Таке розуміння питання обумовив Конституційний Суд України своїм Рішенням від 16 жовтня 2007 р. № 8-рп/2007 [1]. Єдиний орган конституційної юрисдикції України сформулював такий висновок: "Виходячи із зазначеної позиції, можна стверджувати, що право на працю означає не гарантування державою працевлаштування кожній особі, а забезпечення саме рівних можливостей для реалізації цього права".
Конституційний Суд України при формулюванні такого висновку, на мою думку, мав на увазі щось інше. Бо право на працю як одне із фундаментальних прав людини відображає її об'єктивну потребу створювати матеріальні та духовні цінності не тільки для задоволення своїх потреб, а й існування всього суспільства і держави. Саме тому право на працю й умови його реалізації визначають не тільки зміст усіх норм трудового права як самостійної галузі права України, а й головний напрям в економічній політиці держави.
Межі статті не дозволяють докладно зупинитися на обґрунтуванні висновку про те, що право на працю, як і всі права, що його, так би мовити, супроводжують, є суб'єктивними правами. Реально усі умови, засоби, способи, що містяться у правових приписах норм Конституції України, правових нормах законодавства про працю, мають на меті забезпечення реалізації у повному обсязі прав і свобод працівників, а також всебічну їх охорону. Хоча в юридичній літературі є й інші висловлювання. Так В. Федін вважає, оскільки праву на працю не кореспондує відповідний юридичний обов'язок, то воно просто трансформується у свободу праці [2, 411-436]. Насправді системний аналіз норм чинного законодавства свідчить, що право на працю є суб'єктивним правом і є відповідний обов'язок держави.
Для обґрунтування своєї думки стосовно Рішення Конституційного Суду України від 16 жовтня 2007 р. № 8-рп/2007 звернемося до визначення термінів "гарантія" та "державна політика у сфері зайнятості населення".
Сучасний словник іноземних слів під гарантією розуміє поруку, умови забезпечення чого-небудь. Гарант - це поручитель; держава, організація або особа, яка дає у чому-небудь гарантію. Гарантувати (від фр. garantir) - поручатися, забезпечувати, давати гарантію у чому-небудь [3, 136]. Новий тлумачний словник української мови під гарантією розуміє забезпеку, убезпеку, запоруку [4, 413]. Тлумачний словник
B.  Даля під гарантією розуміє поруку, поручительство, а під гарантуванням - забезпечення, поручительство, завірення, запевнення взяти на свій страх [5, 344].
Юридична енциклопедія дає таке визначення гарантій правових - це встановлені законом засоби забезпечення використання, дотримання, виконання і застосування норм права. Є два види гарантій правових - нормативно-правові й організаційно-правові. У свою чергу, нормативно-правові гарантії поділяються на матеріальні та процесуальні. Дія гарантій правових спрямована передусім на забезпечення й охорону прав та свобод людини і громадянина [6, 555].
C.  Лисенков, А. Таранов під гарантіями прав і свобод людини та громадянина розуміють умови, засоби, способи, які забезпечують здійснення у повному обсязі та всебічну охорону прав і свобод особи. Поняття "гарантії" охоплює усю сукупність об'єктивних і суб'єктивних чинників, спрямованих на практичну реалізацію прав та свобод, на усунення можливих перешкод їх повного або належного здійснення [7, 555].
Російські автори загальної теорії держави і права, зокрема професор О. Мордовець, під гарантіями прав людини розуміють об'єктивні та суб'єктивні умови, а також організаційні й інші засоби, за допомогою яких забезпечується їх охорона, захист. Гарантії - як об'ємне соціально-політичне і юридичне явище характеризує, щонайменше, три моменти: пізнавальний, ідеологічний, практичний [8, 319-320]. Дещо раніше цей же автор під гарантіями, які забезпечують реалізацію прав людини, розумів систему соціально-економічних, політичних, моральних, юридичних, організаційних передумов, умов, засобів та способів, що створюють рівні умови особі для здійснення нею своїх прав, свобод та інтересів [9, 168].
Якщо взяти до уваги думки
В. Скобєлкіна, який досконало дослідив юридичні гарантії реалізації трудових прав найманих працівників [10, 125-137], то можна дійти висновку, що юридичні гарантії як засоби забезпечення реалізації прав і свобод працівниками та виконання ними юридичних обов'язків ґрунтуються на основних принципах, які людством формувалися століттями: гуманізм, справедливість, свобода, рівність, законність, доцільність тощо. Тому за своєю сутністю гарантії забезпечення реалізації прав і свобод людини та громадянина являють собою умови, які сприяють задоволенню бажань і можливостей людини, її законних інтересів.
Погляд на гарантії забезпечення реалізації прав і свобод людини з точки зору їх функцій, то вони виглядають як виконання державою обов'язку стосовно людини, яка реалізує свою природну здатність до праці, а також у процесі трудової діяльності.
В юридичній літературі багато уваги приділяється класифікації гарантій прав людини. Загально признаною є класифікація гарантій прав людини на загальні, спеціальні (юридичні) гарантії й організаційні. Кожний вид гарантій має свій зміст і форму виразу. Стосовно теми дослідження у статті мова йтиме про юридичні гарантії, які забезпечують реалізацію права на працю.
