МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Ужгородський національний університет

Кафедра міжнародного приватного права, правосуддя та адвокатури

Факультет європейського права та правознавства

РЕФЕРАТ

З курсу « Цивільний процес»

«ПРИНЦИП ДОСТУПНОСТІ ПРАВОСУДДЯ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ»

Студентка Щуфан Анжеліка

Викладач: Доц. Феннич В.П.

Ужгород - 2014

Відповідно до ст. 1 Конституції Україна є правовою державою, тобто державою, що заснована на визнанні та реальному забезпеченні прав і свобод людини і громадянина, верховенстві права, взаємній відповідальності людини і держави. Одним із важливих принципів будь-якої демократичної та правової держави є принцип доступу до правосуддя.

Цей принцип закріплено у багатьох міжнародних документах, зокрема у ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Україна як держава, котра приєдналася до багатьох з цих міжнародних документів і в ст. 1 Конституції проголосила себе демократичною і правовою державою, взяла на себе зобов'язання створити необхідні умови для реалізації цього принципу .

Як відомо, активне вивчення проблеми доступності правосуддя розпочалося в межах всесвітнього руху «Доступ до правосуддя», який виник у Європі у 60-х pp. XX ст. з метою зробити захист прав найбільш ефективним. Вона послідовно розглядалася вченими-процесуалістами у трьох основних напрямах, які, за визначенням засновників руху М.Капелетгі та Б. Гарта, дістали назву «хвилі». В межах руху «Доступ до правосуддя» недоступність правосуддя пов'язували, по-перше, з перешкодами матеріального характеру, які не дають можливості бідним верствам населення звернутися за захистом своїх прав (високі судові витрати, неможливість звернення за допомогою до адвоката тощо). По-друге, з відсутністю спеціальних процедур, які б давали можливість ефективно захищати права та інтереси не окремої особи, а певної групи, колективу. По-третє, зі складністю, дорожнечею та дуже повільним розглядом справ, необхідністю введення спеціальних альтернативних процедур для вирішення певних категорій справ . Принципу доступності правосуддя протягом останнього часу було присвячено низку праць. Саме з питання доступності правосуддя в цивільному процесі захистила кандидатську дисертація Н. Ю. Сакара на тему «Проблема доступності правосуддя у цивільних справах» . Доступність правосуддя є однією з передумов утвердження судової гілки влади як повноцінного й самодостатнього механізму захисту прав і свобод людини та розглядається вченими-процесуалістами як принцип цивільного процесуального права .

В. М. Семенов, який відносив доступність судового захисту прав та інтересів до специфічних галузевих принципів і вважав, що це забезпечена державою можливість будь-якої зацікавленої особи звернутися в порядку, встановленому цивільним процесуальним законом, до суду за захистом своїх прав та інтересів і відстоювати їх у судовому процесі. Аналіз законодавства, судової практики та юридичної літератури дозволив В. М. Семенову виділити такі положення принципу доступності судового захисту:

Ш право на звернення до суду за судовим захистом, що включає право: на звернення з позовом -- у справах позовного провадження; зі скаргою -- у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин; із заявою -- у справах окремого провадження;

Ш право на звернення до суду має будь-яка особа, заінтересована в отриманні судового захисту. Закон розглядає юридичну заінтересованість у судовому захисті прав та інтересів як загальну умову виникнення самого права конкретної особи на звернення до суду. За змістом ст. 5 Основ, юридичну заінтересованість особи, яка звертається до суду, слід розуміти не лише в матеріально-правовому, але й у процесуальному сенсі;

Ш підстави процесуального інтересу до справи можуть бути різними: матеріально-правова заінтересованість сторони спірного правовідношення; посадові обов'язки прокурора виступати на захист прав певної особи або інтересів держави;

Ш здійснення принципу доступності судового захисту в цивільному судочинстві закон пов'язує з порушенням чи оспорюванням суб'єктивних прав (ст. 5 Основ). При цьому порушення прав та інтересів може бути не лише дійсним, а й таким, що передбачається.

Ш принцип доступності судового захисту виражається у всій повноті процесуальних прав особи, яка звертається до суду; широкі та різноманітні процесуальні права заінтересованих осіб забезпечують їм можливість активно брати участь у доказуванні правоти, відстоюванні своїх інтересів на всіх стадіях цивільного судочинства у справі [ 10, c. 12].

У сучасній літературі також поширене уявлення, що доступність правосуддя є принципом цивільного судочинства. Так, В. В. Ярков стверджує, що цей принцип являє собою таке правило, відповідно до якого будь-яка зацікавлена особа вправі звернутися в порядку, передбаченому законом, до суду за захистом прав й інтересів та відстоювати їх у судовому процесі.

Основними елементами даного принципу є такі:

1) можливість кожної особи звернутися відповідно до Конституції за судовим захистом до відповідного компетентного суду;

2) доступність судового захисту виражається також у наявності у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, широких процесуальних прав і покладанні на суд обов'язку сприяти їм у їх здійсненні;

3) доступність судового захисту пов'язана з вичерпним регулюванням у цивільному процесуальному законодавстві переліку підстав для зупинення провадження у справі, закриття провадження у справі або залишення заяви без розгляду.

