Основні етапи розвитку приватного права в Римській державі

План

Вступ

1. Предмет «Основ римського приватного права»

2. Основні етапи розвитку приватного права в Римській державі

3. Роль римського права в правових системах феодальних та буржуазних держав

4. Значення римського приватного права на сучасному етапі

Список літератури

Вступ

Римська держава була найбільшою державою античного світу. Їі кордони простягалися від Британії до Вірменії, від Галлії і Германії до Єгипту та Іудеї. По суті справи це була чи не найбільша (якщо не брати до уваги колоніальних держав) імперія світу. Законодавство цього мультинаціонального об'єднання мусило виробити такі правові норми, які, з одного боку, не викликали принципових заперечень у підданих метрополії та провінцій, а, з другого, - взаємно узгоджували інститути національного законодавства суб'єктів імперії. 3 врахуванням різного ступеня розвитку, національних традицій, релігійних вірувань тощо народів, що мирно чи силою зброї уживалися на території Римської держави, стає зрозумілою уся грандіозність завдання. По-друге, Римська держава історично виникла пізніше, ніж східні деспотії чи грецькі поліси, і у своєму праві мала змогу успішно запозичувати певні правові інститути, що склалися поза межами Риму. Наприклад, іпотека була винайдена в Стародавній Греції. Порівняльний аналіз допомагав узяти справді краще з правового досвіду народів-суб'єктів імперії. По-третє, історичний розвиток Римської держави та римського права охоплював тисячоліття. Умовною датою заснування Риму вважається 21 квітня 753 р. до н. є. Західна Римська імперія проіснувала до 476 р. н. є., Візантія, чия правову система була прямим продовженням римської традиції, протрималася ще тисячу років. І, хоча занепад рабовласницьких відносин у Візантії означав і занепад класичного римського цивільного права, ще кілька сот років воно трималося і навіть розвивалось та удосконалювалось. Тим самим отримуємо близько 1,5 тис. років, протягом яких проходили перевірку часом ті чи інші правові інститути, відкидалося застаріле і замінювалося удосконаленим новим. Напевно, жодна в світі правова система не може похвалитися подібними можливостями. По-четверте, авторитет правознавців у Римській державі перебував на висоті, практично недосяжній у порівнянні з усіма минулими і навіть сучасними державами світу. В період Республіки кар'єра юриста відкривала найширші можливості для амбітних вихідців з усіх верств населення, а для осіб, які не належали до сенаторської верстви, взагалі стала єдиним можливим шляхом до найвищих державних посад. Досить згадати той авторитет і вплив, якими користувався Марк Туллій Цицерон, чиє походження вершників було, здавалось би, занадто низьким для скільки-небудь успішного просування в аристократичній республіці, якою і був Рим. Посада префекта Преторія (своєрідного консультанта імператора з питань юриспруденції) була другою за значимістю в неписаному табелі про ранги Риму періоду Імперії. Тим самим, юриспруденція (а не бізнес, масова культура, військова справа тощо) протягом сторіч приваблювала надто амбіційних, освічених, розумних громадян (в сучасних державах світу, правознавство також підносить до високого суспільного щаблю, і приносить непоганий дохід, але багато потенційних геніїв ідуть у науку, комерцію, мистецтво і т. д.).

Титанічний результат цих спільних зусиль інтелектуальної еліти - це і є римське право. По-п'яте, римське суспільство приділяло праву виключну роль в справі розбудови держави і підтримання моральних устоїв. Право розглядалося не як інструмент досягнення корисливих цілей найбільш освічених чи заможних верств населення, а в якості інструменту справедливості. Iustitia in suo cuique tribuendo сernitur - Справедливість полягає в тому, щоб кожному дати те, що йому належить (Дігести). Не випадково, саме в Римі були вироблені чотири заповіді юриста: Die, due, fuc, fer - Говори правду, веди справу чесно, роби потрібне, стійко перенось труднощі. Римське право класичної доби, принаймні зовнішньо, декларувало і утверджувало рівність усіх громадян перед законом, зокрема, патрон, який завдавав шкоди інтересам клієнта, підлягав прокляттю і навіть судовому переслідуванню. Тим самим в уявленні повноправних римських громадян це право бачилося позакласовим, максимально об'єктивним. Незважаючи на втрату даної ознаки в період пізньої Імперій рецепція римського права в нових історичних умовах відроджувала саме цей забутий принцип рівності серед громадян. По-шосте, розвиток продуктивних сил та виробничих відносин у Римській державі сягнув раніше небаченого рівня. Європейські країни зуміли вийти на подібні об'єми економіки та характер економічних відносин (оренда, позика, фрахт, іпотека, товариства тощо) аж в період раннього капіталізму. При цьому виявилося, що цілком допустимі прямі запозичення з римського права, звичайно, з врахуванням окремих національних особливостей кожної держави. Можна говорити про певну досконалість римської правової системи не лише стосовно власної епохи, але й - до деякої міри - відносно усіх наступних, нерабовласницьких формацій. Розвиток продуктивних сил породжував аналогічні проблеми у галузі майнових відносин -- зумисні банкрутства, зловживання довіреним майном (трасти), фінансові піраміди і т. д. Слід також прийняти до уваги той момент, що велич Древнього Риму мала майже гіпнотичний вплив на політиків пізнішого часу. Так, наприклад, латинська мова була мовою міжнародної дипломатії аж до XVIII ст. включно. Аналогічно римське приватне право сприймалося законодавцями Відродження та ранньокапіталістичної епохи як своєрідний зразок, взірець для наслідування. Тому, можна говорити, що правові системи усіх європейських і багатьох неєвропейських країн, у більшій чи меншій мірі, зазнали впливу римського права.

