Регулювання фінансового ринку звичайно розуміється як упорядкування діяльності на ньому його учасників і операцій між ними. Кожна організація, що є учасником фінансового ринку, займається регулюванням своєї діяльності. У той же час вона є об'єктом регулювання з боку певних об'єднань, держави, а також міжнародних організацій.

Державні контрольні органи, вимагаючи від учасників фінансового ринку найсуворішого дотримання законів, самі мусять бути бездоганними у своїй роботі. З іншого боку, той, кого контролюють, повинен мати право й можливості для захисту. Таке право і можливість надає йому українське законодавство, безпосередньо регламентуючи відносини на фінансовому ринку. Згідно із чинним законодавством рішення контролюючих органів можуть бути оскаржені в суді. Посадові особи контролюючих органів за невиконання або неналежне виконання посадових обов'язків відповідають за законами України. Збиток, заподіяний учасникам фінансового ринку неправомірними діями контролюючих органів, підлягає відшкодуванню у повному обсязі за рахунок держави [238, с. 23].

Слід зауважити, що розпад командно-адміністративної системи управління економікою Радянського Союзу зумовив відповідні зміни у складі та організаційній структурі контролю, внаслідок чого її окремі елементи виявилися:

• зруйнованими і не потребували відновлення, оскільки були притаманними тоталітаризмові, а тому й зникли разом з його розпадом, як, наприклад, партійний, народний та інші види контролю, що панували над усіма сферами суспільно-господарського буття, в той час коли в демократичних системах вони є лише окремими складовими громадянського суспільства;
• застарілими, а тому вимагали оновлення, оскільки, будучи складовими системи управління, повинні трансформуватися відповідно до змін суспільно-господарського середовища, в якому перебували, та поліпшенню функціонування якого були покликані слугувати;
• відсутніми, оскільки зазнавали утисків чи навіть заборон і були спотворені командно-адміністративною системою або знищені тоталітаризмом, в зв'язку з чим виникла необхідність їх створення за аналогією з іншими країнами [283, с. 46].

З огляду на ці причини, після проголошення незалежності в Україні виникла нагальна потреба радикального реформування успадкованої від СРСР системи контролю. Однією з передумов здійснення реформ стала необхідність неупередженого аналізу зарубіжного досвіду організації контролюючої системи.

Країни світу, кількість яких на сьогодні наближається до двохсот, суттєво різняться між собою рівнем економічного, соціального, політичного та іншого розвитку, що зумовлює відповідні особливості суспільно-господарського правління та побудови контролюючої системи. Найбільшу цінність для реформування контролю в Україні мають досягнення економічно розвинених країн, оскільки саме вони історично започаткували становлення суспільства на принципах демократії та побудову господарських систем на ринкових засадах.

З огляду на вищевикладене, адаптоване запозичення зарубіжного досвіду організації контролю діяльності учасників фінансового ринку має стати своєрідним орієнтиром для України. Насамперед, воно повинно сприяти усвідомленню об'єктивної необхідності контролю в забезпеченні функціонування господарських систем у суспільстві з перехідною економікою. Крім цього, воно свідчить про нагальність приведення контролю у відповідність з вимогами, які нині в усьому світі динамічно змінюються. Нарешті, використання зарубіжного досвіду мусить позитивно впливати на удосконалення системи контролю в ході реалізації в Україні комплексної суспільно-правової реформи [263, с. 117].

Слід мати на увазі, що зарубіжні досягнення в побудові системи контролю фінансового ринку та результатах її функціонування не варто сприймати як готовий аналог для прямого запозичення. У той же час досвід економічно розвинених країн може стати певним критерієм сучасного становлення та майбутнього удосконалення державного контролю діяльності учасників фінансового ринку в Україні.

Тому інтеграція України в загальносвітове економічне середовище вимагає єдності концептуальних основ контролю, перегляду ціннісних орієнтацій в його організації і здійсненні, пов'язаної з реформуванням суспільно-правової системи та переходом на принципово нові засади здійснення економічних відносин. Відтак результативність реорганізації контролю значною мірою зумовлюється тим, яка модель контролю буде прийнятою та які принципові основи його здійснення будуть закладені [11, с. 43-44].

Компаративний аналіз зарубіжного досвіду свідчить про те, що побудова системи контролю фінансового ринку та ефективність її функціонування значною мірою залежать від суспільно-політичного правління та устрою певної країни, в зв'язку з чим існує потреба дослідження їх досвіду. Однак пряме копіювання відповідної зарубіжної моделі може не лише не принести користі, а навпаки, зашкодити реформуванню системи контролю в Україні. Тому найдоцільнішим є звернення до надбань розвинених країн та виокремлення в їх складі кількох провідних типів, суспільний лад яких є найбільш близьким до існуючого в Україні.

У світовій практиці в даний час простежуються дві провідні моделі організації контролю фінансової сфері економіки, що зумовлені особливостями побудови правових систем зарубіжних країн [90, с. 192].

У країнах з англосаксонською системою права та правовими системами, що тяжіють до неї (США, Великобританія, Канада, Австралія, Ізраїль, Індія, Малайзія, Таїланд та інші), домінує монократична структура. Тому в цих країнах з метою здійснення контролю створені ієрархічно організовані структури під керівництвом президента (прем'єр-міністра) чи генерального аудитора, які обираються прямими виборами або призначаються шляхом узгодження законодавчим органом та вищою посадовою особою виконавчої влади і далі самостійно визначають структуру та призначають персонал установи [126, с. 18].

