Залежно від кількості осіб, що виражають свою волю (сторін пра- вочину), та спрямованості їх волі вони розподіляються на односторонні, двосторонні та багатосторонні. Диференціація правочинів на вказані різновиди охоплює всі їх можливі прояви.
 

 
Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. До односторонніх право- чинів, зокрема, належать видача довіреності, відмова від права власності, складання заповіту, публічна обіцянка винагороди. При вчиненні одностороннього правочину воля виражається (виходить) від однієї сторони. Між тим така сторона може бути представлена декількома особами, прикладом чого може виступати видання довіреності двома та більше особами, спільний заповіт подружжя та ін.

Залежно від сприйняття волі сторони одностороннього правочину такі правочини, відповідно, поділяються на:

а) суворо односторонні - не адресовані нікому та без потреби в прийнятті їх іншою (іншими) особою. До них належать відмова від права власності, відмова від спадщини, прийняття спадщини;

б) такі, що розраховані на їх сприйняття іншими особами, до яких можливо віднести оголошення конкурсу, публічну обіцянку винагороди, відмову від спадщини на користь іншої особи, видачу довіреності, видачу векселя, розміщення цінних паперів.

Двостороннім правочином є погоджена дія двох сторін. Такі пра- вочини іменуються договорами (наприклад, договір купівлі-продажу, найму, дарування, управління майном тощо).

Кожна зі сторін двостороннього правочину виражає свою волю, що кореспондує відповідній волі іншої сторони. Так, волі однієї особи продати річ кореспондує воля іншої особи її купити, внаслідок чого їх волі узгоджуються, хоча самі їх виразники займають протилежні позиції один щодо одного.

Як і в односторонніх правочинах, будь-яка зі сторін двостороннього правочину також може бути представлена декількома особа. Причому це не впливає на кількість сторін такого правочину - скільки б осіб не виражали свою волю, сторін правочину завжди залишається дві. У цих випадках буде виникати множинність осіб на одній або іншій стороні. Наприклад, два співвласники продають автомобіль, подружжя купує квартиру.

Окремо слід застерегти від ототожнення двосторонніх правочинів із односторонніми та двосторонніми договорами. Будь-який двосторонній правочин є договором. Договори також можуть бути односторонніми та двосторонніми, залежно від співвідношення прав та обов'язків їх сторін. Односторонній договір - це той, у якому одна сторона має лише права, а друга - лише обов'язки, а двосторонній - у якому обидві сторони мають як права, так і обов'язки. Внаслідок цього, наприклад, договір позики буде двостороннім правочином, але одностороннім договором, оскільки у позичальника існує тільки обов'язок повернути борг, а у позикодавця - право вимагати його повернення. У свою чергу, договір купівлі продажу є двостороннім договором та двостороннім правочином.

Багатосторонній правочин є різновидом договору, в якому щонайменше дві сторони. Відтак, як і двосторонній правочин, укладати багатосторонній правочин можуть дві сторони, але ці два види право- чинів принципово відрізняються насамперед спрямованістю вираження волі їх сторін. Усі сторони багатостороннього правочину (навіть якщо їх дві) прагнуть досягти однієї мети, на відміну від сторін двостороннього правочину, кожна з яких досягає тільки своєї мети. Оскільки у багатосторонніх правочинах досягнення їх мети можливе шляхом здійснення сторонами спільних дій, це відбувається для кожної з них практично однаковою мірою. Прикладами багатосторонніх правочинів є договір про заснування товариства з обмеженою відповідальністю, про спільну діяльність, простого товариства. Так, шляхом укладення власниками сусідніх земельних ділянок договору про спільну діяльність щодо пробивання свердловини всі вони отримують можливість задоволення власних потреб з користування водою. При заснуванні господарського товариства з укладенням відповідного договору, який є багатостороннім правочином за своєю сутністю, всі засновники набувають прав участі у цьому товаристві.

Ще однією класифікацію, яка охоплює всі можливі різновиди пра- вочинів, є їх поділ, залежно від впливу підстави правочину на його дійсність, на каузальні (від лат. causa - підстава, мета) та абстрактні (від лат. abstrahere - відривати, відділяти).

Каузальними є правочини, для дійсності яких необхідна наявність певної підстави. Каузальними є більшість правочинів, урегульованих цивільним законодавством, зокрема купівлі-продажу, дарування, найму, комісії та ін. У випадку відсутності або незаконності підстави можливо визнання відповідного правочину недійсним.

Абстрактними є правочини, дійсність яких не залежить від їх підстави. До абстрактних правочинів належить, зокрема, видача векселя, гарантії, відступлення права вимоги. Цим правочинам не властивий правовий зв'язок поміж підставами їх вчинення та їх дійсністю, хоча не можна стверджувати про відсутність такого зв'язку взагалі. Втім він не має такого значення, як у каузальних правочинах. Фактично підстава абстрактного правочину залишається "прихованою" для
 

 
того, щоб її вади не ускладнювали виконання такого правочину, оскільки це може вплинути на стабільність цивільного обороту через порушення тих функцій, які виконують у ньому абстрактні правочини. Абстрактні правочини є привабливими для цивільного обороту внаслідок незалежності дійсності правочинів від їх підстав.

Наступною класифікацією правочинів, залежно від моменту виникнення (зміни або припинення) прав та обов'язків сторін, є їх поділ на звичайні (безумовні) та умовні.

Звичайним вважається правочин, права та обов'язки в якому виникають, змінюються або припиняються з моменту його вчинення. Як правило, більшість правочинів, що вчинюються у цивільному обороті, є безумовними.

