Право користування землею - це особисте використання землі власником чи землекористувачем для певних життєво необхідних потреб з метою задовольнити свої економічні, соціальні і духовні та матеріальні потреби. Здебільшого воно пов'язане зі створенням і використанням майна.

Право розпоряджання землею - це можливість певної особи самостійно і незалежно розпоряджатися земельною ділянкою, вирішувати її долю, відчужувати шляхом продажу, дарування, обміну, заповідання, передачі в оренду.

Правосуб'єктність - це здатність бути учасником суспільних відносин, які пов'язані з використанням землі. Відповідно до положень Конституції України суб'єктом права власності на землю є український народ, що здійснює це право через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Предмет земельного права - суспільні земельні відносини, зумовлені особливими специфічними властивостями землі як об'єкта суспільних відносин у тій частині, в якій вони регулюються нормами земельного права. Отже, предметом земельного права є певна група суспільних відносин, що виникають у зв'язку з розподілом, використанням та охороною земель і регулюються нормами земельного права.

Рекреаційні землі - це землі призначені для відпочинку населення, спорту і туризму.

Ринкова орендна плата - це, з одного боку, той мінімальний розмір плати, за який орендодавець може надати земельну ділянку в оренду, а з другого - той максимальний розмір плати, за який орендар може взяти земельну ділянку в оренду.

Санітарно-захисна зона - це територія з регульованим режимом використання земель, що відокремлює від житлової забудови об'єкти, які є джерелами виділення шкідливих речовин, запахів, підвищення рівня шуму, вібрації, ультразвуку, електромагнітних хвиль, радіочастот, електричних полів, іонізуючих випромінювань. Режим використання земель у санітарно-захисних зонах встановлюється спеціально уповноваженими органами виконавчої влади з питань екології, природних та земельних ресурсів, а також санітарного нагляду.

Система земельного права - це групи однорідних правових норм, що регулюють земельні відносини та за змістом об'єднуються у правові інститути. Наприклад, інститут державного управління земельними ресурсами, інститут землеустрою, інститут права власності на землю та інші. Земельне право в загальній системі права України займає самостійне місце, оскільки воно спрямоване на регулювання конкретного за своєю суттю виду суспільних відносин, тобто земельних відносин.

Система органів управління - сукупність діяльності державних органів виконавчої влади у тій чи іншій сфері.

Спільна часткова власність - це власність в якій заздалегідь визначається частка учасників земельної ділянки і права на неї. Вона виникає за таких умов: при добровільному об'єднанні власниками належних їм земельних ділянок; придбанні у власність земельної ділянки двома або більше особами за цивільно-правовими угодами; прийнятті спадщини на земельну ділянку двома або більше особами; за рішенням суду. Договір про спільну часткову власність має бути укладено в письмовій формі та посвідчено нотаріально.

Спільна сумісна власність - це належність земельної ділянки громадянам без визначених заздалегідь часток земельної ділянки. Відповідно до ч. 2 ст. 83 ЗК України у спільній сумісній власності можуть перебувати земельні ділянки подружжя, членів фермерського господарства (якщо інше не передбачено угодою між ними), співвласників житлового будинку. Цей перелік є вичерпнимСпособи захисту - це дії державних органів у межах їхньої компетенції, які безпосередньо спрямовані на захист земельних прав громадян (наприклад, визнання права на землю судом, розгляд земельних спорів радою, тощо).

Ставка податку - це законодавчо визначений розмір плати за одиницю площі оподатковуваної земельної ділянки.

Суб'єкт права власності на землю - це особа, що здійснює володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою на підставі закону. Права всіх суб'єктів права власності на землю рівні і захищаються способами, встановленими законом. До суб'єктів правових відносин, пов'язаних з виникненням права власності на землю, відносяться також особи, що вступають у відносини з приводу отримання даного права. Громадяни і юридичні особи як суб'єкти об'єднані змістом права приватної власності на землю, яке їм надано законодавством.

Суб'єкт управління у галузі використання та охорони земель -це система уповноважених органів, які відповідно до земельного законодавства здійснюють організаційно-правову діяльність щодо забезпечення раціонального використання земельних ресурсів та їхньої охорони. їх розрізняють за обсягом і характером компетенції.

Суборенда земельних ділянок - передача земельної ділянки за згодою орендодавця у володіння і користування іншій особі за певних обставин, передбачених у законодавстві, а саме: у разі переходу до неї права володіння і користування на будівлю або споруду, яка розташована на орендованій земельній ділянці; тимчасової непрацездатності орендаря; навчання орендаря з відривом від виробництва та ін.

Суперфіцій - право користування чужою земельною ділянкою для забудови.

Територіальна громада - це жителі одного села чи добровільне об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста.

Титульне земельне володіння - володіння земельною ділянкою на законних підставах без переходу права власності на неї. Титульні володільці можуть не мати інших правомочностей щодо земельної ділянки, на відміну від її власника, вони повинні узгоджувати свої дії з власником або володіти на основі договору чи адміністративного акта, закону (наприклад, надання земельної ділянки, що перебуває у державній власності, у постійне користування державному сільськогосподарському підприємству).

