«Недержавною охоронною діяльністю» слід визнати підприємницьку діяльність, зумовлену приватними інтересами сторін, сфера якої окреслена приписами норм публічного права і яка здійснюється на підставі цивільно-правового договору [14, с.67]. «Державна охоронна діяльність» здійснюється в інтересах суспільства в цілому і є функцією держави, виконання якої є прерогативою органів державної влади. Регулювання цих відносин здійснюється виключно нормами публічного права без застосування конструкції цивільно-правового договору [14, с.68]. Предметом договору про надання послуг з охорони майна охоплюється також її корисний ефект (результат). За договором охорони майна одна сторона - охоронець (спеціалізована охоронна організація), зобов'язується прийняти майно під свою відповідальність і забезпечити його зовнішню недоторканність від протиправних посягань з боку третіх осіб, а володілець майна (власник або інший титульний володілець), у свою чергу, зобов'язується створити необхідні для цього умови й сплатити передбачену договором винагороду [11, с.204]. Договір охорони майна є самостійною договірною моделлю про надання послуг, а не спеціальним видом договору зберігання, як це передбачено ЦК України. Для цієї моделі договору доцільно встановити спеціальний правовий режим. Він повинен бути особливим, тому, за відсутності прямих посилань, використання норм, розрахованих на іншу договірну модель, зокрема на договір зберігання, можливе тільки за аналогією закону . 1.2 Види договорів Класифікація договорів має не тільки теоретичне, а й важливе практичне значення. Так, виявлення спільних типових рис договорів і відмінностей між ними полегшує для суб'єктів правильний вибір виду договору, забезпечує його відповідність змісту регульованої діяльності. Крім того, класифікація сприяє подальшому вдосконаленню і систематизації законодавства, слугує меті кращого дослідження договорів. Класифікація договорів здійснюється за різними підставами, що обираються залежно від поставлених цілей. Залежно від моменту виникнення прав і обов'язків у сторін договору розрізняють договори консенсуальні і реальні. Консенсуальні договори -- це договори, які вважаються укладеними з моменту досягнення угоди з усіх істотних умов у формі, що вимагається законом. До них, зокрема належать: купівля-продаж, найм, доручення, комісія, спільна діяльність та інші [42, с.102]. Реальними є договори, в яких для виникнення прав і обов'язків недостатньо угоди, а необхідна ще й передача речі (речей). Наприклад, договір позики вважається укладеним не на момент, коли сторони домовилися про те, що гроші будуть передані в борг, а з моменту передачі їх позичальнику. Практичне значення такого поділу полягає в тому, що при консенсуальних договорах спір про виконання обов'язків і відповідальність за їх невиконання може вирішуватися судовими органами вже після досягнення сторонами угоди, навіть якщо передання майна ще не відбулося. Наприклад, можлива вимога про передачу купленої речі, про відповідальність за невиконання такого обов'язку тощо [21, с.44]. Однак, як зазначалося вище, для деяких договорів потрібно не тільки досягнення угоди, а ще й оформлення належним чином, без чого договір не вважається укладеним. Наприклад, згідно зі ст.657 ЦК договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, жилого будинку, іншої нерухомості, має бути обов'язково нотаріально посвідчений та підлягає державній реєстрації під загрозою недійсності такого договору. Залежно від характеру розподілу прав і обов'язків між учасниками угоди договори поділяються на односторонні та взаємні -- у ст.626 ЦК вони іменуються двосторонніми та багатосторонніми. У односторонньому договорі одна із сторін має лише права, а інша -- лише обов'язки. Таким, наприклад, є договір позики, де у позикодавця є лише право вимагати повернення боргу, а у позичальника -- лише обов'язок виконати вказану вимогу. Взаємні договори завжди породжують права і обов'язки для кожного з учасників. З урахуванням наявності або відсутності еквівалентності відносин договори поділяються на оплатні і безвідплатні [50, с.64]. Якщо обов'язку однієї особи щось зробити або передати, або виконати відповідає обов'язок контрагента надати зустрічне задоволення у грошовій або іншій матеріальній формі, то це відплатний договір. Таких договорів, де дії виконуються на відплатних засадах, у цивільному праві більшість. Вони встановлюються у вигляді загального правила (ч.5 ст.626 ЦК). Це договори купівлі-продажу, найму, підряду тощо. Якщо ж передача майна, надання послуг тощо не супроводжується відповідною-компенсацією з боку іншої сторони, то це договір безвідплатний. Таким є, наприклад, договір дарування, де дарувальник безвідплатно передає іншій особі у власність майно. За ступенем юридичної завершеності можна виокремити договори остаточні та попередні 19, с.104. Остаточні договори безпосередньо породжують права та обов'язки сторін щодо виконання робіт, надання послуг, передачі майна тощо. Переважна кількість договорів має саме такий варіант. Попередній договір таких прав та обов'язків безпосередньо не породжує. Він лише створює інший, досить своєрідний обов'язок: після закінчення певного строку (чи з настанням певного терміну) укласти передбачений ним новий договір (ст.635 ЦК). Іншими словами, попереднім договором є угода про укладення договору в майбутньому. ЦК розрізняє попередній договір і договір про наміри. Договір про наміри (протокол про наміри), якщо в ньому прямо не виражена воля сторін надати йому силу попереднього договору, не породжує цивільно-правових наслідків. ЦК прямо не закріплює якихось конкретних видів попередніх договорів. Як приклад попереднього договору можна назвати відомий практиці минулих років договір запродажу жилого будинку. За змістом діяльності, що регулюється договорами, їх поділяють на майнові і організаційні. Майновими є договори, спрямовані на регулювання діяльності осіб з приводу певного майнового