Всього на сайті:

Дисертацій, Курсових: 2875

Підручників з права онлайн: 41

НПК кодексів України онлайн: 16

3.1. Необтяжений юридичними та економічними перешкодами доступ до судової установи

 

Неможливість ініціювати судовий розгляд, враховуючи прецедентну практику Європейського суду з права людини, буває пов'язана з існуванням юридичних та економічних обмежень.

Що стосується юридичних обмежень, тобто виключення на національному рівні певних категорій справ з юрисдикції судів, то Європейський суд з прав людини виходить з того, що право на доступ до суду не є абсолютним, воно може бути обмежене. Це випливає зі змісту цього права, оскільки право на доступ до суду за своїм характером вимагає регулювання з боку держави. У цьому Договірні держави користуються певною свободою розсуду, хоча остаточне рішення щодо дотримання вимог Конвенції залишається за Європейським судом. Він має впевнитися, що такі обмеження не позбавляють особи доступу до суду такою мірою, що порушується сама сутність цього права. Більше того, обмеження не буде сумісним із п.1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, якщо воно не має правомірної мети і якщо відсутнє пропорційне співвідношення між вжитими засобами та поставленою метою [5, с.288-292].

Так, у рішенні у справі Патроно, Касіні та Стефанеллі проти Італії Європейський суд з прав людини зазначив, що рішення парламенту про поширення парламентського імунітету на заяви, зроблені депутатами стосовно специфічної та непрофесійної діяльності заявників у пресі, які не є способом здійснення парламентських повноважень у буквальному сенсі, були втручанням у право останніх на доступ до суду. Адже згадані рішення позбавили заявників можливості доводити свої позови, а, відтак,  отримати будь-яку компенсацію шкоди, якої вони могли зазнати внаслідок заяв депутатів. Рішення місцевого суду про відмову в розгляді позовів заявників не встановило справедливого балансу між загальним інтересом та інтересом індивідуальним - захистом фундаментальних прав особи. Внаслідок рішень парламенту заявників було позбавлено альтернативних засобів захисту своїх прав, передбачених Конвенцією. Тому мало місце порушення ч. 1 ст. 6 Конвенції[18]. В іншому рішенні у справі Вінтерверпа проти Нідерландів було зазначено, що хоч яким було би виправдання для позбавлення психічно хворої особи дієздатності щодо управління своїм майном, гарантії, викладені у п. 1 ст. 6, мають поважатися. Тим часом психічна хвороба може узаконити певні обмеження на здійснення "права на суд", але це не виправдовує цілковитої відсутності такого права, як зазначено у п. 1 ст. 6 Конвенції [19].

Таким чином, держава на національному рівні може вводити окремі обмеження щодо права на доступ до суду, однак, виключаючи певну категорію спорів з юрисдикцію суду, завжди мають залишатися альтернативні засоби захисту порушених прав.

Слід відмітити, що відповідно до ч. 1 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів розповсюджується на всі правовідносини, які виникають в державі. Наведена норма свідчить про необмеженість судової юрисдикції, тобто будь-яка заінтересована особа має право звернутися до суду за захистом свого порушеного, невизнаного чи оспорюваного права, свободи або інтересу.

До економічних обмежень, що можуть зробити звернення до суду неможливим при всій формальній доступності останнього, належить надмірно великий розмір судових витрат. Однак Європейський суд з прав людини виходить з того, що положення п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод не означає беззастережного права на безкоштовне провадження у цивільних справах. Вимога сплати зборів у зв'язку з поданням позовів сама по собі не мусить вважатися обмеженням права доступу до суду. Проте, Суд наголошує, що сума зборів, призначена у світлі конкретних обставин, включаючи спроможність заявника її сплатити та стадію, на якій перебував розгляд справи на той момент, коли обмеження було накладено, є важливими чинниками при визначенні того, скористалася ця особа своїм правом доступу до суду чи ні [20].

На необхідність усунення зазначеної економічної перешкоди акцентував увагу країн-членів Ради Європи Комітет міністрів у рекомендації № R(81)7 від 14.05.81 р. щодо шляхів полегшення доступу до правосуддя, в якій наголошується, що прийняття до судочинства не може обумовлюватися сплатою стороною державі певної грошової суми, розмір якої є нерозумним стосовно справи, що розглядається. У тій мірі, в якій судові витрати є явною перешкодою для доступу до правосуддя, їх слід по можливості скоротити або анулювати [7, с. 4].

