономної Республіки Крим, областей, районів, міст показники розвитку ринку праці та зайнятості населення; включати до системи регулювання ринку праці заходи щодо запровадження стимулювання вітчизняного виробництва та створення нових робочих місць у пріоритетних галузях економіки та сільській місцевості. А головне їх виконання оцінювати за результатами реалізації таких програм.
Одним із головних завдань держави у реалізації політики у сфері зайнятості населення є оцінка впливу цієї політики на ринок праці. Бо ринок праці держава розглядає як систему правових, соціально-трудових, економічних та організаційних відносин, що виникають між особами, які шукають роботу, працівниками, професійними спілками, роботодавцями та їх організаціями, органами державної влади у сфері задоволення потреби працівників у зайнятості, а роботодавців - у найманні працівників відповідно до законодавства. Такий підхід до визначення ринку праці зрозумілий, бо державне регулювання зайнятості охоплює формування і реалізацію державної політики у сфері зайнятості населення з метою створення умов для забезпечення повної та продуктивної вільно обраної зайнятості та соціального захисту в разі настання безробіття. Саме тому метою державної політики у сфері зайнятості населення й основними напрямами її реалізації є: забезпечення рівних можливостей особам у реалізації їх права на працю; сприяння підвищенню професійного рівня працездатного населення відповідно до суспільних потреб; створення умов для розвитку економіки та сприяння створенню нових робочих місць; задоволення попиту пріоритетних галузей економіки у висококваліфікованих працівниках; посилення мотивації до легальної і продуктивної праці.
Зайнятість населення забезпечується шляхом встановлення відносин, що регламентуються трудовими договорами (контрактами), провадження підприємницької та інших видів діяльності, не заборонених законом.
Таким чином, право на працю означає право кожного громадянина на вибір місця роботи, виду діяльності та роду занять. І це право забезпечується державою шляхом створення правових, організаційних та економічних умов. Категорії "забезпечення", "умови" є такими, що свідчать про наявність відповідних правових гарантій реалізації конституційних прав і свобод, для яких держава створює відповідний правовий механізм. Цей правовий механізм реалізації права на працю до найменших дрібниць (докладно) закріплений у Законі № 5067-УІ. Зокрема, реалізація права на вибір місця, виду діяльності та роду занять здійснюється шляхом самостійного забезпечення особою своєї зайнятості чи звернення з метою працевлаштування до роботодавця або за сприяння центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудові міграції, чи суб'єкта господарювання, який надає послуги з посередництва у працевлаштуванні. До речі, про наявність правових гарантій, які мають забезпечувати реалізацію права на працю, свідчить і ст. 14 Закону № 5067-УІ, яка дослівно сформульована так: "Категорії громадян, що мають додаткові гарантії у сприянні працевлаштуванню". За правилами формальної логіки - усі громадяни мають гарантії забезпечення реалізації права на працю, але є категорія громадян, що мають додаткові гарантії. До них, зокрема, належать: один з батьків або особа, яка їх замінює і має на утриманні дітей віком до шести років; виховує без одного з подружжя дитину віком до 14 років або дитину-інвалі- да; діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, особи, яким виповнилося 15 років та які за згодою одного з батьків або особи, яка їх замінює, можуть, як виняток, прийматися на роботу; особи, звільнені після відбуття покарання або примусового лікування; молодь, яка закінчила або припинила навчання у загальноосвітніх, професійно-технічних і вищих навчальних закладах, звільнилася із строкової військової або альтернативної (невійськової) служби (протягом шести місяців після закінчення або припинення навчання чи служби) і яка вперше приймається на роботу. Для працевлаштування зазначених громадян підприємствам, установам та організаціям з чисельністю штатних працівників понад 20 осіб встановлюється квота у розмірі 5 % середньо- облікової чисельності штатних працівників за попередній календарний рік.
Право на працю є конституційним правом, а тому ст. 22 Основного Закону держави наголошує, що права і свободи людини та громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються та не можуть бути скасовані. А оскільки в Україні визнається і діє принцип верховенства права, то Конституція України має найвищу юридичну силу. Всі закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (ст. 8).
Тому не можна не погодитися з думкою В. Погорілка в тому, що гарантії конституційні як вид правових гарантій є механізмом забезпечення дотримання, виконання, застосування і використання конституційних та інших норм права органами державної влади, місцевого самоврядування, їхніми посадовими особами, іншими фізичними й юридичними особами. Гарантії конституційні мають найвищу юридичні силу, є основою правових гарантій. Гарантії конституційні спрямовані, насамперед, на охорону Конституції України, а також охорону передбачених нею інститутів: прав, свобод і обов'язків людини та громадянина. Гарантії конституційні є нормативними й організаційними. У свою чергу, нормативні гарантії поділяються на матеріальні та процесуальні. Пріоритетний вид нормативних гарантій - норми-принципи, зокрема, ті, які забезпечують права і свободи людини та громадянина (статті 21-64 Консти-туції). Як відомо, право на працю спрямовані як на реалізацію права на
закріплено у ст. 43 Конституції Украї- працю, так і на розвиток людини у
ни. До нормативно-правових консти- процесі трудової діяльності та її захист.
туційних гарантій належать також І така гарантія забезпечується держа-
юридична відповідальність та юридич- вою.
ні обов'язки, передбачені Основним Умови, які сьогодні склалися в сис- Законом держави [15, 554-555] темі господарювання, не можуть впли-
Таким чином, система загальних і вати на визначення права на працю
спеціальних (юридичних) гарантій, суб'єктивним правом і обов'язку дер-
прав і свобод людини та громадянина жави забезпечувати гарантії його реа-
у галузі трудового права являє собою лізації.
сукупність умов, факторів, засад, які
ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ
1.  Рішення Конституційного Суду України від 16 жовтня 2007 р. № 8-pn/2007 // Офіційний вісник України. - 2012. - № 80. - Ст. 2979.
2.  Федин В. В. Соотношение принципа труда и права на труд // Lex Russica. - 2004. - № 2. - С. 411-436.
3.  Современный словарь иностранных слов. - СПб., 1994.
4.  Новий тлумачний словник української мови : у 3 т. - К., 2005. - Т. 1.
5.  Даль В. И. Толковый словарь великого русского языка. - М., 1981. - Т. 1.
6.  Погорілко В. Ф. Гарантії правові // Юридична енциклопедія. - К., 1998. - Т. 1.
7.  Лисенков С. Л., Таранов А. П. Гарантії прав та свобод людини і громадянина // Юридична енциклопедія. - К., 1998. - Т. 1.
8.  Общая теория государства и права. Академический курс : в 3 т. / отв. ред. М. Н. Марченко. - М., 2010. - Т. 3.
9.  Мордовец А. С. Социально-юридический механизм обеспечения прав человека и гражданина. - Саратов, 1996.