Об'єктивна сторона злочину за законодавством Великобританії та Сполучених Штатів Америки

В.П. Бєлєнький

Анотація

У кримінальному праві поняття складу злочину є одним із найважливіших і найзмістовніших. За його допомогою здійснюється нормативне позначення конкретного злочину, опис відповідних елементів та ознак, без яких неможливе існування галузі кримінального законодавства й доктрини кримінального права. Фактично склад злочину - це комплексний міжгалузевий інститут, який є складовою частиною теорії держави та права, філософії права, міжнародного, кримінального й інших галузей права. Разом із тим поняття складу злочину, зміст і обсяг його елементів та ознак, його функціональне навантаження й законодавче регулювання можуть бути неоднаковими, якщо йдеться про кримінально-правові традиції різних країн, тим паче якщо ці країни належать до різноманітних правових сімей. Проте в межах однієї правової сім ї також подекуди спостерігаються досить суттєві відмінності в підходах щодо розуміння окремих характеристик складу злочину. Крім того, відчутна різниця щодо визначення й розуміння елементів та ознак складу злочину може спостерігатися навіть у межах кримінального права однієї держави, якщо мова йде про позиції різних кримінально-правових шкіл. З урахуванням наведених вище положень метою статті є здійснення комплексної розробки питань щодо складу злочину в аспекті його порівняльно-правового пізнання за законодавством Великобританії та Сполучених Штатів Америки.

Ключові слова: склад злочину, об'єктивна сторона злочину, Великобританія, Сполучені Штати Америки.

У цілому структура англійського права перед нормандським завоюванням недостатньо відома. Нормандське завоювання сприяло об'єднанню всіх місцевих звичаїв і традицій в одну систему права, загального для народу, через що сама система була названа загальним правом. Прийнято вважати, що нормандці нічого не привнесли в англійське право, однак те, що це не означає відсутності їх впливу на англійську правову систему [1, с. 23].

У більшості теоретичних робіт, присвячених історії виникнення англійського права, не йдеться про роль і вплив римського права на розвиток англосаксонської правової системи. Варто погодитися з думкою І.Н. Глазуновой, яка досліджувала вплив римського права на становлення й розвиток континентальному й англосаксонської правових систем сучасності, стосовно того, що це відбулося внаслідок утвердження в науковій літературі, особливо в англійській та американської, точки зору про певну особливість становлення, відособленість англосаксонської правової системи, її автономність. Звичайно, не можна не враховувати, що географічне положення Англії зіграло певну роль у розвитку права, несхожого з правом континенту, проте заперечення впливу римської спадщини й континентального права є безпідставним. Безумовно, римське право ніколи не було прямим джерелом англійського права. Однак канонічне право Англії увібрало в себе постулати римського, які перейшли у звичаєве право [2, с. 16].

Якщо в характерних рисах континентальної (романо-германської) системи права, до якої належить також Україна, помітна наступність, то, характеризуючи англосаксонську систему, можна говорити про повторюваність [3, с. 18].

Водночас є різні точки зору щодо впливу римського права на становлення й розвиток сучасних правових систем, однак ми погоджуємося з тими вченими, які стверджують, що сучасні англосаксонська й континентальна правові системи увібрали в себе традиції й основні принципи римського права, а отже, вони мають спільну основу [4, с. 110].

Поняття злочину в англійському кримінальному праві відсутнє. Однак воно подається в судових розв'язках, причому називаються конкретні його види, і в літературних джерелах із кримінального права. Відсутність єдиного поняття зумовлює численні наукові дискусії про те, що саме можна вважати злочином. Одні автори вказують, що злочин - це протиправне й карне діяння; другі - антигромадське й карне діяння; треті - протиправне, винне (навмисне) і карне; четверті - заборонене під погрозою покарання нормами кримінального права тощо [5, с. 32].

Під впливом відомого англійського мислителя І. Бентама в США в XIX ст. виникла необхідність створення єдиного карного законодавства [6, с. 84]. Однак досі в США має місце комбінація загального та статутного права, немає єдиної правової системи. До основних джерел федерального карного законодавства належить Конституція США 1787 г., акти Конгресу США, підзаконні акти [7, с. 61], а в штатах - Конституція США, конституції штатів, кримінальні кодекси штатів і підзаконні акти.

Поняття злочину не закріплюється ні у федеральному законодавстві, ні в законодавстві більшості штатів, і лише за окремими положеннями можна зробити висновок про те, що в основу визнання діяння злочинним покладено дві ознаки: проти- правність і караність [8, с. 63-96]. Зразковий Кримінальний кодекс закріпив таке положення: жодна поведінка не є зазіханням, якщо вона не є злочином або порушенням згідно із цим кодексом або іншим статутом конкретного штату [8, с. 63-96]. Злочини класифікуються на дві групи: фелонии - найнебезпечніші зазіхання; мисдиминор - менш небезпечне зазіхання. В основу такого розподілу покладено не тільки ступінь суспільної небезпеки, а й міру покарання. Разом із цим в окремих штатах немає чіткого розподілу злочинів на категорії.

Термін «склад злочину» (лат. «согрш delkti») було введено П. Фарінацієм ще в 1581 р. на позначення сукупності речових доказів злочину, що мають суто процесуальне значення [9, с. 111]. Поступово ця назва поширилася не тільки на кримінальні злочини, а й на об'єктивний прояв злочинної поведінки, а відтак і на внутрішню, суб'єктивну, сторону злочину. Отже, термін «склад злочину» в науці кримінального права починає вживатися для позначення поняття про складові частини власне злочину, тобто основних елементів суспільно небезпечного діяння. Таке ж розуміння складу злочину простежується в роботах російських правознавців XIX ст. й радянських учених аж до середини XX ст. Очевидно, що в первісному значенні термін «склад злочину» означав лише істотні (необхідні) ознаки, без яких неможливий жоден злочин. Оскільки з погляду формальної логіки сукупність усіх ознак явища і є власне явищем, то склад злочину рівнозначний злочину, і саме в цьому значенні він був підставою кримінальної відповідальності та кваліфікації.

