ОСОБИСТІ НЕМАЙНОВІ ПРАВА ОСОБИ В УМОВАХ ОСОБЛИВОГО ПЕРІОДУ

Мікуліна М.М., д. ю. н., доцент,завідувач кафедри

Національна академія Служби безпеки України

У статті розглянуто деякі особисті немайнові права особи та ступінь їх забезпечення в Україні в особливий період.

Ключові слова: забезпечення прав людини, особисті немайнові права особи.

Постановка проблеми. Сьогодні світ стикається з новими викликами - проявами «гібридних воєн», що, можливо, стає початком формування, становлення «гібридного світоустрою», і такий «гібридний світ» дедалі швидше перетворюється у нашу реальність. У зв'язку зі збройною агресією Російської Федерації проти України відбулася деформація систем глобальної та регіональної безпеки, а також системи міжнародного права. Ситуацію на Сході нашої країни багато хто характеризує як прояв такої «гібридності», інші - збройним конфліктом. І наслідком такого конфлікту стали замахи та руйнування системи прав людини, зокрема особистих немайнових прав особи (право на життя, право особистої свободи, право на свободу пересування, право на інформацію тощо).

Ступінь розробленості проблеми. Проблеми дотримання, гарантування прав, свобод і законних інтересів фізичної особи завжди були і є одними з найактуальніших у зв'язку із широким і глибоким усвідомленням кожної особи своєї автономності у приватному житті та вимоги невтручання до цієї сфери будь-кого. Різні аспекти здійснення особою своїх особистих немайнових прав були предметом дослідження І.А. Бірюкової, В.І. Бобрика, Н.О. Давидової, Ю.О. Заіки, П.М. Кузьменка, Т.В. Ліснічої, О.О. Пунди, М.О. Стефанчука, Р.О. Стефанчука, Л.В. Федюк та інших науковців.

Мета статті - дослідити гарантованість указаних прав і їх забезпеченість під час особливого періоду в житті держави.

Виклад основного матеріалу. Сьогодні Україна переживає особливий період, який визначений у законодавстві України (законах України «Про оборону України», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Постанові Правління НБУ «Про затвердження Положення про порядок зберігання Національним банком України та банками України документів в умовах особливого періоду») [1; 2; 3].

Забезпечення прав людини, зокрема під час війни, збройного конфлікту, передбачено міжнародними правовими актами, ратифікованими Україною. Такі права зафіксовані у чотирьох Женевських конвенціях, що регулюють як відносини між державами у період збройної боротьби, так і відносини у зв'язку з такою боротьбою (режим поранених, військовополонених, укладання угод про перемир'я, підписання мирних договорів) та містять норми щодо заборони: посягання на життя і фізичну недоторканність, зокрема будь-які види убивств, каліцтва, жорстоке поводження, тортури і катування; взяття заручників; посягання на людську гідність, зокрема образливе і принизливе звернення; засудження і застосування покарання без попереднього судового рішення, винесеного належним чином судом, за наявності судових гарантій, визнаних необхідними цивілізованими націями. Пораненим і хворим гарантується надання допомоги.

Україна як суб'єкт міжнародного права має правові зобов'язання безумовного дотримання міжнародних правових актів, зокрема конвенцій, договорів та угод, які регулюють право збройного конфлікту (право війни).

Однак на сьогодні виникнення, тривання, згасання чи відновлення збройних конфліктів не завжди є передбачуваними, прогнозованими явищами, швидше світ постає перед фактом агресії, хоча приховані чи явні наміри до агресії можуть спостерігатися.

Закони збройного конфлікту застосовуються більшістю цивілізованих країн світу до всіх обставин, за яких збройні сили ведуть бойові дії, і незалежно від їх оголошення або іншим чином визнання воєнними діями. Тобто закони війни повинні застосовуватися до всіх воєнних дій із використанням збройних сил, незалежно від характеру, напруженості або тривалості конфлікту. Та зауважимо, що норми права, визначені міжнародними угодами і конвенціями, є обов'язковими лише для тих країн, що їх ратифікували.

Звернемося до інформації з Доповіді Верховного комісара ООН із прав людини (далі - УВКПЛ) щодо ситуації із правами людини в Україні (за період із 16 лютого 2014 р. до 15 травня 2016 р.) на території ОРДЛО.

«Збереження присутності в Донецьку УВКПЛ дозволяє стежити за ситуацією із правами людини на підконтрольній озброєним групам території та просувати питання захисту прав людини. Самопроголошені ДНР і ЛНР негативно впливають на дотримання прав приблизно 2,7 млн. осіб, які проживають на підконтрольних їм територіях. Ними запроваджено самовільну систему нормативно-правової бази, створено мережу незаконних місць позбавлення волі, у яких затримані зазнають катувань та жорстокого поводження, пригнічення волі» [4].

Проаналізуємо особливості забезпеченості деяких особистих немайнових прав особи у районах проведення АТО.