У свою чергу, умовним є правочин, у якому виникнення, зміна або припинення цивільних прав та обов'язків залежить від настання або ненастання певної обставини, яка не повинна бути істотною умовою правочину, тобто має бути його випадковим елементом. Можливість вчинення таких правочинів передбачена ст. 212 ЦК.

Під обставиною (умовою) потрібно розуміти: а) певний юридичний факт, що не повинен існувати в момент вчинення правочину;

б)   настання якого має носити ймовірний характер, тобто стороні (-нам) правочину повинно бути невідомо те, чи наступить певна обставина в майбутньому; в) обставину, що визначена в правочині як умова і має бути здійсненною, не може суперечити актам цивільного законодавства, інтересам держави та суспільства, його моральним засадам. Наприклад, обставиною може бути купівля певної речі, реєстрація шлюбу.

Внаслідок не зовсім коректного використання у ст. 212 ЦК терміна "особи" у контексті кількості суб'єктів, які можуть вчиняти умовні право- чини, виникає питання про те, чи може йтися про умовність одностороннього правочину. Видається, що для цього не існує перешкод, оскільки на стороні, яка вчинює односторонній правочин, може виступати одна або кілька осіб. До того ж і сам законодавець допускає вчинення односторонніх правочинів із умовою, зокрема заповіту (ст. 1242 ЦК).

Слід зважати й на той момент, що для деяких правочинів цивільним законодавством передбачаються обмеження можливості їх вчинення з певною умовою. До таких належать прийняття спадщини (ч. 2 ст. 1268 ЦК), відмова від прийняття спадщини (ч. 5 ст. 1273 ЦК), які можуть бути тільки безумовними.

Залежно від наслідків настання обставини умовні правочини бувають двох видів: з відкладальними, або суспензивними (від лат. 276
 

 
suspensus - завислий, затриманий), та скасувальними, або резолютивними (від лат. resolutivus - остаточний), обставинами.

Правочин є вчиненим під відкладальною обставиною, якщо її настання обумовлює набуття або зміну прав та обов'язків. За таким правочином права та обов' язки у сторони (сторін) правочину або інших осіб виникають або змінюються не з моменту його вчинення, а відкладаються на майбутнє і пов' язуються з моментом настання обумовленої обставини.

Правочин є вчиненим під скасувальною умовою, якщо настання обставини обумовлює припинення прав та обов' язків. При цьому права і обов'язки у сторони (сторін) правочину або інших осіб виникають з моменту його вчинення, однак припиняються в майбутньому з моменту настання обумовленої обставини.

У частинах 3 та 4 ст. 212 ЦК передбачаються певні невигідні наслідки для сторін, які недобросовісно перешкоджали настанню обставини або сприяли її настанню. У випадку коли настанню обставини недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно, обставина вважається такою, що настала. Якщо настанню обставини недобросовісно сприяла сторона, якій це вигідно, обставина вважається такою, що не настала.

Від умов, що містяться в правочинах, слід відмежовувати встановлення у правочині строку. Під строком розуміється певний проміжок часу, який, на відміну від обставини, завжди настане в майбутньому і сплине. Оскільки категорія часу, до якої і належать строки, має об' єктивний характер, унаслідок цього строк не може закріплюватися як обставина в умовному правочині.

Подальша класифікація правочинів має проводитися з урахуванням специфіки їх сутності і стосуватися тільки певного їх різновиду.

Залежно від наявності (відсутності) у двосторонніх правочинах зустрічного обов' язку однієї сторони надати певне благо іншій стороні вони поділяються на оплатні та безоплатні.

Оплатним є правочин, у якому обов'язку однієї сторони вчинити певну дію з надання певного блага кореспондує такий же зустрічний обов'язок іншої сторони. Відповідно безоплатним слід вважати такий правочин, у якому відсутній обов'язок вчинити дію з надання певного блага іншій стороні.

Зважаючи на загальне припущення, встановлене ч. 5 ст. 626 ЦК, більшість двосторонніх правочинів, урегульованих ЦК, є оплатними, що зумовлюється превалюванням регулювання цивільним законодавством саме майнових відносин. До них зокрема належать купівля- продаж, найм, оренда житла з викупом та ін., у яких оплатність є сутністю самого правочину. Як правило, вона полягає у сплаті грошей, однак може втілюватися й у передачу речей, виконання робіт, надання послуг тощо. Безоплатність правочину залежить від його сутності (договір дарування, пожертви, позички) або вказівки договору чи закону (договір про надання послуг, доручення). Окрім цього, у певних випадках безоплатність договору може пов'язуватися з наявністю відповідної вказівки в установчих документах юридичної особи (ч. 4 ст. 946 ЦК).

Поза класифікацією на оплатні та безоплатні правочини залишаються односторонні, специфічні двосторонні та всі багатосторонні правочини, яким унаслідок їх сутності не притаманне зустрічне надання однією стороною іншій. Так:

а) односторонні правочини не підпадають під вказаний класифікаційний критерій унаслідок відсутності іншої сторони, яка могла б надати зустрічне надання;

б) не може йтися про оплатність чи безоплатність таких двосторонніх правочинів, як організаційні (зокрема, попередні) договори, оскільки їх вчиненням започатковуються немайнові, а точніше організаційні відносини;

в) специфічність договорів про виділ у натурі частки з нерухомого спільного майна (ч. 4 ст. 364 ЦК), поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності (ч. 3 ст. 367 ЦК), виключає постановку питання про можливість зустрічного надання, а отже, про їх оплатність чи безоплатність;