У сучасному розумінні доступність правосуддя визначається, перш за все, наявністю таких умов:

Ш гарантоване право - на звернення до суду в чітко (ясно) встановленому порядку, що не допускає суб'єктивізму при застосуванні закону;

Ш наближення суду до населення;

Ш розумні судові витрати з правом незаможного бути звільненим від них;

Ш розумні строки розгляду та вирішення цивільних справ;

Ш науково обґрунтовані нормативи навантаження суддів;

Ш простота та зрозумілість процедури розгляду справи;

Ш гарантія юридичної допомоги тим, хто її потребує, безкоштовно.

Доступність правосуддя генетично пов'язана з моделлю судочинства, яку можна визначити як загальний зразок або схему побудови судочинства, де виділяються лише найбільш загальні ознаки побудови та функціонування системи судочинства, які притаманні для всіх правових систем, а особливі, притаманні лише окремим країнам, -- опускаються. Цей зв'язок пояснюється декількома причинами.

По-перше, як уже зазначалося , доступність як стандарт правосуддя має свої концептуальні витоки у праві на доступ до правосуддя як позитивному праві, яке вимагає від держави створення відповідних умов для його реалізації, тобто держава повинна таким чином побудувати систему судочинства, щоб кожна особа мала можливість безперешкодно звернутися до суду за захистом своїх порушених прав і свобод. Це передбачає не тільки недопустимість встановлення державою будь-яких обмежень на шляху до правосуддя, а й створення відповідних механізмів для подолання існуючих об'єктивних і суб'єктивних перешкод.

По-друге, доступність правосуддя вимагає не лише фізичного доступу до суду й судових процедур, а й захисту порушених прав і свобод за допомогою належних, тобто справедливих процедур.

Окрім судів, елементами системи судочинства є суб'єкти судочинства -- фізичні та юридичні особи, держава. Вони можуть мати різне процесуальне становище. Так, до осіб, які беруть участь у розгляді справи, належать у справах позовного провадження сторони, треті особи, представники сторін і третіх осіб, у справах наказного й окремого провадження -- заявники, інші заінтересовані особи, яким надано право захищати права, свободи й інтереси інших осіб (ст. 26 ЦПК).

Учасниками цивільного процесу, крім осіб, які беруть участь у справі, є особи, які є іншими учасниками цивільного процесу, до яких належать секретар судового засідання, судовий розпорядник, свідок, експерт, перекладач, спеціаліст, особа, яка надає правову допомогу (ст. 47 ЦПК).

Як уже зазначалося, обов'язковим суб'єктом усіх цивільних процесуальних правовідносин, які виникають у межах цивільного судочинства, є суд, оскільки лише він може здійснювати правосуддя у цивільних справах. При цьому при розгляді будь-якої цивільної справи в межах позовного провадження обов'язково виникає дві цивільні процесуальні правовідносини, що є визначальними при побудові моделі судочинства: між судом і позивачем та між судом і відповідачем, оскільки цивільний процес за загальним правилом може виникнути лише за наявності двох сторін [10, c. 35].

Отже, що сучасна модель судочинства має трактуватися як модель справедливого судочинства і така, що забезпечує здійснення доступного правосуддя.

Кожним із елементів доступності правосуддя у цивільно-процесуальному праві є належна судова процедура. Для з'ясування сутності поняття належної судової процедури як елемента доступності правосуддя, на мою думку, має значення процесуальний аспект, оскільки інституціональний аспект, тобто «право на суд» більше стосується вимог, що мають пред'являтися до судових установ.

Процесуальний аспект поняття «справедливості» в контексті Європейської конвенції є не досить визначеним і виробляється прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.

Чинне цивільно-процесуальне законодавство не містить положень, які б давали визначення поняттю належної судової процедури та її складовим елементам, хоча деякі з них закріплені на конституційному та галузевому рівні: ст. 129,141 Конституції України, ч. 4 ст. 6 Закону України «Про судоустрій та статус суддів України»[6], статті 10, 12, 13, 14, 213 ЦПК та інші. Однак цього, на мій погляд, недостатньо для забезпечення справедливої судової процедури.

Тобто,слід звернути увагу, що положення чинного законодавства потребують перегляду в контексті вимог належної судової процедури. Крім того, відповідно до ст. 1 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Багато науковців та вчених стверджують, що ст. 1 ЦПК України слід викласти у такій редакції: «Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави з додержанням вимог належної судової процедури». Крім того, багато хто схиляється до думки, що ЦПК України слід доповнити статтею «Належна судова процедура», до якої пропонують включити такі положення: «Розгляд справ у всіх судах має проводитися з додержанням вимог належної судової процедури:

v належного та своєчасного повідомлення сторін про порушену справу й надання їм можливості бути особисто заслуханими в судовому засіданні;

v неможливості використання доказів, отриманих незаконним шляхом, та винесення обґрунтованого судового рішення;

v рівноправності сторін у змагальному процесі;