Оскільки Конвенція ООН про статус біженців 1951 р. закріпила вузьке розуміння поняття «біженець», під яке не підпадають жертви збройних конфліктів, подій, що істотно порушують громадський порядок, та інших ситуацій, які ставлять під загрозу життя і здоров'я осіб, а також порушують права людини, в літературі та на практиці почали використовуватися поняття «переміщені за кордон особи» або «зовнішньо переміщені особи». Ці поняття поширюються на всіх тих осіб, які не підпадають під конвенційне визначення, але опинилися в ситуації, подібній до біженців, у зв'язку з подіями в країні їх походження. Необхідність надання таким особам захисту та допомоги з боку міжнародного співтовариства очевидна. Крім того, допомоги потребують і держави, на територію яких потрапляють такі особи. Тому свого часу вченим-юристом С.В. Терлецьким обґрунтовано висувалася пропозиція розробити нову категорію - «переміщені за кордон особи» - з метою надання конкретних прав і статусу жертвам війни, безпорядків чи екологічної катастрофи [8, с. 149].

Аналіз змісту понять «біженець» та «вимушений переселенець» дозволяє їх чітко розмежувати. Деякі автори вважають, що якщо біженці залишають країну стихійно, під впливом непередбачених обставин (військові дії, жорстоке ставлення, геноцид, расова, національно-етнічна ворожнеча, релігійне переслідування та інше, коли немає вільного виявлення волі людини), то вимушені переселенці виїжджають з країни, можливо, під впливом тих же обставин, але роблять це обдумано, за власною волею і бажанням. Однак, ми погоджуємося з думкою вітчизняного науковця Л.Ю. Воєводіна, який зазначав, що основною відмінністю між вимушеними переселенцями та біженцями є наявність правового зв'язку з певною державою - громадянство, постійне проживання або статус біженця. Другою основною відмінністю є вимушене переміщення цієї особи в межах території певної держави.

В Україні завдання щодо вирішення проблем внутрішньо переміщених осіб постало лише 2014 року. Основним нормативно-правовим актом у цій сфері покликаний стати Закон України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20 жовтня 2014 року № 1706-УП.

Відповідно до частини 1 статті 1 цього Закону передбачено, що внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, який постійно проживає на території України, якого змусили або який самостійно покинув своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, масових порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру [9, ст. 1].

На думку кандидата юридичних та історичних наук Ю.І. Римаренка, безспірно, що попри всі відмінності біженці та внутрішньо переміщені особи мають багато спільних рис. Адже вони мають подібні підстави для полишення місця свого постійного проживання, потребу в захисті, до них застосовуються схожі заходи такого захисту, основою якого є заборона вислання чи повернення до держави, де їм загрожує небезпека. Цим особам також надаються гарантії додержання їх прав та можливість інтеграції в суспільство країни притулку [10, с. 96].

Отже, біженці і внутрішньо переміщені особи належать до однієї категорії осіб - вимушених мігрантів, різновидами якої є також особи, які отримали додатковий і тимчасовий захист. Захист, що отримують ці особи, охоплюється категорією «притулок», основою якої є сувора заборона повернення в ситуацію небезпеки.

Міжнародною спільнотою неодноразово робилися спроби вирішити проблеми біженців шляхом розробки і прийняття міжнародних універсальних угод та удосконалення національного законодавства. Питання про біженців у глобальному масштабі залишається пріоритетним напрямком у діяльності Європейського Союзу, Організації Об'єднаних Націй. Під егідою ООН в 1951 році державами було прийнято Конвенцію про статус біженців, яка є основним міжнародно-правовим документом, що регулює правовий статус указаної категорії осіб та захищає їх основні права та свободи. Пізніше, у 1967 році було розроблено Протокол, що стосується статусу біженців. Його поява надала Конвенції нової сили, розширивши сферу її дії.

У свою чергу, необхідно зазначити, що у вирішенні проблем біженців важливу роль покликано відігравати не тільки міжнародне право, але й національні законодавства держав, оскільки біженці, покидаючи свої країни, поселяються на території визначених держав. Отже, сучасну правову основу статусу біженців становлять: Конституція України, акти поточного законодавства, нормативно-правові акти органів державної влади. До нормативно-правової бази, предметом якої є регулювання статусу біженців, належать міжнародні акти. На теперішній час на територію України поширюються дії конвенцій, міжнародних договорів, стороною яких є Україна.

Деякі вчені дотримуються думки про доцільність систематизації деяких нормативно-правових актів шляхом розробки і прийняття Міграційного кодексу України. Вони вважають, що зазначений кодекс упорядковує відповідні юридичні інститути, усуне суперечності між правовими нормами, сприятиме створенню нових нормативно-правових актів, які відповідають потребам сьогодення в зазначеній сфері.

Така позиція хоч і видається цікавою, у той же час є досить спірною, адже на сьогоднішній день існує низка нормативно-правових актів, що регулюють статус біженців, однак між собою вони мало пов'язані, а отже, існують не тільки колізії, а й прогалини у даній сфері. Мається на увазі, що найбільш важливими питаннями удосконалення законодавства про біженців на даному етапі розвитку Української держави є максимально повна адаптація зазначеного законодавства до міжнародних принципів і норм у цій сфері, а також чітке, повне та однакове правозастосування законодавства про біженців правозастосовними органами. І тільки після досягнення цих завдань можна ставити питання про розроблення та прийняття Міграційного кодексу України, який, з одного боку, буде систематизованим законодавчим актом, який усуне всі колізії і розбіжності, а з іншого, відповідатиме всім міжнародним принципам і нормам у цьому питанні.