Американському праву, як і англійському, не відоме визначення складу злочину. Можна лише виділити два елементи, що становлять кримінальну відповідальність:

1) дія або бездіяльність, обставини здійснення діяння та його наслідки, які включені в опис злочину;

2) провина (форми провини: з метою, свідомо, необережність, недбалість; причому з метою й свідомо - це форми навмисної провини). Таке положення про провину було сприйнято законодавством багатьох штатів [10, с. 127].

Сучасне вчення про структуру злочину з'явилося на порівняно пізньому етапі розвитку загального права, зокрема в другій половині XIX - початку XX ст., коли доктрина замість аналізу кримінального права ad hoc (від злочину до злочину) стала робити перші реальні кроки в напрямі узагальнення й теоретичного абстрагування.

В основу структури злочину англійські юристи поклали таку середньовічну максиму: «Actus reus non fadt reum пізі mens sit res» («Дія не робить винним, якщо не винна думка»). Виходячи із цього, можна сказати, що англійська доктрина кримінального права в її класичному варіанті розглядає злочин у цілому як єдність двох елементів: actus reus (заборонена поведінка в найбільш широкому, загальному смислі останнього слова) і mens rea (супутній такій поведінці психічний настрій).

Термін «actus res», що позначає зовнішній (фізичний, об'єктивний) компонент злочину, використовується, незважаючи на свою латинську форму вираження, у доктрині кримінального права порівняно з недавнього часу: уперше його згадав в «Основах кримінального права» К.С. Кенії в 1902 р. саме у зв'язку із зовнішнім, об'єктивним, елементом злочину як такому, що протиставляється суб'єктивному елементу - mens rea.

Більшість визначень actus reus, пропонованих у доктрині кримінального права, акцентують на зовнішній, фізичній природі. Оскільки будь-який злочин із його зовнішньої сторони припускає як свій «відправний пункт» діяння, саме з останнього варто почати аналіз actus reus.

У кримінальному праві діяння трактується здебільшого у вузькому розумінні. Вузьке трактування діяння обмежується фізичними рухами людини, узятими поза навколишньою дійсністю. Відомий англійський філософ і юрист Дж. Остін також застосовував вузьке трактування діяння (1790-1859 рр.).

Для визнання діяння злочинним воно повинне мати добровільний (voluntary) характер, і ця ознака є фактично єдиною юридично значимою й обов'язковою. Відповідно, відсутність добровільності в зробленому діянні зумовлює виправдання обвинувачуваного. У цьому змісті недобровільність є підставою захисту. І законодавство, і судова практика відносять до недобровільності конвульсії, мускульні спазми, примусові дії тощо.

При цьому посилання на недобровільність поведінки має три визнані судовою практикою винятки. По-перше, це ситуації так званого «сильного автоматизму», коли поведінка була недобровільною внаслідок захворювання, що дозволяє охарактеризувати дії особи як зроблені в стані неосудності. У такому випадку для обвинувачуваного єдино можливою є підстава захисту внаслідок неосудності, а не підстава захисту внаслідок недобровільності зроблених дій. По-друге, посилання на недобровільність дій не допускається судами у випадках, коли вона викликана сп'янінням; дії особи розцінюються за правилами, встановленим для оцінки юридичного значення сп'яніння. Підстава для цього вбачається в соціальній небезпеці, яку представляють особи, що перебувають у стані сп'яніння. По-третє, недобровільність поведінки не є в цілому підставою захисту в тих випадках, коли вона стала наслідком «попередньої провини» особи, типовим прикладом чого служить ігнорування свого хворобливого стану. В англійській практиці вперше чітко це правило було сформульовано в 1973 р., коли в одному з роз'яснень суду було зазначено, що поведінка обвинувачуваного не виправдовуватиметься тим, що «могло бути, що розумно передбачається як результат здійснення або нездійснення чого-небудь, як, наприклад, уживання алкоголю всупереч пораді лікаря та після прийняття певних призначених наркотиків або невживання їжі після застосування інсуліну» [11, с. 312].

Добровільні активні дії особи - типовий приклад діяння як складеного компонента actus reus. Однак поряд із ними «діяння для цілей» кримінального права може утворюватися водночас з іншими поведінковими явищами, серед яких можна назвати «злочинну обстановку/статус» і «злочинне володіння».

У теорії англо-саксонського права також широко використовується термін «злочинна обстановка/статус», який припускає, що особа карається за знаходження в певній обстановці, за особливий соціальний статус, незалежно від будь-яких дій щодо «приведення» себе в ту чи іншу обстановку або в той чи інший статус. Типовим прикладом відповідальності за особливий статус особи є англійська справа Ларсоньє 1933 р. Ларсоньє прибула з Англії в Ірландію, як піддана Франції була депортована назад в Англію, де в неї на той час минув термін дії дозволу на проживання; як наслідок, негайно після депортації Ларсоньє була засуджена англійським судом за знаходження в країні без дозволу. Кримінально-апеляційний суд погодився з обвинувальним вироком [12, с. 53]. Розв'язання цієї справи критикується за ігнорування відсутності добровільних дій із боку обвинувачуваної щодо приведення себе в нелегальний статус.