Функції управління -це відносно відокремлені напрями управлінської діяльності, які дають змогу впливати на об'єкт управління з метою вирішення поставленого завдання; це також напрями управлінської діяльності, що мають правовстановлюючий, правозабезпечуючий чи правоохоронний характер.

Емфітевзис - право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб.

Юридична відповідальність - це юридичний обов'язок порушника юридичної норми відповідати за свою суспільно-негативну поведінку та прийняти на себе негативні правові наслідки через заходи державного примусу, вона залежно від вчиненого порушення, застосовуваних санкцій, за юридичною силою впливу на правопорушників поділяється на адміністративну, кримінальну, цивільно-правову та дисциплінарну. Вона може настати лише при настанні певного юридичного факту - факту вчинення правопорушення, що є єдиною підставою юридичної відповідальності.

Юридичні особи публічного права - державні та комунальні підприємства, установи та організації.

Юридичні особи як суб'єкти земельних відносин - це організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов'язки, бути позивачами і відповідачами в суді, господарському або третейському суді (ст. 23 Цивільного кодексу України). У земельному праві відповідно до ст. 5 ЗК України ними є: колективні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, садівницькі товариства, сільськогосподарські акціонерні товариства, в тому числі створені на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств.

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Теоритичні основи державного регулювання в сфері встановлення земельних сервітутів

1.1 Поняття та зміст земельного сервітуту

1.2 Правовий режим земель охоронних зон в Україні

1.3 Державне регулювання земельних відносин в сфері встановлення обмежень у використанні земельних ділянок Україні

Висновки до розділу 1

Розділ 2. Державне регулювання в землевпорядному проектуванні та процесі встановлення земельних сервітутів в Україні

2.1 Аналіз механізму робочого проектування лінійних інженерних комунікацій

2.2 Стан державного регулювання процедури формування земельної ділянки та встановлення земельного сервітуту

2.3 Державне регулювання в механізмі державної реєстрації права користування чужою земельною ділянкою

Висновки до розділу 2

Розділ 3. Заходи удосконалення державного регулювання в сфері встановлення сервітуту

3.1 Удосконалення механізму встановлення земельного сервітуту

3.2 Методичні рекомендації стосовно державної реєстрації права користування чужим майном (сервітуту)

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. У зв'язку з тим, що чинне земельне законодавство не містить чітких шляхів державного регулювання більшості суперечностей, або пропонує фрагментарне правове врегулювання питань, які з'являються процесі встановлення обмежень у використанні земельних ділянок, а інтереси землевласників та землекористувачів часто протилежні за змістом, що також потребує врегулювання.

Механізм державного регулювання земельних відносин потребує нормативно-правового вдосконалення. Забезпечення власників інженерних комунікацій можливістю проектування нових та впорядкуванні існуючих комунікацій за спрошеною процедурою, таким чином даючи землевласникам та землекористувачам кожної земельної ділянки можливість доступу та використання інженерних комунікацій зазначених вигод можливе, зокрема, завдяки встановленню земельних сервітутів. Більше того, юридична природа державне управління у сфері всановлення земельного сервітуту ще й досі залишається поза увагою науковців, про що свідчить факт неузгодженої регламентації земельних сервітутних відносин нормами різних галузей права. Ситуація ускладнюється відсутністю належного теоретичного обґрунтування мети, призначення, місця сервітутного права в системі інших прав на землю.

Непевність і незавершеність всебічної розробки державного регулювання земельних відносин категорії обжень у використанні земельної ділнки зумовлює неможливість належного застосування норм законодавства, які призначені регулювати земельні сервітутні відносини. Тобто можна констатувати відсутність ефективних важелів правового-державного впливу на сервітутні земельні відносини. Прогалини у законодавчому регулюванні у поєднанні з відсутністю теоретичного підґрунтя спричиняють кумулятивний ефект, що позначається на ефективності регламентації земельних відносин.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є з'ясування правової природи державного регулювання у сфері встановлення обмежень у використанні земельної ділянки (земельного сервітуту), визначення мети та завдань останнього, теоретичне обґрунтування місця та ролі земельного сервітутного права в системі земельних прав, оцінка стану державного регулювання та формулювання пропозицій до чинного законодавства в частині регламентації земельних сервітутних відносин.

Мета дослідження є аналіз теоретичних та практичних складових процесу землевпорядного проектування та державного управління в сфері встановлення обмежень у використанні земельної ділянки.

Необхідність реалізації поставленої мети зумовила вирішення наступних завдань:

розкрити правову природу земельного сервітуту;

провести дослідження державного регулювання у сфері встановлення обмежень у використанні земельної ділянки;

з'ясувати мету, призначення, вивести ознаки земельного сервітуту як правової категорії, сформулювати поняття останнього;

визначити стан державного регулювання у досліджуваній сфері та сформулювати пропозиції по вдосконаленню чинного законодавства;

теоретично обґрунтувати та проаналізувати моделі встановлення обмежень у використанні земельних ділянок, розробити шляхи вдосконалення механізму державного регулювання останніх.

Об'єктом дослідження є нормативно-правові акти, що регламентують державне регулювання земельних сервітутних відносин, практика їх застосування.