Прийняття Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» було обґрунтовано саме необхідністю гармонізації національного законодавства до міжнародних стандартів Європейського Союзу у цій сфері. На підставі аналізу міжнародно-правових актів ЄС та норм національного законодавства охарактеризовано поняття «біженець» та його зміст, і визначено, що доктринальне розуміння та міжнародно-правове визначення цього поняття потребують удосконалення, оскільки у світовій практиці виокремлюють: а) «конвенційних біженців», або біженців де-юре; б) «не конвенційних біженців», або так званих біженців де-факто; в) осіб, які шукають притулку [11, с. 259].

Іншим науковцем, вченим-юристом Р.Е. Семенюком було запропоновано шляхи вдосконалення українського законодавства з проблеми біженців:

— завершення формування системи міграційного законодавства України з можливою подальшою його кодифікацією, прийняття з цією метою Закону України «Про порядок надання притулку в Україні іноземцям та особам без громадянства», а також розробка та прийняття Закону України «Про тимчасовий притулок», яким зможуть скористатися жертви воєнних конфліктів, що не підпадають під дію Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»;

— розробка та затвердження парламентом «Державної міграційної програми», що має стати механізмом реалізації міграційної політики України, передбачити серед іншого конкретні заходи щодо адаптації та інтеграції біженців в українське суспільство;

— підготовка та затвердження нормативно-правових актів, необхідних для реалізації Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»;

-- узгодження норм українського законодавства, що регулює різні аспекти суспільних відносин, із законодавством про біженців [11, с. 67].

Усі ці пропозиції є доцільними, крім хіба що розробки та прийняття окремого закону про тимчасовий притулок. Вбачається більш логічним включити норми щодо тимчасового притулку до закону про притулок, який врегулював би всі види притулку та порядок його надання в Україні.

Запропоновані напрями вдосконалення контролю щодо забезпечення правового статусу біженців у сфері державної безпеки можуть розглядатися як елементи уніфікованих стандартів для системи органів сектору безпеки, та які доцільно було б закріпити на законодавчому рівні. На сучасному етапі розвитку Української держави виникає багато труднощів щодо забезпечення правового статусу біженців, як чинника приватної безпеки. За таких умов створення умов для вдосконалення міграційного контролю відносно забезпечення прав та свобод біженців може бути досить вагомим у сфері забезпечення захисту державної безпеки [12, с. 26].

І водночас, на нашу думку, усі прийняті законодавчі акти, які регулюють статус біженця, мають не тільки відповідати Конституції України та іншим законам України, а й мають забезпечити внутрішній порядок в Україні. Мається на увазі, усі законодавчі акти стосовно біженців повинні чітко регламентувати порядок набуття статусу біженця, правила переміщення таких осіб всередині країни, гарантування їх прав, чіткий перелік обов'язків і т. д.

Висновки

Отже, вищезазначене дозволяє зробити висновок про те, що українське законодавство про захист біженців, будучи в основному сформованим і таким, що в цілому відповідає міжнародно-правовим стандартам у сфері захисту прав біженців, все ж має певні недоліки. Проте подолання цих недоліків є цілком здійсненним завданням. Зокрема, існує потреба у вдосконаленні законодавства України у сфері притулку. Передусім з метою систематизації та узагальнення наявних норм потрібно прийняти окремий законодавчий акт про притулок, визначивши його як захист, який надається Україною на її території іноземцям та особам без громадянства від застосування юрисдикції держави їх походження за наявності відповідних підстав, а також внутрішньо переміщеним особам незалежно від їх громадянства та підданства.

При цьому відповідні зміни потрібно внести і до Конституції України, конкретизувавши повноваження Президента України щодо надання притулку. Очевидно, що повністю позбавляти Президента України цих повноважень недоцільно. Разом із цим за Президентом України можна залишити право надання притулку в тих випадках, якщо цей притулок не надається біженцям, особам, що потребують тимчасового чи додаткового захисту та внутрішньо переміщеним особам.

Отже, встановлення стану наукових досліджень правового статусу біженців дозволило виокремити основні напрямки подальших наукових досліджень у цій сфері, зокрема щодо: а) здійснення кваліфікації біженців у нових правових реаліях; б) надання характеристики гарантій прав та свобод біженців, механізму реалізації прав біженців; г) визначення системи та правового статусу органів, що здійснюють державне управління у цій сфері; д) надання характеристики процедури набуття статусу біженця і процесуального статусу її учасників.

Реалізація пропозицій, висловлених у даній статті, зможе покращити захист найбільш вразливих верств, сприятиме систематизації законодавства в цій сфері та підвищить загальній рівень поваги до прав особи в нашій державі.

Список використаних джерел

1. Римаренко Ю.І. Міжнародне міграційне право. Підручник: Університетський курс. / Ю.І. Римаренко // - К.: КНТ. - 2010. - 608 с.

2. Конституція України : за станом на 21 лютого 2014 р. // Верховна Рада України. - Офіц. вид. - Відомості Верховної Ради України. - 2005. - № 2.

3. Носков А.П. Захист прав біженців у міжнародному праві / А.П. Носков. // Альманах міжнародного права. - 2015. - № 1. - С. 87-89.

4. Пирожков С.П. Правовий механізм реалізації прав біженців у Європейському Союзі / С.П. Пирожков // Форум права. - 2012. - № 6. - С. 28-30.