Акти цивільного законодавства України - це сукупність структурно упорядкованих у нормативно визначеному ієрархічному співвідношенні зовнішніх форм[66] цивільного права, у кожній з яких правові норми[67] згруповані з урахуванням особливостей окремих сфер правового регулювання з метою забезпечення найбільш ефективного регламентування особистих немайнових та майнових відносин, що становлять предмет цивільного права.

ЦК відносить до актів цивільного законодавства: Конституцію України, Цивільний кодекс України (далі - ЦК), інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції та ЦК; акти Президента України (далі - Президент); у випадках, установлених Конституцією, постанови Кабінету Міністрів України (далі - КМУ); нормативно- правові акти інших органів державної влади України (далі - акти органів державної влади), органів влади Автономної Республіки Крим (далі - АРК), лише у випадках і у межах, встановлених Конституцією та законом (ст. 4). У відповідності до ст. 4 ЦК визначаються загальні положення щодо регулювання цивільних відносин в Україні, закріплюється вичерпний перелік основних актів цивільного законодавства та їх субординаційне співвідношення.

Акти цивільного законодавства поділяються на закони[68] і підзакон- ні нормативно-правові акти[69].

Закони можуть бути конституційними, кодифікаційними, поточними і виключними[70]. До конституційних законів належать: Конституція - основа цивільного законодавства України і закони, норми яких містять доповнення до неї. Кодифікаційним законом є ЦК - основний акт цивільного законодавства України, який має особливу, підвищену юридичну силу. Усі інші закони України є поточними і приймаються відповідно до Конституції та ЦК. Виключні закони є винятком із загального правила, оскільки їх прийняття обумовлене природними, екологічними або соціальними ситуаціями надзвичайного характеру, у зв'язку з чим вони діють тимчасово. Певну схожість з такими законами мають декрети Кабінету Міністрів України[71], які приймалися у 90-х роках XX ст. , а також укази Президента, які відповідно до Перехідних положень Конституції за відсутності відповідного закону мають такий же рівень[72]. Саме соціально-політична ситуація, що склалася в Україні у 90-х роках XX ст., викликала необхідність надання КМУ і Президенту права приймати нормативно-правові акти, які мають силу закону, для оперативного забезпечення правового регулювання відносин у найбільш важливих сферах вітчизняної економіки. Ці акти поряд із законами також є актами цивільного законодавства.

Підзаконними нормативно-правовими актами є укази і розпорядження Президента, постанови КМУ, акти інших органів державної влади України та органів влади АРК.

Акти цивільного законодавства перебувають між собою у суворому субординаційному (ієрархічному) співвідношенні, що забезпечує однакове регулювання цивільних відносин на всій території України з урахуванням певних правил (зокрема, встановлюється співвідношення загальних і спеціальних норм цивільного права, прийоми вирішення колізій між ними тощо).

Конституція України як основа цивільного законодавства України є Основним Законом, який має найвищу юридичну силу і втілює принцип верховенства права. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на її основі і повинні їй відповідати. Таким чином, акт законодавства, що не відповідає нормам Конституції, недійсний. Норми Конституції є нормами прямої дії. Виключна юридична властивість Конституції полягає у тому, що вона є безпосереднім джерелом національного права, фундаментальною базою для кожної галузі права, включаючи і цивільне[73].

Конституція містить фундаментальні правові засади щодо юридичної рівності учасників цивільних відносин; економічного розмаїття суспільного життя; різноманітності майнового обороту; інші положення, що мають принципове значення для цивільно-правової сфери. Таким чином, норми Конституції - це фундаментальне методологічне підґрунтя для створення і розвитку приватноправових засад регулювання цивільних відносин, закріплення основних підвалин розвитку цивільного права як приватноправової галузі. Згідно зі ст. 3 Конституції людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Виходячи з пріоритету загальнолюдських цінностей і принципів, непорушності прав і свобод людини, для цивільно-правової сфери не- перевершене значення мають конституційні положення, що стосуються особистих немайнових відносин. Не менш важливими положення Конституції є і для майнової сфери цивільних відносин і передусім відносин власності фізичних осіб та юридичних осіб приватного права.

Конституція визначає рівність правового регулювання відносин, у тому числі тих, що стосуються приватноправової сфери. Зокрема, згідно зі ст. 92 Конституції лише на рівні закону визначаються права і обов'язки людини і громадянина; правосуб'єктність громадян; правовий режим власності; правові засади і гарантії підприємництва; засади цивільно-правової відповідальності тощо. Для загальних засад цивільного законодавства принципове значення мають конституційні положення про судовий захист цивільних прав та інтересів.

