Особливості регулювання пророгаційної угоди відповідно до Гаазької конвенції про угоди про вибір суду

Діковська І.А.,

Анотація

Стаття присвячена аналізу правового регулювання пророгаційних угод відповідно до Гаазької конвенції про угоди про вибір суду. Зокрема, розглядається сфера дії зазначеної Конвенції, вимоги до пророгаційної угоди та наслідки її укладення. Зроблено висновок про необхідність приєднання України до Гаазької конвенції про угоди про вибір суду.

Ключові слова: пророгаційна угода, Гаазька конвенція про угоди про вибір суду, міжнародна юрисдикція, виключна підсудність, міжнародні цивільні та комерційні спори.

Аннотация

Статья посвящена анализу правового регулирования пророгационных соглашений в соответствии с Гаагской конвенцией о соглашениях о выборе суда. В частности, рассматривается сфера действия указанной Конвенции, требования к пророгационному соглашению и последствия его заключения. Сделан вывод о необходимости присоединения Украины к Гаагской конвенции о соглашениях о выборе суда.

Ключевые слова: пророгационное соглашение, Гаагская конвенция о соглашениях о выборе суда, международная юрисдикция, исключительная подсудность, международные гражданские и коммерческие споры.

Annotation

The article analyzes the legal regulation of prorogation agreements under the Hague Convention on choice of court agreements. Particularly, the article examinates the scope of the mentioned Convention, requirements to progation agreement and the consequences of its conclusion. The conclusion about the necessity of Ukraine's accession to the Hague Convention on choice of court agreements has been made.

Key words: prorogation agreements, the Hague Convention on Choice of Court Agreements, international jurisdiction, exclusive jurisdiction, international civil and commercial disputes.

Постановка проблеми. Особливе значення для регулювання пророгаційних угод мала розробка і прийняття Гаазької конвенції про угоди про вибір суду 2005 року [1] (надалі Гаазька конвенція). Хоча вона ще не набула чинності, Конвенція оцінюється як така, яка надасть більшої визначеності регулюванню пророгаційних угод [2, с. 8]. Гаазька конвенція іменується «геніальною моделлю», яка покликана заповнити прогалину між конвенціями, які регулюють лише визнання іноземних рішень (т. з. «єдині конвенції» («single conventions»)) та конвенціями, які регулюють юрисдикцію як на стадії вирішення спору, так і на стадії визнання («подвійні конвенції» («double conventions»)) [3, с. 29-30]. Тому особливості регулювання пророгаційних угод, запропонованих нею, потребує окремих досліджень.

Стан дослідження. Окремі аспекти правового регулювання пророгаційних угод досліджувалися українськими вченими Г.А. Ціратом, Ю.Д. Притикою, Ю.В. Черняк, а також зарубіжними вченими М. Доугачі, М.Г. Єлісєєвим, Т. Хартли, М. Хейманом, Х. Шаком.

Водночас регулювання пророгаційних угод, запропонованих Гаазькою конвенцією, потребує додаткових досліджень, тому метою даної статті є аналіз сфери Гаазької конвенції, вимог до форми та змісту пророгаційної угоди та наслідків її укладення згідно з Гаазькою конвенцією.

Виклад основного матеріалу. Відповідно до ст. 1 (1) Гаазької конвенції вона застосовується до: 1) міжнародних спорів 2) за наявності угоди про виключний вибір суду, укладеної щодо 3) цивільної або комерційної справ (за виключеннями, встановленими ст. 2 Конвенції).

Міжнародність спору розуміється у Г аазькій конвенції двояко (ст. 1 (2) (3) Конвенції). При вирішенні питань щодо юрисдикції суду на розгляд справи (Глава ІІ Конвенції) спір є міжнародним, за винятком випадків, коли одночасно існують такі умови:

1) сторони є резидентами однієї Договірної держави;

2) відносини сторін та інші елементи, які стосуються спору, незалежно від місця знаходження обраного спору, пов'язані лише із цією Державою. Це означає, що норми Конвенції, які регулюють підсудність, будуть застосовуватися, якщо сторони не є резидентами однієї Договірної держави, або якщо елементи, які стосуються спору (інші, ніж місце розташування обраного суду) мають зв'язок з іншою Договірною державою [4, с. 29].

