ронами з інших підстав, наприклад, при зверненні з позовом про відповідальність сторони правочину за невиконання або неналежне виконання зобов'язання. Такі випадки мають місце, зокрема, коли одна сторона вважала, що укладає договір комісії, а друга - купівлі-продажу з відстроченням платежу. Виникає необхідність тлумачення того, який же правочин укладали сторони, без чого неможливо вирішити питання про те, чи належним чином він виконувався.

По-третє, може виникнути потреба в тлумаченні правочину й при розгляді справи про визнання правочину недійсним як вчиненого під впливом помилки, що стосується природи правочину. Втім тлумачитися може лише дійсний правочин. Відтак, не виключаються випадки, коли позовні вимоги стосувалися тлумачення правочину, а витлумачення судом його змісту привело до виявлення підстав для визнання його недійсним, суд може винести відповідне рішення про це.

По-четверте, причинами непорозумінь сторін правочину може бути різне сприйняття сторонами його тексту, вживаних у ньому термінів та виразів, неосвіченість у цих питаннях сторони або сторін, суперечливість між різними частинами правочину тощо. Усе це не дозволяє сторонам урешті-решт належним чином виконувати правочин, адже воля кожного з них побудована на власних уявленнях про сутність правочину, які не узгоджуються між собою. Причому наявність цих неузгоджень виявилася згодом після вчинення правочину, тобто на етапі, коли його сторони вже перебувають у правовідносинах, породжених правочином.

Власне, тлумачення правочину відбувається за правилами, викладеними у частинах 3 та 4 ст. 213 ЦК, якими визначаються загальні підходи, що застосовуватимуться при цьому. Насамперед, це потреба "відштовхнутися" від чогось універсального, визначального для виявлення точок дотику. Це відбувається за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значень термінів. Якраз при цьому і демонструється важливість правильного вживання термінології в нормативно-правових актах.

Другим рівнем тлумачення (у разі якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) буває порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також із намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, та з чого вони виходили при його виконанні.

Третім рівнем тлумачення (за безрезультативності перших двох) стають: а) врахування мети правочину; б) змісту попередніх переговорів; в) усталена практика відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніш в правовідносинах між собою); г) звичаї ділового обороту (які надають корисний досвід для численних осіб, що постійно повторюють, як правило, тотожні або схожі дії в подібних ситуаціях), що є, до речі, джерелами права (ст. 7 ЦК); ґ) подальша поведінка сторін, яка часто свідчить про їх дійсну волю та наміри; д) текст типового договору (ст. 630 ЦК); е) інші обставини, що мають істотне значення. Тобто суд має достатній арсенал засобів для тлумачення змісту право- чину, який дозволить виявити те, що сторони насправді мали на увазі, вчиняючи його.

Відмова від правочину так само, як і правочин, є вольовою дією і тому має бути усвідомлена. Законодавець вирізняє відмову від одностороннього та дво- і багатостороннього правочину.

Відмова від одностороннього правочину. Якщо правочин односторонній, тобто його вчинення відбувалося за волею однієї особи, немає жодних перешкод у тому, щоб цю волю змінити на протилежну, відмовившись від правочину. Адже особа не зв'язана ні з ким і може поводитися в цьому питанні абсолютно вільно. Це є загальним правилом, але ч. 1 ст. 214 ЦК передбачає, що законом може встановлюватися інше. Насамперед це буває тоді, коли односторонній правочин, від якого відмовляється особа, що його вчинила, щільно пов'язаний із двостороннім правочином. Зокрема, згідно з ч. 1 ст. 249 ЦК дозволяється скасування довіреності, що за своєю сутністю представляє собою відмову від правочину особи, яка видала довіреність. Ще одним прикладом відмови від одностороннього правочину є право заповідача в будь-який час скасувати заповіт (ч. 1 ст. 1254 ЦК). Отже, часто законодавець стосовно відмови від одностороннього правочину використовує термін "скасування" (довіреності, заповіту).

