- матеріали, пов'язані з корупційними діями, якщо вони не стосуються системи національної безпеки, в обов'язковому порядку стають доступними для громадськості;

- кожен чиновник має право ознайомитися з інформацією, що характеризує його і позитивно, і негативно;

- існує спеціальна система навчання чиновників, що роз'яснює, зокрема, політичну та суспільну шкоду корупції і можливі наслідки участі в ній;

- створена система державної безпеки для боротьби з корупцією типу спеціальної поліції, що має значні повноваження виявлення випадків корупції;

- чиновники усіх рівнів зобов'язані реєструвати відомі їм випадки корупції, і ця інформація відповідними каналами передається до міністерства внутрішніх справ та юстиції;

- важливу роль у боротьбі з корупцією відіграють засоби масової інформації, котрі обнародують випадки корупції і часто проводять незалежні розслідування.

Антикорупційна політика Сінгапуру вражає своїми успіхами. її центральною ланкою є постійно діючий спеціалізований орган боротьби з корупцією - Бюро розслідування випадків корупції, яке має політичну і функціональну самостійність. Цей незалежний орган розслідує і прагне запобігати випадкам корупції в державному і приватному секторах економіки Сінгапуру. Бюро перевіряє випадки зловживань серед державних чиновників і повідомляє про них відповідні органи для вжиття необхідних заходів, вивчає методи роботи потенційно схильних до корупції державних органів з метою виявлення можливих слабкостей в системі управління та у разі необхідності рекомендує вжити відповідних заходів керівникам цих органів.

Головна ідея антикорупційної політики Сінгапуру полягає в прагненні мінімізувати умови, що створюють як стимул, так і можливість здійснення корумпованих дій або уникнути їх. Це досягається шляхом дотримання цілої низки антикорупційних принципів, зокрема:

- оплати праці державних службовців згідно з формулою, що ґрунтується на показниках середньої заробітної плати осіб, які успішно працюють у приватному секторі;

- контрольованої щорічної звітності державних посадовців про їх майно, активи і борги;

- прокурор має право перевіряти будь-які банківські, акціонерні та розрахункові рахунки осіб, підозрюваних в порушенні Акта про запобігання корупції;

- великої строгості в справах про корупцію саме стосовно високопоставлених урядовців для підтримки морального авторитету непідкупних політичних лідерів;

- ліквідації зайвих адміністративних бар'єрів для розвитку економіки.

Боротьбу з корупцією недаремно вважають одним із ключових чинників економічного успіху Сінгапуру.

Кожна з проведених міжнародних і регіональних конференцій зробила свій внесок у нарощування зусиль у боротьбі з корупцією і використанню у цій діяльності досвіду окремих країн, зміцнення міждержавної взаємодії, оскільки, крім практичної потреби в проведенні розслідування за межами національної території з метою пошуку доказів протиправної діяльності, затриманні і передачі злочинців органам правосуддя, необхідна також співпраця між країнами для виявлення незаконних доходів, власності сумнівного походження, механізмів господарювання, пов'язаних зі злочинними діяннями.

Сьогодні кримінальні елементи певною мірою змінюють форми і методи протиправної діяльності, дедалі частіше спрямовують свої зусилля на встановлення контролю над найбільш прибутковими сферами економічних відносин, залучають до реалізації корисливих задумів корумпованих представників органів влади, намагаються проникнути до управлінських структур різних рівнів для лобіювання власних інтересів. Значна частина кримінальних формувань має тісні міжрегіональні та міжнародні зв'язки.

Саме тому однією з головних складових формування і реалізації ефективної системи боротьби з корупцією є чітка взаємодія держав, насамперед їх правоохоронних органів, на регіональному і міжнародному рівнях, участь у заходах боротьби з цим негативним явищем, запроваджених у межах Організації Об'єднаних Націй, Радою Європи, Інтерполом, Міжнародним валютним фондом, Світовим банком та іншими міжнародними інституціями.

1.2 Поняття корупції: основні підходи до розкриття його змісту в зарубіжних країнах

корупція адміністративний правовий

Одним з найбільш небезпечних видів злочину стала корупція, яка в концентрованому вигляді вбирає в себе різні злочини і веде, що є найбільш небезпечним з точки зору політичної та економічної безпеки, до деформації державного апарату, його криміналізації. Корупція є найбільш небезпечною сферою нелегальних відносин у суспільстві. Через механізм корупції кримінальні елементи впливають на чиновників, втягуючи їх у систему протизаконних дій, а криміналізовані чиновники, користуючись недосконалим законодавством, вимагають грошові кошти у легальних суб'єктів економіки.

Корупція сприймається як даність в багатьох країнах світу. Як соціальне явище вона привертає зростаючий інтерес в останні десятиліття. Що ж до поточного десятиліття, то воно відзначено вибухом інтересу до корупції. Природа корупції, її причини та наслідки, антикорупційні заходи є предметом численних дискусій. Періоди реформ економічних і соціальних відносин відрізняє підвищений суспільний інтерес до корупції. У такі періоди з'являється безліч журналістських публікацій, що доставляють багатий фактичний та історичний матеріал. Водночас інтерес може виникати і в самих соціальних науках, коли корупція виявляється в полі зору вчених як атрибут основного предмета дослідження або супутнє йому соціальне явище.