Для регулювання питань щодо визнання і примусового виконання судових рішень (Глава ІІІ Конвенції) спір є міжнародним, якщо запитується визнання і виконання іноземного судового рішення. Таким чином, спір, який не був міжнародним у розумінні ст. 1 (2) Гаазької конвенції, може стати міжнародним у розумінні ст. 1 (3) Конвенції, якщо визнання і виконання рішення щодо нього запитується не у державі винесення рішення, а в іншій Договірній державі. Як зазначається у Пояснювальній доповіді до Конвенції, закріплення такого підходу до визначення «міжнародності» обумовлено тим, що відповідач може переміщувати свої активи з держави, в якій було винесено рішення. Крім того, можливим є випадок, коли за правилами договірної підсудності, встановленими національним законодавством певної держави, спір між резидентами однієї держави буде розглянутий судом іншої держави (у Пояснювальній доповіді наводиться приклад, коли резиденти Португалії обрали японський суд для вирішення свого спору). Якщо при цьому сторона, яка отримує рішення, матиме бажання, щоб воно було виконано не в Договірній державі розгляду спору, а в Договірній державі, резидентами якої є сторони, остання зобов'язана визнати і забезпечити примусове виконання рішення Договірної держави, в якій було винесено рішення, якщо тільки не буде підстав для відмови у визнанні і виконанні, передбачених Гаазькою конвенцією [4, с. 29-30].

Стаття 3 Гаазької конвенції є підставою для висновку коментаторів про те, що для угоди про виключний вибір необхідною є наявність згоди між сторонами. Вона має відповідати формальним вимогам, встановленим ст. 3 (с) Конвенції. Така угода повинна вказувати на суди однієї держави або один чи декілька певних судів держави, виключаючи юрисдикцію інших судів. Держава, суди якої вказані в угоді, має бути Договірною. Угода має стосуватися спорів, які виникли чи виникнуть у майбутньому із певного правовідношення [4, с. 38]. пророгаційний угода гаазький суд

Дослідники тексту Гаазької конвенції наголошують на тому, що питання стосовно наявності згоди має вирішуватися на підставі права держави обраного суду. Такий висновок здійснюється на підставі ст. 5 (1), ст. 9 (а) Конвенції.

Хоча в окремих випадках застосовується право інших держав. Так, наприклад, якщо сторона спору звернулася до іншого суду, ніж вказаний в угоді, питання про наявність дієздатності сторін на укладення пророгаційної угоди регулюється правом держави, суд якої розглядає справу (ст. 6 (b) Конвенції). Питання про дієздатність сторін на стадії визнання та виконання рішення вирішується відповідно до права держави, в якій запитується його визнання і виконання (ст. 9 (b) Конвенції) [5, с. 68], [4, с. 38].

Формальні вимоги до пророгаційної угоди визначаються ст. 3 (с) Конвенції, відповідно до якої «угода про виключний вибір суду повинна бути укладена або оформлена письмово або з використанням будьякого іншого засобу комунікації, який забезпечує доступ до інформації і надає можливість звертатися до неї у подальшому». Як зазначають коментатори Конвенції, угода, яка не відповідає цим вимогам, не підпадає під її сферу дії. До угоди, яка відповідає цим вимогам, не можуть застосовуватися жодні інші вимоги національного законодавства стосовно форми. Так, наприклад, суд Договірної держави не може визнати недійсною пророгаційну угоду на тій підставі, що вона написана іноземною мовою (за умови, що використання цієї мови дало можливість сторонам досягти згоди), нежирним шрифтом, дрібним шрифтом або не підписана сторонами окремо від основного договору.

