Особисті немайнові права у цивільно-правовому статусі вищого навчального закладу

Давидова Н.О.,

кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри приватноправових дисциплін Університету сучасних знань

У статті аналізуються окремі особисті немайнові права вищого навчального закладу (надалі - ВНЗ), зокрема право на найменування та право на ділову репутацію. Обґрунтована думка про необхідність надання ВНЗ права на фірмове найменування. Право на ділову репутацію ВНЗ проявляється в боротьбі за вищі місця в рейтингах університетів.

Ключові слова: особисте немайнове право, право на найменування, право на фірмове найменування, право на ділову репутацію, вищий навчальний заклад. немайновий навчальний заклад репутація

В статье анализируются отдельные личные неимущественные права вуза, в частности право на наименование и право на деловую репутацию. Обосновано мнение о необходимости предоставления высшим учебных заведениям права на фирменное наименование. Право на деловую репутацию вуза проявляется в борьбе за высшие места в рейтингах университетов.

Ключевые слова: личное неимущественное право, право на наименование, право на фирменное наименование, право на деловую репутацию, высшее учебное заведение.

The article highlights separate personal nonproperty rights of institution of higher education. Right to name, right to goodwill is analyzed. An idea is proved that it is necessary to provide to institute of higher education the right to trade name. Goodwill of institution of higher education surfaces in such phenomenon as the competition for higher rating scores.

Key words: private unproperty rights, right to name, right to trade name, right to goodwill, institute of higher education.

Постановка проблеми. ВНЗ виступає суб'єктом різних галузей права, а тому його правосуб'єктність має багатогалузевий характер. Сучасний період розвитку української держави і пов'язана з цим реформа освіти вимагає визнання того, що основу правового статусу ВНЗ складає цивільно-правовий статус, який включає майнові та особисті немайно- ві права.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Тема особистих немайнових прав у цивільному праві при- вернула увагу багатьох науковців,зокрема:Д.В.Бобро- вої, О.В. Дзери, А.С. Довгерта, О.С. Йоффе, О.В. Ко- хановської, О.О. Красавчикова, Л.О. Красавчикової, Н.С. Кузнєцової, Р.А. Майданика, М.С. Малеїна, М.М. Малеїної, Й.О. Покровського, З.В. Ромовської, Р.О. Стефанчука, К.А. Флейшиц. Набагато вужче коло юристів аналізують проблеми особистих не- майнових прав юридичних осіб, зокрема О.І. Гуме- нюк, Л.Г. Максимець, О.П. Сергєєв, Л.В. Федюк.

Невирішені раніше проблеми. Досліджуючи особисті немайнові права юридичних осіб, частіше за все звертаються до права на недоторканність ділової репутації та права на найменування, хоча цивільне право передбачає набагато ширше коло. Автору невідомі спеціальні роботи, присвячені особистим не- майновим правам ВНЗ як юридичної особи.

Метою статті є з'ясування кола особистих немайнових прав, що входять до цивільно-правового статусу ВНЗ, та характеристика окремих особистих немайнових прав.

Виклад основного матеріалу. Юридичні особи мають не тільки майнові права, а й широкий обсяг особистих немайнових прав, які закріплені в главах 20, 21, 22 ЦК, за винятком тих, які за своєю природою не можуть належати юридичній особі. Стаття 94 ЦК прямо вказує на три особисті немайнові права юридичної особи: (1) право на недоторканність ділової репутації, (2) право на таємницю кореспонденції, (3) право на інформацію - та залишає можливість належності юридичним особам інших особистих немайнових прав. Л.В. Федюк, пропонуючи прогресивну концепцію особистих немайнових прав, стверджує, що є потреба в удосконаленні норм ЦК стосовно особистих немайнових прав юридичних осіб. Автор пропонує змінити назву книги 2 з «Особисті немайнові права фізичних осіб» на «Особисті немайнові права» та вважає за необхідне закріпити в ній особисті немайнові права юридичної особи на найменування, місцезнаходження, на недоторканність володінь, на свободу пересування, на ділову репутацію, на інформацію, на таємницю комунікації, на особисті папери та інші види таємниць, на індивідуальність, на конкуренцію, на вільну діяльність [1, с. 115]. Розглянемо окремі особисті немайнові права, що притаманні ВНЗ.

Право на найменування. Як і будь-яка фізична особа набуває і здійснює права та обов'язки під своїм ім'ям, так і кожна юридична особа вступає у правовідносини не безликою, а під власним, тільки їй належним, найменуванням.

Декілька авторів, досліджуючи особисті немайнові права юридичних осіб, звертались до права на найменування та ідентифікували його характерні риси. Зокрема, О.І. Гуменюк до характерних ознак найменування юридичних осіб відносить: 1) немайнову природу, 2) невіддільність найменування від його носія, 3) безстроковий характер (найменування супроводжує його носія з моменту виникнення до моменту ліквідації) [2, с. 128-129].

Л.В. Федюк ознаками права юридичної особи на найменування вважає: 1) невідчужуваність, невіддільність від носія, 2) відсутність економічного змісту, не товарність, 3) виключність, 4) абсолютність, 5) індивідуалізація, 6) специфічність виникнення та припинення [3, с. 216-218].

Формулюючи правило про найменування юридичної особи, законодавець обмежується лише імперативним правилом про необхідність вказівки в найменуванні організаційно-правової форми юридичної особи (ч. 1 ст. 90 ЦК). Тобто в структурі найменування юридичної особи можна виділити два основних елементи: 1) імперативний елемент (вказівка на організаційно-правову форму) та 2) власне назва юридичної особи.

