Виконання зобов 'язання є найбільш простим, прийнятним та поширеним способом його припинення. При цьому виконання виступає підставою припинення лише тоді, коли проведене належним чином, тобто не тільки відповідає встановленим вимогам (статті 526 - 545 ЦК), а й прийняте кредитором. Неналежне виконання договору не призводить до його припинення.

Зобов'язання припиняється за згодою сторін внаслідок передання боржником кредиторові відступного. Розмір, строки й порядок пере- дання відступного встановлюються сторонами. Включення в ЦК нор-
 

 
ми про відступне одразу після статті про належне виконання як підстави припинення зобов'язання, свідчить, що законодавець розглядає його як близьке до виконання зобов'язання поняття, хоча і не тотожне йому. У статті 600 ЦК мова йде про наявність згоди сторін як підстави передання відступного. Наведене свідчить, що породжені згодою права та обов'язки сторін утворюють додаткове зобов'язання до того, на припинення якого воно спрямовується[63]. Це в свою чергу означає, що відсутність первісного зобов'язання унеможливлює існування зобов'язання з передачі відступного. Угода сторін про відступне, про яку йдеться у ст. 600 ЦК, за своєю природою є правочином, тому на неї поширюються всі правила ЦК щодо даного виду правочинів, зокрема щодо форми, умов дійсності тощо. За юридичною характеристикою цей правочин є двостороннім, оплатним та консенсуальним. Визначаючи предмет відступного, законодавець вказує на передання грошей або іншого майна, тобто цей перелік не є вичерпним. Предметом відступного можуть бути рухомі і нерухомі речі, майнові комплекси підприємств, частки у статутному капіталі підприємницьких товариств, інші об' єкти, наприклад, майнові права, включаючи майнові права інтелектуальної власності. У тому разі коли предметом відступного є зобов'язальні права вимоги, сторони при укладанні даного право- чину повинні враховувати норми, що визначають порядок заміни осіб у зобов'язаннях (статті 512-519 ЦК). Відступне необхідно чітко відмежовувати як від інших підстав припинення договірного зобов'язання, так і від інших конструкцій зобов'язального права. Головним критерієм розмежування відступного і новації є мета укладання цих договорів : якщо відступне спрямоване на припинення зобов'язання, то новація має на меті встановленого нового. Слід враховувати й момент, з настанням якого сторони пов'язують припинення первісного зобов'язання. При укладенні домовленості про відступне - це момент прийняття кредитором заміни виконання, при новації - укладання сторонами договору, що передбачає інший предмет, спосіб виконання або містить інші елементи[64]. Договір про відступне може бути укладено відносно будь-якого зобов' язання, причому не тільки договірного, тоді як за ЦК новація не допускається щодо аліментних, деліктних та інших зобов'язань, передбачених законом (ч. 3 ст. 604 ЦК). Згода на відступ-
 

 
не може бути надана сторонами на будь-якій стадії динаміки договірного зобов'язання, як до порушення, так і після нього, незалежно від наявності факту неправомірної поведінки однієї зі сторін. Новація ж використовується сторонами, як правило, тоді, коли стає очевидним неможливість досягнення мети первісного зобов'язання, тобто після початку його виконання[65]. Характеру відступного може набувати і неустойка, критерієм їх розмежування є підстави встановлення, стадія динаміки зобов'язання, на якій їх може бути встановлено, зміст та форма. Хоча вирішальною тут є та обставина, що сплата відступного призводить до припинення зобов'язання, тоді як сплата неустойки не звільняє боржника від виконання зобов' язання, як і не призводить до втрати кредитором права на відшкодування збитків, спричинених його невиконанням (ст. 552 ЦК). Будучи способом забезпечення виконання зобов'язання, неустойка одночасно належить до кола наслідків його порушення, чого не можна сказати про відступне.

Підставою припинення зобов'язання є зарахування зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги (ст. 601 ЦК). Цивільне законодавство України допускає припинення зобов'язання зарахуванням, встановлюючи сукупність умов його здійснення, серед яких перелік зобов'язань, припинення яких зарахуванням не допускається (ст. 602 ЦК), зокрема за договором довічного утримання (догляду) та ін. У цивільному праві окреслені вимоги до зобов'язань, які припиняються зарахуванням, вони повинні бути:

а) однорідними;

б) зустрічними;

в) строк виконання повинен настати (або вони визначені моментом вимоги або взагалі не містять строку.

Як однорідні розглядаються вимоги, які виникли з однорідних підстав (договір, делікт тощо) та мають однорідний предмет. Виходячи з неоднорідності підстав виникнення, не підлягають припиненню шляхом зарахування вимоги про сплату покупної ціни за договором купівлі-продажу і вимоги про відшкодування шкоди. Іноді для визначення однорідності застосовується додатковий критерій - тотожність правової природи зобов'язань. Так, не можуть бути визнані однорідними вимоги про повернення грошових коштів за договором позики
 

 
і вимоги про сплату боргу за переданий товар за договором купівлі- продажу, неоднорідні зобов'язання по сплаті орендної плати за договором оренди і постачання зерна за договором поставки. Водночас є однорідними зобов'язання по сплаті орендної плати і зобов'язання по сплаті товарів за договором купівлі-продажу.

