Європейська конвенція з прав людини застосовується та тлумачиться Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ). В справах, які стосувались таких гострих питань, як, наприклад, аборти чи евтаназія, Суд відзначав, що оскільки застосування подібних практик породжує низку складних моральних та етичних питань, оскільки питання, що підлягають вирішенню у справах, зачіпають області, де відсутня єдина позиція держав- членів, межі свободи розсуду держави-відповідача повинні бути широкими. ЄСПЛ у рішенні в справі Open Door Counselling and Dublin Well Woman v. Ireland 1992 р. зазначив: «... національні органи влади володіють широкими межами свободи розсуду в питаннях моралі, особливо ... стосовно природи людського життя ... неможливо знайти в правових та соціальних порядках Договірних Держав уніфіковану Європейську концепцію моралі ***» [14]. З аналізу змісту деяких рішень стає очевидно, що Суд все більше обирає позицію стороннього спостерігача. Наприклад, з одного боку, Суд вважає, що наявність в ст. 2 Європейської конвенції негативного аспекту - права на смерть, виглядає несумісним з духом фундаментального принципу захисту життя людини [15], однак, разом з тим, вважає, що держави, які легалізували евтаназію, не здійснюють порушення права на життя, оскільки дії позивачів підпадають під визначення особистої автономії та виправдовуються положеннями статті 8 Конвенції про свободу приватного та сімейного життя. Європейська судова практика свідчить про індиферентність до захисту життя дітей в утробі матері: в ході вирішення низки справ Європейський суд з прав людини не надав чіткого роз'яснення стосовно того, чи має ненароджена дитина (плід) право на життя в сенсі ст. 2 Конвенції 1950 р., однозначно не гарантував право на аборт, хоча і засвідчив підтримку національним законам, які дозволяють добровільний аборт на ранніх стадіях. Практика ЄСПЛ з питань сурогатного материнства була відсутня до 27 січня 2015 р., коли Суд виніс рішення у справі Paradiso and Campanelli v Italy, у якому визнав порушення права заявників, що вдалися до забороненого в Італії комерційного сурогатного материнства, згідно зі ст. 8 Конвенції. В справах, які стосуються ЛГБТ-спільноти, Суд ствердився в думці, що свобода розсуду держав в цих питаннях повинна бути вузькою, на основі чого виправдовує обмежувальні заходи відносно зазначеної категорії осіб з боку держав та задовольняє їх позови про порушення державою статті 8 Конвенції. В своїх рішеннях ЄСПЛ відходить від сімейних цінностей, стверджуючи що одностатеві партнерства підпадають під поняття сімейного життя - незважаючи на те, що стаття 12 Конвенції передбачає: чоловік і жінка, що досягли шлюбного віку, мають право на шлюб і створення сім'ї. В справах останніх років, в яких держава обмежувала в правах ЛГБТ в різних сферах суспільного життя та посилалась на такі законні та необхідні в демократичному суспільстві підстави, як захист традиційної сім'ї (Karner v Austria), захист прав та репутації інших осіб (Mlad- ina D. D. Ljubljana v Slovenia), охорона громадського порядку, суспільної моралі чи гідності інших (Alekseyev v Russia), охорона інтересів дитини (Salgueiro da Silva Mouta v. Portugal), аргументи держави Судом до уваги не бралися.

Право на свободу думки, совісті та віросповідання є абсолютним за змістом статті 9 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р., не підлягає будь-яким обмеженням, тоді як право на свободу вираження та сповідування релігії не є абсолютним та підлягає певним законним обмеженням. В одному з ключових для тлумачення статті 9 Конвенції рішенні у справі Kokkinakis v. Greece (1993) ЄСПЛ зазначив, що «свобода думки, совісті та віросповідання є одним із фундаментів «демократичного суспільства» у розумінні Конвенції. Вона ... є одним з найбільш важливих елементів, що формують ідентичність віруючих та їх сприйняття життя...» [16]. Однак у рішенні в справі Eweida and Others v. United Kingdom (2013) ЄСПЛ фактично підтримав дискримінацію за релігійною ознакою: не визнав порушень прав другої позивачки християнки пані Чаплін щодо вимоги роботодавця заховати натільний хрестик; не визнав порушень прав третьої позивачки християнки пані Лейдл, яка відмовилась здійснювати церемонію реєстрації одностатевих партнерств з огляду на свої релігійні переконання; не визнав порушень прав четвертого позивача християнина пана МакФарлейна, який відмовився надавати консультації гомосексуальним парам через свої релігійні переконання. При цьому очевидною є доволі слабка аргументація Судом своєї позиції в цій справі.