Якщо законодавець надає нешироке коло вибору серед видів організаційно-правових форм, то при обранні назви обмежень майже не існує. Наказ Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 9 червня 2004 року № 65 «Про затвердження Вимог щодо написання найменування юридичної особи або її відокремленого підрозділу» передбачає декілька обмежень у свободі вибору назви, зокрема: забороняється використання у найменуванні юридичної особи приватного права найменувань органів державної влади, місцевого самоврядування та історичних державним найменувань; забороняється найменування більше ніж 182 символи; обмежується використання слова «національний». Слово «національний» використовується у найменуванні державних закладів (установ) України гуманітарної сфери (Указ Президента України від 16 червня 1995 року № 451 «Про Положення про національний заклад (установу) України»). Привертає увагу невідповідність вказаної норми новому ЗУ «Про вищу освіту», згідно з ч. 1 ст. 29 якого університету, академії, інституту незалежно від форми власності відповідно до законодавства може бути надано статус національного. Також викликає подив пункт 3 Положення про національний заклад (установу) України, згідно з яким статус національного закладу (установи) України може бути надано одному або декільком закладам (установам) залежно від їх кількості у відповідній групі, але не більш як трьом. Відомо, що в Україні існує декілька десятків національних університетів та академій.

Співвідношення найменування та комерційного найменування закріплено в ч. 2 ст. 90 ЦК: юридична особа, що є підприємницьким товариством, може мати комерційне (фірмове) найменування. Коментатори ЦК вважають, що з наведеної норми випливає, що установа чи непідприємницьке товариство не можуть мати комерційного (фірмового) найменування [4, с. 147]. Приватному праву притаманний широко відомий принцип «дозволене все те, що прямо не заборонено законом», на відміну від принципу публічного права «дозволене лише те, що прямо передбачено законом». Новий ЦК змінив наповнення поняття «імперативна норма»: норми актів цивільного законодавства мають імперативне значення лише тоді, коли це прямо передбачено відповідними спеціальними правилами. Хоча законодавче закріплення положення про диспозитивний (за відсутності застереження) характер цивільно-правових норм ЦК певною мірою ускладнює правозастосування та вирішення цивільно-правових спорів, загалом такий підхід є виправданим, його не слід розглядати як невдалий. Незважаючи на непідприємницький цивільно-правовий характер діяльності освітньо-наукових та освітніх установ, вони «можуть поряд зі своєю основною діяльністю здійснювати підприємницьку діяльність, якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню» (ст. 86 ЦК). Таке обмеження жодним чином не визначає співвідношення «основна діяльність» та «підприємницька діяльність». Гіпотетично можна представити непід- приємницьке товариство або установу, в яких основна мета буде фактично підпорядкована додатковій, а саме товариство/установа будуть мати псевдо комерційний чи квазікомерційний характер [5, с. 46]. Межа між непідприємницьким товариством/устано- вою та підприємницьким товариством набуває умовного характеру.

De facto установи у вигляді ВНЗ усіх форм власності надають платні освітні послуги, що являють собою товар із собівартістю та попитом. Якщо позбавити державну/комунальну установу права на комерційне найменування, а приватній установі його надати, то штучно буде створено перевагу в конкурентній боротьбі за споживача. Слід визнати, що право на комерційне найменування може належати як підприємницьким товариствам, так і непідпри- ємницьким товариствам та установам, які законно здійснюють підприємницьку діяльність. Єдиним засобом індивідуалізації всіх юридичних осіб повинно стати найменування. Саме інститут найменування повинен здійснювати функцію індивідуалізації юридичних осіб і притаманні їй завдання [6, с. 11].

О.І. Гуменюк пропонує для зняття суперечностей виключити ч. 2 ст. 90 ЦК та дати таке визначення комерційного найменування: комерційним найменуванням є назва, яку юридичні особи, що здійснюють підприємницьку діяльність (у тому числі некомерційні організації, яким право на здійснення такої діяльності надано відповідно до закону або їхніми установчими документами), а також фізичні особи - індивідуальні підприємці - можуть використовувати для індивідуалізації власної комерційної (або професійної) діяльності або належних їй торговельних, промислових та інших підприємств [2, с. 139].

Російський юрист О.П. Сєргєєв у хрестоматійному підручнику з права інтелектуальної власності взагалі уникає розгляду питання співвідношення понять «найменування» та «комерційне найменування юридичної особи». Розділ IV «Правова охорона засобів індивідуалізації учасників цивільного обороту та виробленої ними продукції (робіт, послуг)» містить главу 17 «Правова охорона фірмових найменувань» з короткою тезою про те, що установи, які виконують функцію некомерційного характеру і повністю чи частково фінансуються власником, громадські та релігійні організації, споживчі кооперативи, фонди, асоціації та союзи юридичних осіб та інші організації, що не займаються підприємництвом, фірмових найменувань не мають. їх індивідуалізація в обороті забезпечується за допомогою офіційного найменування [7, с. 577]. Не можна визнати поділ найменувань на «фірмове найменування» та «офіційне найменування» виправданим, оскільки таким чином не забезпечується однакова правова основа для реалізації інтересів комерційних та некомерційних організацій, при якій максимальною мірою захищались би інтереси як носія найменування, так і споживачів.