За умови, що фізична особа у зв'язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину в її присутності підписує інша особа, яка називається рукоприкладником. Підпис рукоприкладника на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний його стороною. Підпис рукопри- кладника на тексті правочину, стосовно якого не вимагається нотаріального посвідчення, може бути засвідчений відповідною посадовою особою за місцем роботи, навчання, проживання, лікування особи, яка його вчиняє, зокрема керівником юридичних осіб за місцем роботи, навчання, проживання чи лікування сторони правочину.

У разі коли правочин вчиняється особою, яка діє на підставі довіреності (наприклад, відповідно до укладеного договору доручення), така особа не буде стороною правочину, оскільки своїми діями вона створює права та обов'язки для особи, яку вона представляє. Саме остання і буде стороною правочину, який підписуватиметься від її імені представником.

Якщо стороною правочину є юридична особа, то від її імені право- чин підписується особою, яка має на це відповідні повноваження, встановлені:

а) установчим документом (керівник юридичної особи або його замісник, якщо це передбачене установчим документом);

б) довіреністю (представник, який діє на підставі довіреності, виданої керівником або учасниками юридичної особи);

в) актами цивільного законодавства (наприклад, учасники повних товариств).

При цьому ЦК вимагається, щоб правочин, який вчинює юридична особа, був скріплений її печаткою (ч. 2 ст. 207 ЦК). Між тим не виключаються й різноманітні ситуації, за яких скріплення правочину печаткою юридичної особи є просто неможливим. Наприклад, якщо правочин від імені юридичної особи вчиняється представником, який діє на підставі довіреності, не за місцезнаходженням юридичної особи і якому, безумовно, не надається печатка.

У науковій літературі вказується, що правочин юридичної особи має бути скріплений печаткою[297], без позначення тих правових наслідків відсутності скріплення підпису печаткою юридичної особи.

Відсутність скріплення печаткою юридичної особи підпису уповноваженої особи на тексті документу не тягне настання юридичних наслідків, окрім випадків, за яких вони вказуються або логічно слідують із положень цивільного законодавства. Зокрема, у випадку відсутності печатки на тексті подвійного складського свідоцтва, довіреності юридичної особи, такі документи не будуть відповідно подвійним складським свідоцтвом або довіреністю.

Враховуючи викладене, потрібно зробити висновок, що скріплення печаткою підпису на тексті правочину, який вчиняється юридичною особою, має розглядатися як загальна вимога до письмової форми право- чину за участю юридичної особи. Тому відсутність відтиску печатки на тексті правочину варто розцінювати як відсутність дотримання вимог щодо письмової форми правочину.

Відповідно до ст. 208 ЦК у письмовій формі мають вчинятися пра- вочини: а) поміж юридичними особами; б) між юридичними та фізичними особами; в) поміж фізичними особами на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, за винятком тих, які не можуть вчинятися в усній формі згідно із ч. 1 ст. 206 ЦК; г) стосовно яких законом вимагається така форма (наприклад, правочин щодо забезпечення виконання зобов' язання має бути вчинений у письмовій формі - ч. 1 ст. 547 ЦК).

Викладені положення відносно вимог, що ставляться до письмової форми, поширюються й на ті правочини, які підлягають нотаріальному посвідченню.

Нотаріальне посвідчення письмового правочину. Відповідно до

ч.   1 ст. 209 ЦК правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, установленим у ст. 203 ЦК.

Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом (згідно із Законом України "Про нотаріат"[298] та Інструкцією про порядок здійснення нотаріальних дій нотаріусами України[299]) або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону (статті 245, 1251, 1252 ЦК) має право на вчинення такої нотаріальної дії.

Такими особами, які мають право посвідчувати певні правочини, є:

а) посадові особи виконавчих комітетів місцевих рад. Згідно зі статтями 37, 40 Закону України "Про нотаріат" у тих населених пунктах, де відсутні нотаріуси, ці особи мають право посвідчувати заповіти (крім секретного) та довіреності (за винятком довіреностей на право розпорядження нерухомим майном, на управління і розпорядження корпоративними правами та довіреностей на користування та розпорядження транспортними засобами) у порядку, передбаченому Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів України[300];

б) консули. Відповідно до ст. 38 Закону України "Про нотаріат" посадові особи консульських установ можуть посвідчувати договори, заповіти, доручення тощо (крім іпотечних договорів, правочинів про відчуження та заставу жилих будинків, квартир, дач, садових будинків, гаражів, земельних ділянок, іншого нерухомого майна, що знаходиться в Україні)[301];

в) лікарі, капітани суден, начальники експедицій, командири військових частин тощо. У випадках, передбачених ст. 40 Закону України "Про нотаріат", до нотаріально посвідчених прирівнюються заповіти та доручення, посвідчені вказаними особами відповідно до Порядку посвідчення заповітів і довіреностей, що прирівнюються до нотаріально посвідчених[302].