1. Предмет «Основ римського приватного права»

Будь-яка історична форма права, включаючи і римське право, об'єднує в собі право публічне і приватне. Поняття сучасного приватного права можна визначити як сукупність правових норм, що регулюють майнові відносини між учасниками обігу методом рівності сторін (таке тлумачення, зокрема, подає О. А. Підопригора). Сучасну приватне право регулює також деякі особисті немайнові відносини. Майнові відносини, основані на підпорядкуванні однієї сторони іншій - фінансові, бюджетні, сімейні тощо - сучасним цивільним правом не регулюються. Дві тисячі років назад розподілення приватного і публічного права проводилося за дещо іншим принципом. Так, римський юрист Ульпіан запровадив таке розмежування: публічне право - це те, яке звернене до статусу Римської держави, а приватне - те, яке чітко має на увазі вигоди окремих осіб. Тим самим в основу чітко поділу покладено характер інтересів: публічне право стосується інтересів держави, приватне -- окремих осіб. Це основна, але далеко не єдина принципова відмінність двох форм.

Норми публічного права не можуть змінюватися угодами окремих осіб, більше того - окремі особи (включаючи посадових), взагалі не можуть корегувати найменші норми публічного права. Спроба «домовитися» з митником про розмір мита (чи працівником ДАІ - штрафу, податківцем - податку і т. п.) завідомо незаконна. Майнові відносини, засновані на адміністративному підпорядкуванні однієї сторони іншій (фінансові, бюджетні тощо), діють на основі правових механізмів і від волі особи не залежать. Не можна «погоджуватися», чи «не погоджуватися» платити податки або штрафи, хоча можна оскаржувати їх у відповідності з діючими законами. А у приватному праві особа, щоб здійснити свої майнові права, повинна продемонструвати волю до здійснення останніх. Наприклад, для вступу у спадкування - оголосити про прийняття Спадщини (або - відмовитися, або - продемонструвати свою відмову власною поведінкою, не заперечуючи проти розподілу спадщини іншими особами, які мають на неї якесь право).

Норми-права, які встановлюються і регулюються виключно законом, називаються імперативними. В приватному праві також можливі імперативні норми, наприклад, в тому, що стосується відносин опікуна і опікуваної, шлюбів між родичами по прямій лінії тощо, але в основному діють уповноважуючі норми, тобто основані на взаємній згоді сторін, або (якщо угода одностороння - заповіт тощо) на основі волі власника майна. Так, в Законах XII Таблиць вказувалося: «Якщо хто розпорядиться на випадок своєї смерті щодо свого домашнього майна, то нехай те і буде непорушним» (Tab. V, 3). Аналогічно, сторони в приватній угоді самі встановлюють умови і терміни погашення зобов'язання, питання про поручительство тощо. Уповноважуючі норми доповнюються диспозитивними, які вступають у дію тоді, коли особа не скористалася власним правом на встановлення уповноважуючої норми. Наприклад, у випадку відсутності заповіту майно ділиться між спадкоємцями померлого У відповідності з нормами діючого закону.

Цивільне право регулює правові відносини, що виникають з приводу створення, набуття, використання, передачі і відчуження різноманітного майна у відносинах між приватними особами.

Розроблення і впровадження норм права народів було компетенцією перегрінського претора - римського магістрата, чия посада була введена у 242 р. до н. є. Своєрідна сума ius civile, ius praetorium та ius gentium в тому, що стосувалося майнових відносин приватних осіб, об'єднувалася терміном ius privatum - приватне право. Саме його і вивчає римське приватне право.

Привате право включає у себе право власності, інститут володіння, інші, більш обмежені права на речі (сервітути, емфітевзис і суперфіцій, заставне право), договори та інші зобов'язання, сімейні відносини, спадкове право. Додамо також, що коло питань, які регулювалися приватним правом у Римі, було набагато ширшим, ніж сьогодні. Наприклад, крадіжка у приватної особи (не храму) приватного майна (не предметів культу) розглядалася як delictum privatum, тобто, цивільне (в сучасній трактовці) правопорушення.

2. Основні етапи розвитку приватного права в Римській державі

У своєму розвитку приватне право пройшло 4 періоди: царський, Республіки, принципату і домінату. Для кожного з цих етапів характерні великі правові відмінності.

Про найдавніше римське право нам практично нічого не відомо. Юрист Помпоній, який написав коротку історію римського права («Енхірідіон», включений в Дігести), серед інших визначних юристів згадує і П. Папірія, що зібрав закони царів. Але до нашого часу з усіх «царських законів» дійшли лише жалюгідні уривки, які трактують сакральне право. Основою усього подальшого розвитку правництва визнавалися Закони XII Таблиць, що їх, згідно традиції, було складено у 451-450 pp. до н. е. Ці ж Закони XII Таблиць ще зберігали ряд елементів звичаєвого права, наприклад, виключне значення, що його надавалося присязі - iusiurandum, вплив звичаю - consuetudo тощо. Повага римлян до Законів XII Таблиць пояснювалася їх загальним консерватизмом, культом «звичаїв предків». Але той ius, civile, що встановлювався Законами XII Таблиць, практично відразу став доповнюватися (і де-факто змінюватися) постановами сенату та рішеннями народних зборів. У III - І ст. до н. є. успішне завершення Римом завойовницьких війн створювало великі труднощі у застосуванні ius civile. Розширення кордонів держави вельми ускладнювало дотримання обрядової сторони манципації при набутті майна і сервітутів. Це породжувало зловживання недобросовісних продавців, що могли вимагати визнання угоди недійсною у повній відповідності з нормами права квіритів. Відбувалося поступове зближення двох наявних правових систем. Переворот в діючому праві відносять приблизно до 150 р. до н. є., коли відбулося утвердження преторського права, відмінного від ius civile та від ius gentium.