Тому звернемося до Конституції України. Уже в самій преамбулі закріплено, що Верховна Рада України від імені Українського народу, "дбаючи про забезпечення, прав і свобод людини і гідних умов її життя, приймає цю Конституцію - Основний Закон України". Відразу, після визначення сутності держави як такої, у першому розділі Конституція України сформулювала принципове положення щодо місця, ролі, значення людини і ставлення до неї держави. Саме людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Тому права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ст. 3). Підкреслимо, гарантії прав і свобод.
Серед прав і свобод особливе місце посідає право на працю, яке Конституція України сформулювала так: кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується (ст. 43).
Звернемо увагу на редакцію ст. 23 Загальної декларації прав людини, в якій наголошується на чотирьох правах людини, а саме: кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття [11, 18-24].
Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, уточнюючи зміст ст. 23 Загальної декларації прав людини, у ст. 6, що стосується визначення права на працю, замість чотирьох наголошених прав, вказує тільки на два права: держави, які беруть у ньому участь, визнають право на працю, що включає право кожної людини мати (дістати) можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вільно погоджується, і зроблять належні кроки до забезпечення цього права [12, 24-36].
Конституція України у ст. 43, закріплюючи право на працю, на перший погляд, відтворила редакцію ст. 6 Міжнародного пакту, але замість "право кожної людини мати (дістати) можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вільно погоджується" (ст. 6 Пакту), наголосила "кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується". Тобто ст. 43 Конституції України природне право людини на вільну, свободну від примусу реалізацію своєї природної здатності до праці, право вільно розпоряджатися своєю унікальною якістю створювати матеріальні та духовні цінності обтяжила можливістю заробляти собі на життя. "Право людини мати можливість заробляти собі на життя" (ст. 6 Пакту) і "право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя" (ст. 43 Конституції України), різні речі.
Конституція України у ст. 43 містить спеціальні юридичні гарантії, які передбачають умови, що забезпечують здійснення бажаючим працювати громадянам саме право на працю: держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реа лі зо вує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб (ст. 43).
Правове регулювання такої діяльності здійснюється на підставі Закону України від 5 липня 2012 р. № 5067-УІ "Про зайнятість населення" (далі - Закон № 5067-УІ), який встановлює державні гарантії у сфері зайнятості та працевлаштування [13]. Так, ст. 5 Закону гарантує: вільне обрання місця застосування праці та виду діяльності, вільний вибір або зміну професії; одержання заробітної плати (винагороди) відповідно до законодавства; професійну орієнтацію з метою самовизначення та реалізації здатності особи до праці; професійне навчання відповідно до здібностей та з урахуванням потреб ринку праці; підтвердження результатів неформального професійного навчання осіб за робітничими професіями; безоплатне сприяння у працевлаштуванні, обранні підходящої роботи та одержанні інформації про ситуацію на ринку праці та перспективи його розвитку; соціальний захист у разі настання безробіття; захист від дискримінації у сфері зайнятості, необґрунтованої відмови у найманні на роботу і незаконного звільнення; додаткове сприяння у працевлаштуванні окремих категорій громадян.
Конституція України вперше в історії держави встановила заборону примусової праці та визначила види трудової діяльності, які не вважаються примусовою працею. Це - військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан. Поза сумнівом, це суттєва конституційна гарантія свободи праці.
У статті 5 Кодекс законів про працю України встановлює низку юридичних гарантій, що забезпечують реалізацію права на працю та працевлаштування. Так, держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України: вільний вибір виду діяльності; безплатне сприяння державними службами зайнятості у підборі підходящої роботи і в працевлаштуванні відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти, з урахуванням суспільних потреб; надання підприємствами, установами, організаціями відповідно до їх попередньо поданих заявок роботи за фахом випускникам державних вищих навчальних, професійних навчально- виховних закладів; безплатне навчання безробітних нових професій, перепідготовку в навчальних закладах або у системі державної служби зайнятості з виплатою стипендії; компенсацію відповідно до законодавства матеріальних витрат у зв'язку з направленням на роботу в іншу місцевість; правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
До речі, цікаво, чому, незважаючи на те, що у чинний КЗпП України внесено більше разів змін і доповнень, ніж у ньому статей, ч. 1 ст. 2 фактично залишилася в редакції 1971 р.? А саме: "Право громадян України на працю, - тобто на одержання роботи з оплатою не нижче встановленого державою мінімального розміру, - включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, забезпечується державою". Право на одержання роботи забезпечується державою!
Щоб зрозуміти зміст права на працю, що закріплено у Конституції України, треба розкласти його на частини. Перша частина стосується самого права на працю. Цікаво, що право на працю - природне право людини, але воно закріплено в Основному Законі держави. Керуючись змістом ст. 3 Конституції України, можна з упевненістю стверджувати, що мета такої редакції - це скоріше наголосити про обов'язок держави гарантувати забезпечення своїх громадян роботою, завдяки якій і створюватимуться матеріальні та духовні цінності для існування суспільства і самої держави.