Практика ухвалення ЄСПЛ рішень із суперечливих морально-етичних питань піддається все частіше критиці у зарубіжній науковій літературі. Наприклад, стверджується, що «ці рішення, що ґрунтуються в основному на креативному тлумаченні Європейської конвенції про права людини, ... суперечать національному суверенітету та підривають ле- гітимність Суду. Еволюційне тлумачення Конвенції надає суддям ліцензію на фабрикування нових прав ... є небезпека того, що Суд втратить ... свою роль «совісті Європи» [17]. Виходить цікава та небезпечна ситуація, коли ЄСПЛ своїм рішенням змушує державу сплачувати значні суми компенсації та змінювати своє національне законодавство з принципових морально-етичних питань, посилаючись на певний «Європейський консенсус». Оцінка Судом «Європейського консенсусу» щодо морально-етичних питань ставить систему правового захисту прав людини залежною від сприйняття чи не сприйняття морально-етичних питань в окремих суспільствах певних держав. Суд не має права заміщати своїми власними рішеннями рішення національних органів, які краще розуміються на оцінці та реагуванні на потреби суспільства [18], однак на практиці він саме так чинить. Крім того, ЄСПЛ, як і проаналізовані вище міжнародно-правові акти, в складних морально-етичних питаннях віддає перевагу національно-правовому регулюванню, проте дозволяє собі ухвалювати рішення, які роль якраз національного права і нівелюють.

Як неодноразово зазначав Суд, Конвенція 1950 р. - це «гнучкий та живий інструмент», який пристосовується до змін в оточуючому світі [19]. Це є позитивною тенденцією, оскільки якби Суд не надавав розширеного тлумачення правам, закріпленим в Конвенції (які є в більшості випадків громадянськими та політичними), фізичні особи не мали б змоги захищати свої соціально-економічні, культурні, екологічні права, тощо. Однак коли таке тлумачення зачіпає основи публічного порядку держави, традиційні моральні цінності суспільства, це видається надто небезпечним трендом. Творцями Білю про права людини керувала віра у світлі ідеали та намагання позбавити «майбутні покоління від бід війни, які двічі в нашому житті принесли людству невиразне горе, і знову ствердити віру в основні права людини, у гідність та цінність людського життя» [20]. В умовах, коли війни відбуваються на локальному чи регіональному рівнях в умовах споживацького менталітету й розпусти людина намагається обґрунтувати для себе нове право - право на комфортне життя.

Деякі вчені та практики, зокрема юристи-міжнародники, проповідують відданість стандартам прав людини та віру в усе те, що написано в навіть рекомендаційних документах міжнародних організацій, які не породжують жодних зобов'язань для держав. Наприклад, говорять про сексуальну орієнтацію та гендерну ідентичність як на визнані в міжнародному праві підстави заборони дискримінації. Однак подібних підстав міжнародні договори з прав людини не містять, вони зазначаються виключно в рекомендаційних документах міжнародних органів. Винятком є три конвенції Ради Європи - Конвенція про запобігання насильству проти жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами 2011 р., Конвенція про підроблення медичної продукції та подібні злочини, що загрожують охороні здоров'я 2011 р. (Медікрайм), Конвенція про захист дітей від сексуальної експлуатації та сексуального насильства 2007 р. Разом з тим, слід усвідомлювати, що зазначені договори прямо не зобов'язують державу ухвалювати законодавство, яке б передбачало заборону дискримінації на підставі сексуальної орієнтації та (чи) гендерної ідентичності, а зазначають про те, що держави зобов'язані забезпечувати правами всіх осіб та реалізовувати положення договорів без дискримінації, в тому числі за цими ознаками.