Якщо угода укладена письмово, її формальна дійсність не залежить від того, чи була вона підписана, хоча відсутність підпису може ускладнити доказування її існування. Термін «з використанням іншого засобу комунікації» був вжитий, щоб охопити електронні способи передачі даних та їх зберігання. Він включає у себе всі звичайні способи, за умови, що дані можуть багаторазово використовуватися (наприклад, факс та електронна пошта). Угода має бути укладена або задокументована в одній із цих форм. При цьому Г аазька конференція відмовилася від фрази «підтверджена письмовими доказами», оскільки дана фраза англ. мовою («evidenced in writing») може створювати враження, що ст. 3 (с) встановлює правило доказування, а фр. мовою («confirmй par йcrit») що вона встановлює вимогу щодо наміру сторін [4, с. 40-41].

Разом із тим слід пам'ятати про те, що однією з основних вимог до пророгаційної угоди, встановлених Конвенцією, є наявність згоди сторін. Тому спосіб її укладення повинен бути таким, щоб задовольнити цю вимогу.

При цьому слід мати на увазі те, що ст. 3 (d) Гаазької конвенції встановлює правило, за яким угода про виключний вибір суду, яка є частиною договору, вважається угодою, що не залежить від інших умов договору. її дійсність не може оспорюватися лише на підставі недійсності договору [478, с. 40] .

Конвенція не поширюється на угоди, які передбачають вирішення спору судом (судами) недоговірної держави. Звернення до суду Договірної держави за наявності такої угоди не зобов'язує його дотримуватися обов'язків, встановлених ст. 6 Конвенції. Так само як і рішення, винесене судом недоговірної держави, не повинно визнаватися і виконуватися на підставі Конвенції про виключний вибір суду [4, с. 38-39].

Вимога про те, що угода про вибір суду «повинна стосуватися спорів, які вже виникли або можуть виникнути у зв'язку з певними спорами», за твердженням коментаторів, означає те, що можливість її укладення обмежується спорами, які виникли. Майбутні спори нею можуть охоплюватися лише в тому разі, якщо вони пов'язані з конкретними відносинами. При цьому угода про вибір суду не обмежується лише спорами з договірних відносин, але може також охоплювати спори з деліктів між партнерами, які стосуються партнерства [4, с. 39].

Наслідком укладення угоди про виключний вибір суду є виникнення юрисдикції суду (судів) Договірної держави на вирішення спору, вказаного в угоді, якщо угода не є недійсною відповідно до права такої держави (ст. 5 (1) Конвенції). При цьому, як відзначають коментатори, термін «право Держави» у даному випадку охоплює і колізійні норми такої держави. Таким чином, якщо обраний в угоді суді вважає, що відповідно до його колізійних норм повинно застосовуватися право іншої держави, він застосує це право. Термін «недійсна» стосується тільки матеріальної недійсності (наприклад, із підстав шахрайства, помилки, введення в оману, примусу, відсутності повноважень). Формальна дійсність договору визначається на підставі ст. 3 (с) Конвенції, і національне право до цього питання застосовуватися не може [4, с. 43].

Крім того, суд Договірної держави не може ухилитися від вирішення спору на тій підставі, що його слід розглядати в суді іншої держави (англ. «a court of another State») (ст. 5 (2) Конвенції.

Крім того, ст. 5 (2) Конвенції виключає використання доктрин Forum non conveniens («неналежного суду») та Lis alibi pendens («одночасний розгляд цивільної справи судами різних держав») обраним судом, якщо суд на користь якого слід відмовитися від розгляду справи, є судом іншої держави [4, с. 44].

Стаття 5 (3) Конвенції встановлює винятки щодо застосування правил, визначених попередніми частинами цієї статті. Зокрема, вони не поширюються на: а) предметну юрисдикцію та пов'язану з вартістю позову юрисдикцію; б) внутрішній розподіл юрисдикції серед судів Договірної держави.