Заслуговують на увагу конституційні положення про те, що права і свободи людини і громадянина, закріплені у Конституції, не є вичерпними (ст. 22). Завдяки цьому створюється достатня передумова для розвитку конституційних положень цивільним законодавством. Що ж стосується обмежень у правах, то відповідно до ст. 64 Конституції конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених самою Конституцією.

Відмічаючи значення Конституції для подальшого вдосконалення цивільного законодавства, не можна не зазначити, що на її положеннях ґрунтується концепція ЦК, який, таким чином, становить змістовно- значеннєве продовження Конституції. А врегульовані його нормами цивільні відносини, які базуються на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників, мають конституційне підґрунтя.

Цивільний кодекс1 України - основний акт цивільного законодавства. У цивільно-правовій сфері кодифікація є одним з основних способів систематизації (впорядкування) законодавства. Вона полягає у прийнятті єдиного нового закону, зміст якого становлять як нові норми, так і положення прийнятих раніше законів або кодифікованих актів, які з уведенням у дію вказаного нового закону втрачають чинність.

У вітчизняному цивільному праві існує два рівні кодифікації:

а)   загальний і б) спеціальний. Загальний рівень пов'язаний із прийняттям нового ЦК, яким охоплюються всі основні правила регулювання цивільно-правової сфери. Другий рівень кодифікації полягає у тому, що окрім ЦК в Україні діють кодекси, присвячені регулюванню вужчих сфер особистих немайнових, майнових та організаційних відносин (Житловий кодекс, Повітряний кодекс, Кодекс торговельного мореплавства тощо).

Прийнятий 16 січня 2003 р. ЦК, який набрав чинності з 1 січня 2004 р., став третім в історії кодифікації цивільного законодавства

1 Слово "кодекс" походить від лат. codex і означає: книга або збірник законів. У правових системах із кодифікованим цивільним законодавством кодекс є різновидом закону, єдиним законодавчим актом, у якому поєднані й систематизовані норми права, спрямовані на регулювання відносин певної сфери, у даному разі - приватноправової.
 

 
України за останні сто років. Перша кодифікація в Україні відбулася у 1922 р. Її найголовніша значущість полягала у тому, що факт прийняття ЦК засвідчував визнання радянською владою товарно-грошового обороту, наявності сфери майнових відносин, хоча, зрозуміло, перевага надавалася закріпленню основних економічних засад соціалістичного устрою. Із посиленням адміністративно-командних методів управління економікою виникла потреба у наступній кодифікації, яка відбулася у 1961 - 1964 рр. та складалася, так би мовити, з двох етапів. На першому з них у 1961 р. були прийняті Основи цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік (далі - Основи), а на другому, вже відповідно до них, були прийняті республіканські цивільні кодекси, у тому числі і ЦК УРСР 1963 р. (далі - ЦК 1963 р.), який проіснував 40 років і втратив чинність з 1 січня 2004 р. із прийняттям нового ЦК.

Необхідність проведення сучасної кодифікації цивільного законодавства обумовлена низкою обставин. Перш за все слід зазначити, що кардинальне реформування суспільного устрою неминуче потребувало адекватного законодавчого забезпечення правового регулювання відносин у всіх сферах соціально-економічного буття, причому за рахунок не тільки оновлення існуючої законодавчої бази, а й переведення її на принципово інші засади.

Суттєві перетворення у соціально-політичній та економічній цари- нах суспільного буття в Україні, що відбулися після проголошення її незалежності і прийняття нової Конституції, обумовили принципові зміни у цивільно-правовій сфері і викликали необхідність закріплення нових засад правового регулювання особистих немайнових та майнових відносин. Виникла потреба регулювання відносин за участю фізичних та юридичних осіб на основі загальновизнаних у світі засад приватного права: неприпустимості свавільного втручання у сферу особистого життя людини; неприпустимості позбавлення права власності, крім випадків, установлених Конституцією та законом; свободи договору; свободи підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; судового захисту цивільного права та інтересу; справедливості, добросовісності й розумності (ст. 3 ЦК).

Зрозуміло, за таких умов положення ЦК 1963 р. перестали відповідати економічним та соціально-політичним реаліям. Про це свідчить хоча б те, що задовго до прийняття нового ЦК ціла низка положень ЦК 1963 р. фактично не діяла і навіть втратила чинність. ЦК 1963 р. відчутно почав відставати від реального життя, втрачаючи значення
 

 
повноцінного закону. За таких обставин прийняття в Україні нового ЦК безумовно - подія загальнодержавного значення, значний крок на шляху до удосконалення не тільки вітчизняного цивільного законодавства, а й національної правової системи у цілому.