Щодо права на життя, свободу, безпеку та особисту недоторканність. Усі ці права належать до особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи. Вони включають права, які належать людині від народження і не можуть надаватись чи не надаватись державою, вони можуть нею тільки гарантуватись (забезпечуватись) через правове визначення змісту та меж їх здійснення, а також охоронятись за допомогою норм цивільного права. Ці права вважаються невідчужуваними, межі їх здійснення окреслюються правом іншої особи та моральними чинниками, до того ж необхідно враховувати принципи розумності, справедливості і добросовісності. Ці права (що забезпечують природне існування фізичної особи) стосуються немайнових благ, які є сутністю особи, її невід'ємною властивістю, станом, якістю, таких як життя, свобода, здоров'я тощо.

У контексті цивілістики право на життя розглядається як абсолютне і відносне право. «Абсолютне право на життя не підлягає трансформації. Абсолютне право на життя у зв'язку із цим мало залежить від його носія. Можливості його реалізації обмежені передбаченою законом формою. Про право на життя як абсолютне право говорять у тих випадках, коли людину не можна позбавити життя ні в якому разі, незалежно від її поведінки і вчинених дій. Про відносний характер права на життя йтися не може, бо в такому разі держава «заволодіє» невід'ємними права людини» [5, с. 56].

Щодо права на особисту свободу. Це право означає [6, с. 282-283] можливість безперешкодно, незалежно від будь-кого (необмежено-вільно) розпоряджатися собою, своїми діями і вчинками, своїм часом, а обмеження щодо права на особисту свободу можуть бути встановлені у законодавчому порядку. Зазначимо, що право на особисту свободу пов'язане із правом фізичної особи на особисту безпеку. Звідси однією з підстав виокремлення права людини на безпеку є «вразливість людей, яка постійно зростає, і життєво важливих інтересів; коло надзвичайних небезпек, яким повинен протистояти певний вид безпеки <...>» [7, с. 53].

Безперечним є те, що право жити в безпеці в усі часи було елементарним правом людини, необхідною умовою розвитку суспільства, запорукою людського добробуту. Правова безпека є складною за структурою і змістом категорією, йому притаманні невідчужуваність і невід'ємність як зовнішня і внутрішня межа, тобто природна рівність усіх людей та відсутність у індивіда можливості позбавити себе права на безпеку незалежно від усвідомлення ним сутності своїх дій і того, чи співвідносяться такі дії з добровільністю його волевиявлення. Специфічним щодо цієї категорії є те, що вона проявляється у внутрішньому ставленні людини до свого права, у бажанні скористатися ним. Це підтверджується тим, що право на безпеку є у будь-якої людини, тобто неможливо відмовитися від того, що є притаманним людській натурі, випливає з неї та відповідає гідному життю й індивідуальній самореалізації і нині визнається суспільством і державою найвищою цінністю.

На нашу думку, правом на безпеку можна вважати усю сукупність закріплених у конституційно-правових (та інших галузевих) нормах юридичних можливостей індивіда, що пов'язані з реалізацією його волі і захистом особистого життя (здоров'я) та/або своїх близьких від посягань інших осіб. Володіння правом на безпеку є «передумовою здійснення інших прав людини і громадянина». Абсолютний характер безпеки людини як цінності означає одну з найвищих цінностей у системі інших прав. Вважаємо, що поняття безпеки людини охоплює і безпеку честі та гідності, місця проживання, недоторканності житла, таємниці особистого життя, безпечне для життя і здоров'я довкілля тощо.

Особисту безпеку можна розуміти як відсутність будь-якої загрози або ризику для людини від будь-кого або будь-чого. Особиста безпека уміщує в собі право особи перебувати у стані відсутності можливої загрози. Це право є суб'єктивним за характером і пов'язане з особистістю носія цього права, тобто особисту безпеку можна розглядати як те, що у конкретний час особа вважає для себе безпечним.

Право на особисту недоторканність розглядають в об'єктивному і суб'єктивному значеннях. Право на особисту недоторканність в об'єктивному значенні визначають [8] як сукупність цивільно-правових норм, які передбачають недопустимість будь-якого посягання на особистість будь-кого, за винятком випадків, передбачених законом, тобто йдеться про посягання на людину як живу істоту. Недоторканність особи як суб'єктивне право людини складається з багатьох правомочностей, що забезпечують фізичну (тілесну) та моральну недоторканність людини, свободу її самовизначення. Недоторканність особи полягає у захисті людини не тільки від незаконних та необґрунтованих арештів і затримань, а й узагалі від всіляких неправомірних посягань на її свободу, життя, здоров'я, майно, честь і гідність. Недоторканність особи - це забезпечення всіх виявів свободи особи за умови її правомірної поведінки [9, с. 35].

Особливість права на особисту недоторканність [10, с. 81] полягає у тому, що воно спрямоване на забезпечення й охорону особистої безпеки громадянина, тобто такого стану індивіда, за якого він гарантований,

по-перше, від незаконних і необґрунтованих арештів та інших неправомірних примусових заходів, застосовуваних державними органами і посадовими особами; по-друге, від будь-яких протиправних перешкод розпоряджатися самим собою, своїми вчинками, можливістю вільного пересування.

Вважаємо, що недоторканністю особи є гарантовані державою можливість та право фізичної особи самостійно контролювати інформацію про себе, перешкоджати розголошенню відомостей особистого характеру, а у разі порушення цього права застосовувати передбачені законодавством способи захисту. Особиста ж недоторканність фізичної особи акумулює фізичну, статеву, психічну, територіальну, інформаційну, комунікаційну тощо.