Християнську мораль сьогодні політики, юристи, вчені намагаються обійти, витиснути, змінити, замінити. Відмовлятися від міжнародного права, зокрема права прав людини, неможливо, однак якщо в праві стається помилка, омана, її потрібно не виправдовувати, а виправляти. Постановка правильного діагнозу, як відомо, - це запорука успішного лікування. Приклади «виправлення помилок» в міжнародному праві є. Так, Конвенція з регулювання освоєння мінеральних ресурсів Антарктики 1988 р. дозволяла видобуток мінеральних ресурсів у даному районі, однак усвідомлення світовою спільнотою згубних наслідків промислової розробки Антарктики призвело до прийняття ГА ООН резолюції, в якій висловлювався «глибокий жаль» у зв'язку з прийняттям Конвенції, що, у свою чергу, сприяло її відміні шляхом включення ст. 7 до тексту Протоколу про охорону довкілля до Договору про Антарктику 1991 р., яка встановила мораторій на будь-яку діяльність, пов'язану з мінеральними ресурсами.

Сучасне міжнародне право надає державам право захищати традиційні сімейно- шлюбні та християнські цінності на основі норм про публічний порядок та захист суспільної моралі, а також захист прав та свобод інших осіб, однак, як показує судова практика, ці норми не застосовуються, а аргументи сторони захисту зазначених цінностей, на жаль, до уваги не беруться.

Висновки

міжнародний право християнський етика

Розробку та застосування концепції прав людини необхідно узгоджувати з мораллю, закладеною Богом в природі людини. Такі, як їх називають, репродуктивні (соматичні) «права», як «право» на аборт, сурогатне материнство, евтаназію, клонування, генетичні модифікації, одностатеві шлюби, зміну статі, не сприяють захисту людської гідності, охороні життя людини на всіх його стадіях, попередженню можливих зловживань, упередженню порушення норм суспільної моралі, попередженню внесення незворотних змін до геному людини, уникненню настання негативних невивчених наслідків для психіки й тіла людини, суспільства та всього людства. Таких прав не існує в міжнародному договірному праві, отже, не існує позитивних зобов'язань держав щодо їх забезпечення, а значить, не буде вважатись неправомірним обмеження чи заборона подібних діянь.

На нашу думку, криза сучасного міжнародного права, про яку говорять науковці та політики, є набагато глибшою. Міжнародне право виявилось не спроможним вирішити питання забезпечення світової безпеки та відвернення воєн, але воно приречене на повний занепад у випадку заохочення та сприяння тим деструктивним практикам, які руйнують природну сім'ю, особистість, суспільство, державу. А якщо нема держави - нема міжнародного права, яке врегульовує міжнародні відносини між суверенними рівноправними державами та іншими його суб'єктами.

Список використаної літератури

1. Moyn S. Christian Human Rights / Samuel Moyn. - Philadelphia : University of Pennsylvania Press, 2015. - 264 p.

2. Human Rights and the World's Major Religions / Ed. Brackney W. - 2013. - 1712 p.

3. Does God Believe in Human Rights? Essays on Religion and Human Rights / Eds. Ghanea N., Stephens A., Walden R. - The Netherlands : Leiden, 2007. - 274 p.

4. Christianity and Human Rights. Influences and Issues / Eds. Adeney F. and Sharma A. - N. Y. : State University of New York, 2007. - 240 p.

5. Семенова Н. Традиционные ценности в международном праве // Humanities and Social Sciences. - 2014. - Vol. XIX, No. 21. - P. 197-211.

6. Луцький І. Вплив християнських цінностей на сучасне українське державотворення / І. Луцький, О. Каленюк // Юридична Україна. - 2010. - № 2. - С. 12-14.