Виділяють кілька варіантів походження терміну «корупція». Частина лінгвістів вважає, що цей термін походить від сполучення латинських слів «correi» (кілька учасників зобов'язальних відносин з приводу одного предмета) та «rumpere» (ламати, пошкоджувати, порушувати, скасовувати). В результаті утворився самостійний термін «corrumpere», який означає спільну діяльність кількох осіб, метою якої є перешкоджання нормальному ходу судового процесу або процесу управління суспільними справами. Іноді цей термін пов'язують з латинським словом «corruptio», яке тлумачиться як «підкуп, продажність громадських і політичних діячів, а також посадових осіб».

Висловлювання авторів щодо предмету сутності поняття «корупція» різнобічні, оскільки вони оцінюють це суспільне явище за різними критеріями. Однак спільним є те, що за макроекономічного підходу його оцінюють з точки зору державних інтересів, розглядаючи корупцію як суспільну небезпеку. Проте з позицій особистості й сім'ї корупція приносить додатковий прибуток, що і є спонукальним мотивом у вчиненні цього діяння. Водночас, на мікрорівні визначення корупції у різних авторів можна класифікувати за сферами суспільного життя.

Так, на думку В.І. Попова, корупція знаходить своє відображення у трьох аспектах: політичному, соціально-економічному і правовому.

Основні дослідження корупції показують, що у різних країнах її політичний аспект виражається у позбавленні апарату управління можливості проводити державну політику. Тоді громадянин залежить не від законів, які регламентують державні відносини, а від свавілля корумпованого чиновника.

В сучасній юридичній науці основні підходи до розкриття змісту поняття «корупція» можна звести до таких:

1) під корупцією розуміється підкуп (продажність) осіб, уповноважених на виконання функцій держави;

2) як корупція визначається зловживання владою або посадовим становищем, здійснене для задоволення особистих інтересів або інтересів третіх осіб;

3) корупція розглядається як елемент (або ознака) організованої злочинності.

У цьому ж ключі визначають корупцію і міжнародні організації. Наприклад, у Кодексі поведінки посадової особи з підтримання правопорядку, корупція визначена як «зловживання службовим становищем для досягнення особистої чи групової вигоди, а також незаконне отримання державними службовцями вигоди в зв'язку з займаним службовим становищем».

Існують чотири основні підходи до дослідження корупції. Перший - це традиційний, «ідеалістично - філософський», відомий також як «моралізаторський» або «конвенціональний». Представником цього напряму був К. Фрідріх, внесок якого в дослідження даного питання іноді вислизає від уваги дослідників. Він розглядав корупцію як поведінку, що відхиляється від переважаючих в політичній сфері норм і обумовлене мотивацією отримання особистої вигоди за громадський рахунок. Особиста вигода не обов'язково має грошово-фінансовий характер. Вона може бути пов'язана з просуванням по службі самого корупціонера, членів його групи підтримки чи іншими перевагами для членів його сім'ї та наближених. К. Фрідріх пов'язував ступінь корумпованості влади з контекстом її здійснення, ступенем консенсусу, досягнутого в суспільстві, а чинниками, стримуючими корупцію, вважав опозиційні влади руху і вільну пресу. Для К. Фридриха корупція - явище майже однозначно негативне, «патологія політики», при якій «псування» зачіпає і державних чиновників, і владні інститути, хоча він і визнає її функціональність до певної межі. Слід підкреслити і ще один важливий момент у поглядах К. Фридриха на корупцію. Він вважає її однією з неодмінних супутників політики і остаточна перемога над корупцією для нього - завдання утопічне. Проте, їй потрібно давати енергійний відсіч, щоб хвороботворні зародки не поширювалися і не руйнували політичну систему.

Традицію аналізу корупції - як девіації еліт продовжують Д. Саймон і Д. Ейтцен. Свій підхід вони обгрунтовують тим, що термін «білокомірцева злочинність» не адекватний суті явища - інституціоналізації аморальності, аморальності та скандалізації країни, а також тим, що в США проблема злочинності насправді корениться в системі, в якій злочинність нижчих класів, мафія, корумпований публічний сектор і злочинні співтовариства об'єднуються заради вигоди і влади. Тому вони виходять з припущення, що злочинність і девіація соціально обумовлені, задані на рівні суспільства. Це означає, що певні соціологічні чинники обумовлюють вчинення злочинів як індивідами, так і організаціями. Серед найбільш важливих з факторів корупції в американському суспільстві вони називають владну структуру як таку.

Другий напрямок - «ревізіоністська» школа аналізу корупції. Ця школа пов'язана з роботами дослідників проблем країн третього світу. Більшість політологів і соціологів вважають корупцію хворобою товариств, що розвиваються, результатом, наслідком або проявом незавершеною модернізації та бідності. Представники цієї школи Хосе Абуева, Девід Бейлі, Натаніель Лефф, Колін Лейес виступали проти односторонньо - негативістського підходу до корупції як суспільного патології. Навпаки, вони стверджували, що корупція може виконувати позитивні функції в плані інтеграції, розвитку та модернізації суспільств «третього світу».