Існування апартеїду практично неможливе поза державною системою реалізації його складників. Апартеїд не може бути вчинений випадково або за недоглядом посадових осіб. Реалізація апартеїду передбачає винний умисел на його здійснення й використання для цього державних механізмів і державних фінансових ресурсів, що потребує великої кількості послідовно прийнятих державними органами рішень, указів чи інших документів бюрократичного механізму системи державних органів.

Що ж стосується такої правової категорії, як «вина», то під час розгляду питання провідповідальність держав за міжнародні злочини, як і під час виявлення індивідуальної відповідальності фізичних осіб за їх учинення, цей фактор має велике значення. Проблема виявлення відповідальності держав і фізичних осіб за апартеїд не передбачає значних труднощів, оскільки в основу політики цих держав покладений явно виражений винний умисел. Як підкреслюється в доктрині, злочинний намір установити й підтримувати расове панування та систематично експлуатувати людей за расовою ознакою є невід'ємною частиною актів апартеїду.

На думку Ю.А. Решетова, здійснення такого масового і грубого порушення прав людини, яким є злочин апартеїду, неможливе без винного наміру державних органів, тому вже саме вчинення актів апартеїду створює безпосередню підставу для встановлення відповідальності відповідної держави [1, с. 112-113].

Очевидно, що у випадках учинення міжнародних злочинів говорити про якісь ефективні засоби внутрішнього захисту від цих порушень не доводиться. Уся політика відповідних держав робить такий захист практично неможливим. Ситуація в Південно-Африканській Республіці є безперечним доказом указаного. Сама державна структура, політична доктрина і практика державних органів виключають функціонування засобів ефективного внутрішнього захисту від таких порушень [1, с. 112-113].

Відповідно до сучасного міжнародного права, загальну заборону політики апартеїду можна вважати обов'язковою для всіх держав, незалежно від участі в Конвенції 1973 р., так як така заборона випливає з імперативних норм міжнародного права. А вже конкретні правила реалізації відповідальності, для того щоб стати обов'язковими, повинні отримати згоду держави [6, с. 145].

Згідно зі ст. 3 Конвенції 1973 р., міжнародній кримінальній відповідальності, незалежно від мотиву, підлягають особи, члени організацій та установ і представники держав [3].

Статутом Міжнародного кримінального суду щодо відповідальності за апартеїд (як й інші міжнародні злочини) у ст. 25 визначено, що цей Суд здійснює юрисдикцію лише щодо фізичних осіб, проте в Статуті також визначається, що жодне положення Статуту, яке стосується кримінальної відповідальності індивідів, не впливає на відповідальність держав за міжнародним правом [2].

У ст. 4 Проекту Кодексу злочинів проти миру й безпеки людства 1996 р. зазначається, що той факт, що Кодекс передбачає відповідальність для окремих осіб за злочини проти миру й безпеки людства, не зачіпає будь-які питання щодо відповідальності держав за міжнародним правом [11]. У Коментарі Комісії міжнародного права ООН до ст. 4 Проекту Кодексу вказується, що існує можливість і навіть імовірність того, що окрема особа може вчиняти злочини проти людяності (як й інші міжнародні злочини), діючи як «агент держави», «від імені держави» або «перебуваючи де-факто у зв'язку з державою, при цьому не будучи наділеною якими-небудь передбаченими законом повноваженнями». У Коментарі Комісії міжнародного права ООН до ст. 4 Проекту Кодексу також указується, що «покарання осіб, які представляють органи держави, звісно, не вичерпує міжнародної відповідальності держави за міжнародно-протиправне діяння, що присвоюється державі в таких випадках у зв'язку з поведінкою органів держави. Отже, держава може продовжувати нести відповідальність і не мати можливості зняти із себе відповідальність шляхом посилання на факт судового переслідування або покарання осіб, що вчинили злочин» [11].

Проте Проектом Кодексу злочинів проти миру й безпеки людства 1996 р. щодо міжнародного злочину апартеїду встановлюється особлива вимога - ознака наявності саме інституціоналізованого режиму систематичного або масштабного порушення прав людини й основних свобод. Тобто порушення прав людини, що становить міжнародний злочин, має вчинятися державою (державними органами).

У ст. 18 Проекту Кодексу злочинів проти миру й безпеки людства 1996 р. перелічені деякі нелюдські діяння, які, відповідно до тексту цього документа, визнаються злочинами проти людяності і становлять міжнародний злочин. До таких нелюдських діянь у п. ї ст. 18 Проект зараховує й апартеїд, щоправда, у цьому пункті злочин апартеїду зазначається під більш широким найменуванням, а саме «інституціоналізована дискримінація за расовими, етнічними, релігійними ознаками, яка включає порушення основних прав і свобод і призводить до серйозних утисків частини населення» [11].

