У середньовічній Московії освіченими людьми були переважно особи духовного звання. Таким чином сан помічника священика набуває додаткового значення: дяк-секретар, діловод, правитель канцелярії. Назва дяк згадується вперше в грамотах XIV ст., до цього часу грамоти згадують лише про "княжих писців".

1549 р. - утворений Посольський приказ - спеціальна установа, в якій зосереджувалися зовнішні справи. До його відання відносилися іноземці, що мешкали в Росії, двори для прийняття послів, викуп полонених. Інформація заносилася у посольські книги. Товмачі - усний переклад, перекладачі - письмовий переклад. Перекладачами іноді становилися іноземці, що перебували на московський службі або московіти, що побували в полоні.

Посольський приказ займався не лише дипломатичними зносинами, але й іншими справами, пов'язаними з іноземцями. До його відання належали іноземні купці й ремісники, що мешкали в Росії, московські слободи, заселені іноземцями, татари, що оселилися в Росії, двори для прийняття послів, викуп полонених. Під його управлінням знаходилися також імениті люди Строганови, купці й підприємці, що брали активну участь в освоєнні Сибіру.

За період з останньої чверті XV до середини XVI ст. збереглося понад 20 посольських книг, що стосувалися зв'язків Московської держави з імперією Габсбургів, Пруссією, Великим князівством Литовським, Туреччиною, Кримом, Ногайською ордою. Нині ці книги зберігаються в Російському державному архіві давніх актів у Москві.

У XVII ст. апарат Посольського приказу значно збільшився і в нього з'явилися окремі структурні частини - повіття, свого роду відділи ведення зовнішніх справ. Три повіття відали зносинами з Західною Європою, два - з азійськими державами.

Крім піддячих, які вели листування російською мовою, в Посольському приказі були службовці, що знали іноземні мови. Усними перекладами займалися товмачі (толмачи), письмове листування іноземними мовами доручалося перекладачам. Наприкінці XVII ст. налічувалося близько 15 товмачів і близько 40-50 перекладачів, які знали латинську, польську, татарську, німецьку, шведську, голландську, грецьку, фарсі, арабську, турецьку, волоську, англійську та грузинську. Перекладачами іноді ставали іноземці, що перебували на московській службі, московити, що побували в полоні. Нерідко для вивчення іноземних мов і набуття різноманітних навичок дітей боярських спеціально посилали за кордон.

Особливе місце в діяльності Посольського приказу займала організація посольств за кордон.

До поч. ХІІ ст. московське царство не мало за кордоном постійних дипломатичних представництв. Посольства посилалися за потребою. Дипломатичний статус глави посольства залежав від важливості й характеру планованої місії. В ХVІ-ХVІІ ст. розрізнялися великі посли, легкі посли, посланники, гінці, посланці й послані. У кожного - певні грошові видачі й помісні пожалування.

Послів вибирали з бояр та дворян. Вони мали право вести переговори, підписувати угоди, виробляти проект договору, остаточне затвердження якого залежало від верховної влади.

Посланників обирали з числа дворян, дяків, рідше піддячих і посилали у менш важливих справах. Гінці ж були зобов'язані доставити віддану їм грамоту або передати доручення усно, не вступаючи в дипломатичні переговори.

Залежно від країни призначення й важливості посольства формувався його склад. Посольство могло включати двох, трьох, чотирьох осіб, а іноді це число зростало й до кількох сот. 1578 р. до Польщі виїхало посольство М.Д. Карпова, П.І. Головіна і дяка К.Г. Грамотіна, "а з ними дворян і людей 282 особи".

Використовувалися інформатори із піддячих приказу Таємних справ, які контролювали діяльність послів і доповідали царю. Вони "над послы и над воєводами подсматривают и царю, приехав, сказывают ".

В ХVІ ст. був вироблений детальний церемоніал прийому іноземних послів у Москві. (С.74). Цар мав спеціальний одяг - велике плаття - для послів, мале - для гонців. Одяг був знаряддям політики. Про церемоніал (С.75).

Посилання уповноважених послів із Москви було спричинене, передусім, тимчасовими потребами московського уряду, а найбільше -- необхідністю знайти союзницьку допомогу в боротьбі з поляками, шведами і турками. Ці намагання нерідко завершувались невдачею, значною мірою через пихатість московських послів, які у своєму презирстві до європейських порядків доходили до нахабства у звертанні до іноземних володарів. Характерним прикладом є поведінка московського посла Дмитра Симоновського 1782 р. на прийомі у Бранденбурзького курфюрста з приводу вступу на престол Петра Олексійовича. Посол півтори години сперечався з курфюрстом про те, як він повинен вставати під час проголошення царського імені, а також відмовився цілувати руку курфюрста і пити за його здоров'я на тій підставі, що він не є коронованою особою.

4. Роль шлюбної дипломатії у розвитку МВ та становленні норм та інститутів МП

Шлюбна дипломатія. Іван ІІІ та Зоя Палеолог - небога візантійського імператору Константина ХІ, яка прийняла православне ім'я Софія. Заручини доньки Івана ІІІ Єлени з Александром - литовським королем. Син Івана ІІІ уклав шлюб з донькою воєводи Стефана Молдавського.