блага, їх відмінною рисою є спрямованість па отримання майна або блага, що досягається виконанням зобов'язання. Специфікою організаційних договорів є те, що вони призначені створити передумови, передбачити можливості для подальшої підприємницької або іншої діяльності [45, с.72]. Залежно від значення договору для задоволення певних (приватних або суспільних) інтересів розрізняють звичайні (приватноправові) договори і договори публічні. До публічних договорів належать договори, укладені комерційною організацією з метою встановити її обов'язки щодо продажу товарів, виконання робіт і надання послуг, що їх такі організації за характером своєї діяльності мають здійснювати стосовно кожного, хто до них звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, енергопостачання, медичне, готельне обслуговування тощо). Режим публічних договорів є винятком із загального правила, яке ґрунтується на принципі свободи договорів. Вказаний виняток є одним із випадків дії публічних засад у цивільному праві. Режим публічних договорів є прямо протилежним режиму свободи договорів, який найповніше виражає приватно-правові засади, що становлять основу цивільного права [18, с.38]. З урахуванням значення договору для визначення кола повноправних учасників розрізняють основні договори і договори приєднання. Основний договір є первісною і головною підставою визначення прав і обов'язків учасників зобов'язання. Значення договору приєднання полягає в тому, що його умови визначені однією із сторін у формулярах або в інших стандартних формах і можуть бути прийняті другою стороною не інакше, як шляхом приєднання до запропонованого договору в цілому (ст.634 ЦК). Це означає: "або погоджуєшся з усім, що я пропоную, або договору не буде". Тому, можливо, більш точним, ніж "приєднання", може вважатися термін "продиктований договір". Він дозволяє підкреслити обидві ознаки вказаних договорів: і те, що особа приєдналася до основного договору, не маючи можливості обговорювати його умови, і те, що вона змушена була внаслідок якихось причин вчинити саме так 20, с.14. Юридична практика, особливо у сфері господарської діяльності, досить широко використовує договори приєднання, що й зумовило введення такого виду договорів у новий ЦК. Залежно від цілей укладення розрізняють такі групи цивільно-правових договорів: -- договори, про передачу майна у власність, повне господарське відання або оперативне управління (купівля-продаж, постачання, контрактація, позика, міна, дарування, постачання енергоресурсів); -- договори про передачу майна у тимчасове користування (майновий найм, оренда, житловий найм, побутовий прокат, безоплатне користування майном, лізинг); -- договори про виконання робіт (побутовий підряд, підряд на капітальне будівництво, договір на виконання проектних і розвідувальних робіт, договір на виконання аудиторських робіт); -- договори про передачу результатів творчої діяльності (авторські, ліцензійні договори, договори про передачу науково-технічної продукції); -- договори про надання послуг (перевезення, страхування, доручення, комісія, зберігання, договір про посередницькі послуги, довічне утримання, кредитний договір); -- договори про спільну діяльність (установчий договір, угоди про науково-технічну співпрацю) [27, с.56]. Своєрідною є класифікація цивільно-правових договорів із врахуванням належності їх до певного типу або різновиду. Так, договори купівлі-продажу та міни розрізняються як певні договірні типи; роздрібна купівля-продаж -- це різновид того договірного типу, який іменується купівлею-продажем; договір, за яким одна річ обмінюється на іншу з певною грошовою доплатою, є вже змішаним договором, що поєднує в собі елементи двох договірних типів -- міни і купівлі-продажу. Для такої класифікації договірний тип виокремлюється або за специфікою опосередкованого ним матеріального відношення, або залежно від юридичних умов, необхідних для утворення даного договірного зобов'язання. У випадках коли договори схожі як за матеріальними відносинами, так і за істотними умовами, необхідними для виникнення зобов'язання, вони співвідносяться один з одним не як типи, а як різновиди одного і того ж договірного типу. Якщо ж укладений договір опосередкує два або кілька різнорідних відносин і об'єднує умови, об'єктивно необхідні для формування зобов'язань різних типів, він стає змішаним договором. Залежно від суб'єкта, що набуває права за договором, розрізняють договори на користь кредитора і договори на користь третьої особи. Договір на користь кредитора -- це звичайний, типовий цивільно-правовий договір, що ґрунтується на врахуванні інтересів учасників майбутнього зобов'язання. Договір на користь третьої особи означає, що боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена в договорі. Причому ця третя особа, так само як і кредитор, також має право вимагати від боржника виконання договору (ст.636 ЦК). Таким, наприклад, є договір страхування життя. На сьогодні суб'єктами господарських відносин можуть бути не тільки юридичні, а й фізичні особи, що здійснюють у встановленому порядку підприємницьку діяльність [37, с.103]. Це положення, на жаль, поки що не знайшло чіткого відображення у законодавстві. Навпаки, тлумачення господарського договору, що міститься в ст.179 ГК, видається неконкретним. У цій нормі йдеться, власне, не про договір, а про господарсько-договірні зобов'язання, які виникають при укладенні та виконанні господарських договорів. При цьому визначення господарського договору не дається взагалі. Слід зазначити, що останнім часом на практиці частіше оперують поняттям не "господарський договір", а "підприємницький договір". Це видається цілком виправданим, оскільки відповідно до ст.1 Закону України від 7 лютого 1991 р. "Про підприємництво" підприємницькою визнається будь-яка законна діяльність громадян і організацій, що має на меті отримання прибутку. Це й дозволяє розцінювати підприємницькі та господарські відносини як тотожні.