У Коментарі Комісії міжнародного права ООН до п. ї ст. 18 Проекту Кодексу злочинів проти миру й безпеки людства 1996 р. вказується, що діяння, які становлять злочин, указаний у п. ї ст. 18, «пов'язані з відмовою людям у правах людини й основних свободах на підставі будь-яких недопустимих критеріїв»; а також те, що такі діяння повинні вчинятися «систематично або в широких масштабах». У Коментарі також наголошується, що дискримінаційний план або політика мають бути інституціоналізовані, «наприклад, шляхом прийняття низки законодавчих заходів, що відмовляють особам, які належать до певної расової, етнічної чи релігійної групи, в їхніх правах людини чи свободах» [11]. Як зазначається в указаному Коментарі до п. ї ст. 18 Проекту Кодексу, «по суті, це злочин апартеїду під більш широкою назвою» [11].

Міжнародний злочин апартеїду не міг би мати місця без залучення всього державного механізму, включаючи виконавчу, судову й законодавчу гілки влади. При апартеїді злочинна політика держави реалізується її центральними та місцевими органами публічної влади, закріплюється на законодавчому рівні, забезпечується правоохоронними й силовими (включаючи армію) структурами та інколи підтримується на рівні населення (народу) цієї держави, який шляхом голосування на виборах бере участь у формуванні злочинної політики й підтримує її після запровадження.

Роберто Аго (спеціальний доповідач Комісії міжнародного права ООН 1969-1980 рр. з теми Проекту статей про відповідальність держав) писав, що Конвенція про запобігання геноциду та покарання за нього 1948 р. трохи розчарувала його, так як не було зроблено найважливішу річ, яка повинна була бути зробленою, а саме потрібно було «чітко визначити, що геноцид є злочином держави й результатом геноциду повинні бути санкції, направлені проти держави». На думку вченого, зовсім не достатньо прийняти конвенцію щодо такого питання, як геноцид, у кінці Другої світової війни, в якій (Конвенції) все, що вимагається, - це те, щоб уряд покарав безпосередніх виконавців актів геноциду. «Хіба можна повірити в те, що, якщо геноцид мав місце на території цієї держави, це відбувалося без потурання верховної влади цієї самої держави?» Те саме, на думку Р. Аго, стосується й злочину апартеїду. «Конвенція із цього питання аналогічно неправильна. У ній говориться, що потрібно покарати тих, хто проводив політику апартеїду. Але держава особисто проводила політику апартеїду. І тому вона ніколи не вживатиме потрібних заходів» [6, с. 147].

Чинні міжнародно-правові механізми боротьби з міжнародним злочином апартеїду не є достатньо ефективними для боротьби й превенції вказаного міжнародного злочину, мають багато слабких сторін. Зокрема, держави, які здійснюють політику апартеїду, не беруть участі в міжнародних договорах, спрямованих на боротьбу із цим злочином; Міжнародний суд може здійснювати судочинство лише за умови згоди держави на юрисдикцію суду; відповідальність несуть лише фізичні особи - безпосередні виконавці актів, тоді як винним в указаних злочинах є набагато ширше коло осіб, а самі злочини вчиняються шляхом використання державного механізму.

Висновки з проведеного дослідження. Виходячи із сутності й особливостей міжнародного злочину апартеїду, а також аналізу практики вчинення вказаного злочину, можна стверджувати, що реалізація апартеїду не можлива без залучення практично всього державного механізму.

Література

1. Решетов Ю.А. Борьба с международными преступлениями против мира и безопасности / Ю.А. Решетов. - М.: Международные отношения, 1983. - 224 с.

2. Rome Statute of the International Criminal Court, 17 july 1998 // The official site of the International Criminal Court [Electronic resource].

3. Международная конвенция о пресечении преступления апартеида и наказании за него от 30 ноября 1973 года // Сайт ООН в Беларуси [Электронный ресурс].

4. Панов В.П. Международное уголовное право: [учебное пособие] / В.П. Панов. - М.: Высшее образование, 1997. - 320 с.

5. Dugard J. International Law: A South African Perspective / J. Dugard. -Juta and Company ltd, 2008. - 582 p.

6. Важна К.А. Концепція кримінальної відповідальності держави: дис.... канд. юрид. наук: спец. 12.00.11 / К.А. Важна. - К., 2013. - 243 с.

7. Olusanya O. Double jeopardy without parameters /

O.Olusanya. - Antwerp, Oxford, 2004. - 278 p.

8. Верле Г Принципы международного уголовного права: [учебник] / Г. Верле ; пер. с англ. С.В. Саяпина. - О.: Фенжс ; М.: ТрансЛит, 2011. - 910 с.

9. Fernandez L. Reparation for human rights violations commited by the apartheid regime in South Africa / L. Fernandez // State Responsibility and the Individual: Reparation in Instances of Grave Violations of

Human Rights / ed. by Albrecht Randelzhofer, Christian Tomuschat.-TheNetherlands:MartinusNijhoffPubHshers,1999.- P. 173-188.

10. Лукашук И.И. Право международной ответственности / И.И. Лукашук. - М.: Волтерс Клувер, 2004. - 432 с.

Draft code of crimes against the peace and security of mankind, 1996 // The site of United Nations Treaty collection [Electronic resource].