У XIII-XIV ст. московські князі Даниловичі зазвичай одружувалися на місцевих князівнах. Дружина Василія І (1389-1425) була донькою великого князя Вітаутаса. Важливим дипломатичним кроком для Івана III стало його друге одруження після смерти його першої дружини княгині Марії Тверської.

Така можливість склалася, коли італієць Джан Баттиста далла Вольпе, відомий у Москві як Іван Фрязін, якого Іван III зробив відповідальним за карбування монет у Москві, послав до Італії двох агентів з метою знайти техніків для Івана III. Ці агенти були прийняті папою Павлом II, який вирішив використати їх для початку переговорів про одруження Івана III на візантійській принцесі Зої Палеолог, небозі візантійського імператора Константина XI. Папа був її опікуном. Пропонуючи руку Зої, папа мав на меті не лише звичні для курії плани розширення свого впливу, але й залучення Івана до союзу проти турків.

Остерігаючись турків, папа, як і венеційський сенат, збирали будь-яких союзників проти турків, включно з володарями Золотої Орди й Ірану. Зоя згодилася вийти за Івана. 1 червня 1472 р. у Ватикані відбулася урочиста церемонія заручин з Іваном III, під час якої в ролі довіреної особи великого князя московського виступав Вольпе. В листопаді 1472 р. принцеса прибула до Москви. Зоя прийняла православне ім'я Софія. Папський легат намагався вести переговори з Іваном про союз проти турків, але нічого не домігшись, з багатими подарунками повернувся до Італії.

Шлюб із родичкою останнього візантійського імператора розглядався в Москві не лише як засіб піднести престиж великого князя серед московської знаті, але й був важливим дипломатичним успіхом, що підвищував статус Івана III у міждержавних зносинах.

1493 р. - Литва й Москва почали переговори з приводу укладення договору, який повинен був покласти край ситуації неоголошеної прикордонної війни. На цих переговорах Іван III вперше в зносинах із закордонною державою назвав себе "Государем Всея Руси". Після тривалих суперечок 7 лютого 1497 р. в Москві був підписаний договір про дружбу й взаємодопомогу між Москвою й Литвою. Литовці згоджувалися з титулом Івана III "Государ Всея Русі". Александр й Іван III дали зобов'язання не вторгатися у володіння один одного. Александр відмовлявся від зазіхань на Новгород, Псков, Твер, Ржев і Рязань, Іван III -від претензій на Смоленськ, Любутськ, Мценськ і Брянськ. Договір в цілому був вигіднішим Москві, ніж Литві, оскільки Александр відмовлялася від спірних прикордонних територій. Напередодні підписання договору було здійснено заручини дочки Івана III Єлени з Александром. Очевидно, литовці пішли на такі значні поступки Івану III, сподіваючись забезпечити міцний мир на сході.

Вони також вірили, що шлюб Александра з дочкою Івана зробить відносини між двома правителями більш дружелюбними. В звітах московських послів у Литві живо описані подорож Єлени до Вільно та її весільний обряд. Під час цього обряду сам Іван та свита Єлени ретельно пильнували, аби продемонструвати суверенітет московського князя та знатність нареченої та включити в церемонію російські звичаї, а московське духівництво безпосередньо втручалося в обряд вінчання, здійснюваний католицьким священиком, щоб підкреслити православне віровизнання Єлени.

Іван прагнув встановити дружні стосунки воєводою Стефаном Молдавським. 1483 р. було укладено шлюб дочки Стефана Єлени з сином Івана III Іваном Молодим. Однак у середині 80-х років становище Молдавії погіршується, на її території чинять регулярні наїзди турецькі загони. Після 1485 р. молдавський воєвода почав орієнтуватися на Польщу. У цих умовах династичний шлюб між Іваном Івановичем і Єленою не давав результатів у розвитку зв'язків з іншими країнами.

Під час перебування за кордоном посли утримувалися коштом держави, на території якої вони перебували. Їхнє матеріальне забезпечення в Росії складалося з грошового пожалування, натуральних видач і помісних окладів.

Висновок

В історії міжнародних відносин у ХІІІ-ХV ст. ключовим чинником міжнародних відносин була монголо-татарська навала (Золота Орда), Османська імперія. У боротьбі з турецькою загрозою активізується європейська дипломатія, охоплюючи Україну, Московську державу і Персію, разом з тим важливе місце займає виснажлива політична, дипломатична і військова боротьба Московської держави та Литви за києворуську спадщину. Відбувається посилення Московської держави. Важливої проблемою стало питання про визнання. Величезної ролі у здійсненні зовнішньої політики відігравала шлюбна дипломатія, яка не тільки закріплювала за МД нових союзників, але й підвищувала престиж держави. У Московії в XVI ст. існував Посольський приказ, який займався прийомом послів і зовнішніми відносинами. Формується інститут постійної дипломатії, розвивається морське та річкове право, з самого початку МП у Русі - більш гуманне. Відносини Росії із Західною Європою набули дипломатичного характеру лише у XVIII ст. Це було зумовлено тим, що у XVI--XVII ст. вони мали випадковий характер і були винятком із того порядку замкнутості, в якому перебувала Московська держава.