У ЦК відсутній перелік правочинів, які вимагають нотаріального посвідчення. Відповідні вимоги містяться в різних статтях ЦК та інших законах. Утім у п. 35 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України перелічуються правочини, які посвідчує нотаріус.

Нотаріальному посвідченню, зокрема, підлягає довіреність, що видається в порядку передоручення (ч. 2 ст. 245 ЦК); договір про поділ нерухомого майна (ч. 4 ст. 372 ЦК); застави нерухомого майна (ч. 1 ст. 577 ЦК); купівлі-продажу земельних ділянок, єдиних майнових комплексів, житлових будинків (квартир) та інших об'єктів нерухомого майна (ст. 657 ЦК); дарування (пожертви) нерухомої речі, валютних цінностей на суму, яка перевищує п'ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (ст. 719 ЦК); ренти (ст. 732 ЦК); довічного утримання (ст. 745 ЦК); найму будівель та інших капітальних споруд (їх окремих частин) строком на три роки і більше (ч. 2 ст. 793 ЦК); оренди житла з викупом (ч. 2 ст. 811 ЦК); позички транспортного засобу, в якому хоча б однією стороною є фізична особа (ч. 4 ст. S2S ЦК); управління нерухомим майном (ч. 2 ст. 1031 ЦК); заповіт (ст. 1247 ЦК); засновницький договір (ч. 5 ст. S Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців"[303]).

На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин за її участю може бути посвідчений нотаріально (ч. 4 ст. 209 ЦК).

Дії нотаріуса мають настільки істотне значення для письмової форми правочину, що дозволяють виокремити нотаріально посвідчу- вані правочини із загальної маси письмових правочинів. Відповідно до ч. 2 ст. 45 Закону України "Про нотаріат" правочини, що підлягають нотаріальному посвідченню, підписуються у присутності нотаріуса, який до того ж зобов' язаний встановити дійсні наміри кожної із сторін на вчинення правочину, а також відсутність у них заперечень щодо умов правочину (ч. 10 ст. 44 Закону України "Про нотаріат"). Окрім того, нотаріус відповідно до ч. 2 ст. 54 Закону "Про нотаріат" перевіряє, чи відповідає зміст посвідчуваного ним правочину вимогам закону і дійсним намірам сторін. Доки нотаріус не впевниться у додержанні вказаних вимог, він не посвідчить правочин, а без такого посвідчення правочин є нікчемним (статті 219, 220 ЦК).

Вираження волі вчиненням певних дій. За умови, що законом не вимагається укладення правочину у письмовій формі, він може вчинятися за допомогою здійснення певних дій. Такі дії отримали назву конклюдентних (від лат. concludere - укладати).

Правочин вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових результатів (ч. 2 ст. 205 ЦК). Вчиненням правочину за допомогою конклюдентної дії є, зокрема: а) прийняття пропозиції щодо укладення договору шляхом від
 

 
вантаження товарів, надання послуг, виконання робіт, сплати відповідної суми грошей (ч. 2 ст. 642 ЦК); б) купівля-продаж товарів з використання автоматів (ч. 1 ст. 703 ЦК).

Вираження волі мовчанням. Мовчання слід вважати вираженням волі сторони правочину, коли воно при конкретній ситуації може бути підданим оцінці як прояв волі, спрямованої на вчинення правочину. Законодавець передбачає можливість вираження волі сторони правочину мовчанням тільки у разі якщо це встановлено договором або законом (ч. 3 ст. 205 ЦК). Прикладом такого випадку виступає конструкція поновлення договору найму (tacite reconduction). Якщо наймач продовжує користуватися річчю після закінчення строку договору найму, то за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором (ст. 764 ЦК). Окрім цього, мовчання може бути вираженням волі сторін, зокрема, у: а) договорі найму житла (абз. 2 ч. 1 ст. 822 ЦК); б) договорі управління майном (ч. 2 ст. 1036 ЦК); в) договорі банківського вкладу (ч. 4 ст. 1060 ЦК); г) ліцензійному договорі (ч. 3 ст. 1110 ЦК).