Таким чином, напрошується висновок, що ані Європейський суд з прав людини, ані Комітет міністрів Ради Європи не вимагають скасування інституту судових витрат з метою забезпечення права на доступ до суду. Однак, розмір судових витрат має бути розумним або, іншими словами, співвідносним з правом, що захищається. Крім того, повинні існувати механізми щодо звільнення від сплати судових витрат, надання розстрочки чи відстрочки від їх сплати залежно від майнового становища особи. Застосування вказаних механізмів на законодавчому рівні передбачена у ст. 82 ЦПК.

До економічних обмежень та певною мірою юридичних обмежень доступу до правосуддя також відносять неможливість отримання правової допомоги внаслідок її дорожнечі або відсутність процесуальних механізмів її надання. Комітет міністрів Ради Європи в резолюції №(78)8 від 02.03.78 р. про юридичну допомогу та консультації зазначив, що ніхто не має бути позбавлений у силу перешкод економічного характеру можливості використання або захисту своїх прав у будь-яких судах, що правомочні виносити рішення у цивільних, торгових, адміністративних, соціальних або податкових справах. З цією метою будь-яка особа повинна мати право на необхідну юридичну допомогу в судовому розгляді [7, с. 3].

Слід відмітити, що п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод прямо не передбачає права на правову допомогу як гарантію справедливого судового розгляду. Це право закріплене в п. 3 (с) ст. 6 Конвенції, відповідно до якого особа, яка обвинувачується у вчинені кримінального правопорушення, має право захищати себе особисто чи використовувати правову допомогу захисника, обраного на власний розсуд, або - у разі відсутності достатніх коштів для оплати правової допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, якщо цього вимагають інтереси правосуддя. Виходячи зі змісту наведеної норми, це право розповсюджується лише на кримінальне судочинство. Щодо можливості його поширення на цивільні справи Європейський суд з прав людини розглянув декілька справ. У своїй практиці він виходить з того, що, гарантуючи сторонам ефективне право доступу до правосуддя при визначенні їх "цивільних прав та обов'язків", п. 1 ст. 6 Конвенції залишає державі свободу вибору у використанні засобів для досягнення цієї мети. Система надання юридичної допомоги складає один з таких засобів. У справі Ейрі проти Ірландії Суд визнав, що можливість предстати перед Високим Судом особисто (тобто без допомоги адвоката) не дає заявниці ефективного права доступу, а тому не являє собою внутрішнього засобу захисту порушеного права, тобто г-жа Ейрі не мала реального права доступу до Високого Суду для вирішення питання про окреме проживання подружжя. Суд визнав, що мало місце порушення п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод. Однак Європейський суд з прав людини підкреслив, що оцінку ситуації г-жі Ейрі, що не отримала доступу до суду, не слід розповсюджувати на всі ситуації, предметом яких є "цивільні права та обов'язки" [13, с. 274-277].

У справі Бертуцци проти Франції Європейський суд з прав людини дійщов висновку, що вірогідність того, що заявнику прийдеться самому без допомоги адвоката відстоювати власні доводи проти професійного юриста, який був відповідачем у справі, означала відмову заявнику в праві на доступ до правосуддя в умовах, які дозволяли б йому ефективно використовувати рівність процесуальних можливостей сторін, без чого неможливе саме поняття справедливого судового розгляду [21]. У справі Маквікар проти Сполученого Королівства неможливість отримання юридичної допомоги для особи, що звинувачується у дифамації, не була визнана порушенням п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, оскільки Суд не вважав, що справа була достатньо складною. Крім того, факт, що заявник до початку судового розгляду був представлений адвокатом, який спеціалізується на справах про дифамацію і раніше працював з співвідповідачами заявника, є ще одним свідоцтвом того, що відсутність у заявника права на юридичну допомогу не перешкоджала йому представити захист у справі про наклеп [22].

Таким чином, Європейський суд з прав людини виходить з того, що право на доступ до суду залежить від можливості отримання особою правової допомоги у цивільній справі, хоча обов'язок держави щодо забезпечення її надання повинен встановлюватися у кожному конкретному випадку. Наприклад, держава зобов'язана забезпечити особі надання правової допомоги у випадках, якщо це прямо визначено в національному законодавстві для певних категорій справ, без чого неможливо реалізувати право на звернення до суду, або якщо внаслідок складності справи участь особи у процесі без допомоги кваліфікованого юриста може спричинити порушення принципу рівності процесуальних можливостей. Отже, додержання права на справедливий судовий розгляд у контексті обов'язковості правової допомоги повинно оцінюватися виходячи з обставин конкретної справи.

У цивільному процесі право на правову допомогу втілюється в декількох інститутах, розвиток яких відбувався поступово, а саме: судове представництво (ст.ст. 38-44), участь у цивільному процесі прокурора, органів державної влади, місцевого самоврядування і осіб, яким за законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб (ст. 45-46) участь особи, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги (ст. 12).