Відмова від двостороннього правочину. Двосторонній правочин є договором, який породжує зобов'язання. Статтею 525 ЦК встановлюється загальне правило, протилежне тому, що регулює відмову від одностороннього правочину, а саме: одностороння відмова від зобов'язання не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. І це цілком зрозуміло, адже внаслідок узгодження двох воль сторін виникли правовідносини, відмова від участі в яких в односторонньому порядку означає нехтування волею другої сторони правочину. Тим не менш можливість односторонньої відмови від договору передбачається численними статтями ЦК, зокрема: відмова від договору про встановлення емфітевзису (408 ЦК); від договору найму (статті 763, 782 ЦК); купівлі-продажу (статті 666, 678, 696, 700 та ін.); дарування (статті 722, 724); ренти (ст. 739); позички (ст. 834); підряду (ст. 844 та ін.); страхування (ст. 997 та ін.); доручення (ст. 1008 ЦК) та інших договорів. Підставами односторонньої відмови від двостороннього правочину (договору) можуть бути різні обставини, які в одних випадках "виводяться" з властивостей самого зобов'язання, в інших - обумовлюються правопорушенням із боку другої сторони правочину.

Наприклад, одностороння відмова від договорів про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) та від договору найму можлива згідно з ч. 2 ст. 408 ЦК та ч. 2 ст. 763 ЦК, якщо ці договори укладено на невизна- чений строк. Причому кожна із сторін може відмовитися від цих договорів, попередньо попередивши про це другу сторону. При відмові від договору про встановлення емфітевзису - не менш як за один рік, при відмові від договору найму - за один місяць, а у разі найму нерухомого майна - за три місяці. Договором або законом може бути встановлений інший строк для попередження про відмову від договору найму, укладеного на невизначений строк.

Порушення умов договору однією стороною як загальноприйнята підстава для односторонньої відмови від цього договору другої сторони названа у ч. 1 ст. 615 ЦК із доданням "якщо це встановлено договором або законом". ЦК передбачається така можливість, зокрема, якщо: наявне істотне порушення вимог щодо якості товару (ч. 2 ст. 678 ЦК); покупцеві не надано можливості негайно одержати повну і достовірну інформацію про товар у місці його продажу (ч. 3 ст. 700 ЦК). Наймодавець має право відмовитися від договору найму і вимагати повернення речі, якщо наймач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд (ч. 2 ст. 782 ЦК). Якщо страхувальник прострочив внесення страхового платежу і не сплатив його протягом десяти робочих днів після пред'явлення страховиком письмової вимоги про сплату страхового платежу, страховик може відмовитися від договору страхування, якщо інше не встановлено договором. Страхувальник або страховик може відмовитися від договору страхування в інших випадках, установлених договором (ч. 2 ст. 997 ЦК) та ін.

Можлива одностороння відмова від двостороннього правочину і тому, що вона гармонійна сутності правовідносин, які при цьому складаються. Абсолютно звичайною і природною є відмова дару- вальника від договору дарування до вручення речі обдаровуваному, якщо він передав річ організації транспорту, зв'язку або іншій особі для вручення її обдаровуваному (ч. 2 ст. 722 ЦК), тобто коли ця річ ще не потрапила до обдаровуваного. Так само сприймається й можливість відмовитися від договору дарування, якщо після його укладення майновий стан дарувальника істотно погіршився (ч. 1 ст. 724 ЦК). Може й обдаровуваний у будь-який час до прийняття дарунка на підставі договору дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому відмовитися від нього (ч. 2 ст. 724 ЦК). Користувач вправі в будь-який час відмовитися від договору (позички) (ч. 1 ст. 834 ЦК).

Наслідками односторонньої відмови від двостороннього право- чину є припинення зобов'язання (ч. 1 ст. 611 ЦК). У разі односторонньої відмови від договору в повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є, відповідно, розірваним або зміненим (ч. 3 ст. 651 ЦК).

Відмова від багатостороннього правочину має певні особливості порівняно з відмовою від двостороннього правочину, хоча той та інший є договорами. Від багатостороннього правочину кожна сторона може відмовитися в односторонньому порядку в будь-який час. Учасник простого товариства, учасник повного або командитного товариства, які підписали засновницький договір, вправі в будь-який час вийти з товариства (ст. 126 ЦК). Аналогічно поводиться й учасник договору про спільну діяльність (ст. 1142 ЦК). Для решти учасників договір зберігається, якщо інше не встановлено цим договором (це передбачено, наприклад, ч. 2 ст. 132 ЦК).

Разом з тим може статися, що в багатосторонньому договорі є лише два учасники, і в цьому разі можливість відмови від договору кожним із них у будь-який час неминуче позначиться на існуванні договору. За умови, якщо це договір про спільну діяльність, то він припиняється аналогічно двосторонньому правочину. Якщо це засновницький договір простого товариства, то учасник, який залишився, має право протягом шести місяців із моменту, коли він став єдиним учасником товариства, перетворити таке товариство в інше господарське товариство (ч. 1 ст. 132 ЦК).