Що стосується країн континентальної системи права, які мають більш глибокі історичні традиції в організації контролю, то вони пішли дещо іншим шляхом. У Німеччині, Франції, Італії та інших європейських країнах контрольні функції покладені на утворені вищими органами влади рахункові палати, які в той же час є незалежними у внутрішніх та зовнішніх питаннях їх діяльності. Вони побудовані за колегіальним принципом, для якого характерна децентралізація прийняття рішень та наявність спеціальних органів, уповноважених приймати ці рішення більшістю голосів.

У багатьох розвинених країн, які за схемою, що в демократичному світі вважається класичною, структуровані на сфери державної влади, місцевого самоврядування та громадянського суспільства, а державна влада - розподілена на законодавчу, виконавчу та судову, типовим є наявність кількох контролюючих інституцій, що входять до цих сфер, розподіл між ними контрольних повноважень, організація взаємодії тощо. У той же час цілковитої аналогії системи контролю принаймні у двох або більше країнах немає, оскільки їх контролюючі органи формувалися впродовж кількох десятиліть під впливом певних традицій в конкретних історичних умовах [10, с. 307].

На подібних засадах будується, зокрема, система контролю Сполучених Штатів Америки. Провідною контролюючою інституцією у сфері державної влади США є Головне контрольно-фінансове управління (ГКФУ), створене в 1921 році і підпорядковане законодавцеві, функції якого в США виконує Конгрес. ГКФУ є не лише найважливішою, алей найбільшою структурою контролю фінансового ринку, персонал якої нараховує близько 5 тисяч співробітників, більша частина з яких працює у Вашингтоні, а решта зайнята в регіональних бюро та закордонних представництвах.

Як орган парламентського контролю, ГКФУ має доступ практично до всіх фінансових документів міністерств та відомств. За дорученням палат і комісій Конгресу чи його окремих членів ГКФУ може здійснювати оцінку результативності державних програм та діяльності федеральних відомств; проводити спеціальні обстеження та перевірки обґрунтованості цін на продукцію, фінансово-економічних аспектів контрактів Міністерства оборони.

Інспектори ГКФУ здійснюють і самостійні вибіркові перевірки контрактів, а також роботи ревізорів інших міністерств. В окремих випадках перевірки виконуються в координації зі слідчими органами Міністерства юстиції та іншими органами, наділеними подібними повноваженнями [26, с. 36].

В структурі виконавчої влади найважливіші контрольні функції належать Адміністративно-бюджетному управлінню (АБУ), що входить до складу управлінського апарату Президента США. Директор АБУ призначається Президентом, затверджується Сенатом і входить до складу Кабінету міністрів. До числа здійснюваних АБУ ключових функцій належать:

• розроблення рекомендацій для Президента з питань фінансової та економічної політики;
• підготовка проекту бюджету та контроль за його виконанням;
• оцінка ефективності організаційних та управлінських структур виконавчої влади;
• контроль за здійсненням федеральних програм;
• координація діяльності міністерств і відомств;
• підготовка рекомендацій щодо законопроектів, які приймаються Конгресом, виконавчих наказів та інших нормативних актів Президента про діяльність державних установ;
• моніторинг законодавства, прийнятого штатами тощо.

Крім ГКФУ та АБУ, система контролю у сфері державної влади охоплює такі контролюючі органи, як, наприклад, Президентська рада по боротьбі з фінансовими зловживаннями в урядових установах ("Рада чесності і ефективності") тощо [160, с. 19].

У Великобританії контроль фінансового ринку здійснює Національне контрольно-ревізійне управління, яке є урядовим органом і функціонує відповідно до 3акону про фінансовий контроль. Управлінню надано право проводи перевірки рахунків усіх урядових установ і широкого кола державних органів, через які проходить більше 60 % витрат, а також субсидії, що надаються місцевими органами влади системі охорони здоров'я, націоналізованим галузям промисловості і державним корпораціям.

У Швеції, яка є парламентарною монархією, головним відомством у справах державного контролю та обліку є Державне ревізійне управління (яке ще в деяких джерелах називають Національним бюро аудиту). Його метою, як визначено урядом, є забезпечення ефективності роботи центрального уряду і досягнення високоякісного управління фінансовою діяльністю. Діяльність Управління характеризується двома напрямами - проведенням щорічних ревізій фінансово-господарської діяльності національних установ і підприємств та ревізій ефективності державних закупівель [139, с. 16].

У Німеччині фінансова діяльність підприємств також піддається державному регулюванню, а відтак і зовнішньому контролю. Під зовнішнім контролем тут розуміють як ревізію (її проводять фінансові органи з метою забезпечення правильності стягнення податків), так і обов'язкову перевірку річних балансів, рахунків прибутків і збитків та інших звітних форм (її здійснюють господарські контролери) Зокрема, Федеральне відомство з фінансів займається податковою перевіркою підприємств і оподаткуванням іноземних капіталовкладень, а Федеральна контрольно-ревізійна служба здійснює поточний контроль за бюджетом.

Водночас, Федеральна рахункова палата Німеччини, що є вищою незалежною колегіальною структурою в системі державного контролю фінансового ринку, контролює усі федеральні підприємства, страхові установи, приватні підприємства з 50-відсотковою участю витрат держави, а також усі інші організації та підприємства, якщо вони розпоряджаються державними коштами або захищені гарантійними зобов'язаннями держави [108].

У фінансовій практиці Франції також розрізняють два основних різновиди державного контролю ринку фінансових послуг, а саме - виконавчий і судовий.