Зустрічний характер зобов'язань полягає у тому, що сторони відповідного зобов' язання є одночасно і боржниками, і кредиторами зобов'язання, що підлягає зарахуванню. Інакше кажучи, вимога про зарахування боргу є вимогою боржника, яка спрямована проти кредитора. Щоправда, вказане правило містить і винятки. Так, поручитель має право висунути проти вимоги кредитора заперечення, які міг би висунути сам боржник, за умови, що ці заперечення не пов' язані з особою боржника (ч. 2 ст. 555 ЦК). У силу цієї норми поручитель вправі заявити про зарахування вимог кредитора, які пред'явлені поручителю зустрічними вимогами боржника до кредитора по іншому зобов'язанню.

Що стосується вимоги, пов'язаної із настанням строку виконання, то для зарахування цей строк повинен настати щодо обох вимог.

У складі юридичної конструкції даної підстави припинення договірного зобов'язання слід відрізняти безпосередньо зарахування та заяву про зарахування. ЦК допускає проведення зарахування за заявою однієї зі сторін договірного зобов'язання (ч. 2 ст. 601 ЦК). При цьому слід враховувати ретроактивну дію зарахування - зобов'язання вважається припиненим не з моменту вчинення заяви про зарахування, а з моменту, коли вимоги набули таких умов, що могли підлягати зарахуванню[66] . Юридична природа заяви як способу проведення зарахування є двоїстою. У тому випадку коли договором чи законом припиняючий вплив зарахування пов'язано саме із заявою, останню слід розглядати як односторонній правочин. У випадку коли зарахування здійснюється в силу закону, заява про його проведення призводить лише до повідомлення контрагента про припинення зустрічних договірних зобов' язань, що дає підстави кваліфікувати її як юридичний вчинок, а не правочин. Цивільним законодавством не пред' являються будь-які спеціальні вимоги щодо форми заяви про зарахування, однак у тому випадку коли заява набуває характеру правочину, на неї поширюються всі правила щодо форми правочинів. Юридичний результат зарахування у вигляді припинення зобов'язання досягається лише тоді, коли наявні всі еле-
 

 
менти даної конструкції, саме лише подання заяви про зарахування не свідчить про проведення зарахування. У тому разі коли заява про зарахування є правочином, зарахування слід розглядати як виконання цього правочину.

Так, рішенням суду відмовлено в позові банку до металургійного комбінату, за участю третьої особи - гірничо-збагачувального комбінату, про стягнення боргу, який виник внаслідок неналежного виконання умов договору поставки, договору кредитної лінії та договору поруки. Банк звернувся із касаційною скаргою до Вищого господарського суду України, в якій просив рішення скасувати, позов задовольнити. Між відповідачем та третьою особою було укладено договір поставки, виконання якого було забезпечено порукою, за якою банк виступив поручителем. Раніше між банком і третьою особою було укладено договір кредитної лінії з надання гірничо-збагачувальному комбінату кредиту для поповнення власних обігових коштів. Суд встановив подання заяви про проведення зарахування, у відповідь на яку третя особа надіслала банку листа про прийняття заяви про зарахування. Таким чином, третя особа зазначила, що має до банку як до поручителя за договором поставки грошові вимоги у сумі 307451, 80 грн, у свою чергу банк має до третьої особи вимоги за договором кредитної лінії на суму 307451, 80 грн. Позивач вважав, що він виконав зобов' язання відповідача за договором шляхом проведення зарахування зустрічних однорідних вимог, останній повинен сплатити банку зазначену суму, а саме: 307451, 80 грн. Однак, на думку Вищого господарського суду України, факт подання заяви про зарахування (наявність правочину) не свідчить про проведення зарахування (виконання правочину). Наслідком заяви про зарахування є відображення іншою стороною в бухгалтерському обліку відповідних змін. Оскільки підставою для переходу до поручителя всіх прав кредитора є виконання зобов' язання боржника, сам факт заяви про зарахування не є підставою для встановлення факту виконання і відповідно припинення зобов'язання. Для встановлення такого факту необхідні докази виконання заяви про зарахування, яких банк суду не надав. Отже, у ході судового розгляду не знайшло свого підтвердження виконання зобов'язання відповідача, забезпеченого порукою, перед третьою особою, а тому відсутні підстави для стягнення з відповідача заборгованості. З огляду на викладене, касаційна інстанція погодилася з виснов- 112
 

 
ками про обґрунтованість відмови в позові, залишивши касаційну скаргу банку без задоволення[67].

Слід звернути увагу на редакцію ч. 2 ст. 602 ЦК, за якою зарахування може здійснюватися за заявою однієї зі сторін. Тобто законодавець визначив один, але не єдиний спосіб здійснення зарахування, тому не можна виключати здійснення зарахування за домовленістю кредитора і боржника.

При здійсненні зарахування слід враховувати специфіку, пов'язану із випадками заміни кредитора чи боржника. Так, право боржника на припинення зобов'язання шляхом зарахування пов'язується з моментом отримання ним письмового повідомлення про заміну кредитора у зобов'язанні (статті 518, 603 ЦК). Зарахування проводиться, якщо вимога виникла на підставі, що існувала на момент отримання цього повідомлення. Наявність у боржника зустрічної однорідної вимоги з можливістю зарахування може бути перешкодою для передачі права вимоги кредитора іншій особі в порядку відступлення права вимоги. ЦК не встановлює жодних особливостей зарахування зустрічних вимог у разі заміни боржника у зобов'язанні, що слід розглядати як певне упущення з боку законодавця. Як здається, правила ст. 603 ЦК, що встановлюють особливості зарахування у разі заміни кредитора, можуть за аналогією застосовуватись і до випадків заміни боржника у зобов'язанні, за наявності у нього зустрічної вимоги до кредитора.