v невтручання законодавця у процес здійснення правосуддя шляхом прийняття або зміни законодавчих актів, які володіють зворотною силою і створюють передумови сприятливого для держави результату судового розгляду, звільняють одну зі сторін від виконання цивільно-правового обов'язку чи цивільно-правової відповідальності без згоди іншої сторони;

v неможливості скасування остаточних судових рішень, окрім випадків їх перегляду у зв'язку з нововиявленими та виключними обставинами;

v обов'язковості виконання остаточних судових рішень;

v недопущення процесуального суміщення функцій різних судових інстанцій в одному суді» [10, c.46].

Судовий розгляд будь-якої цивільної справи відбувається з дотриманням вимог цивільної процесуальної форми, однією з важливих особливостей якої є обмеження здійснення процесуальних прав та виконання обов'язків у часі. Строк розгляду справи має важливе значення в контексті забезпечення доступності правосуддя, оскільки відображає ефективність судового захисту. Так, тривалі строки судового розгляду можуть, по-перше, виступати психологічною перешкодою у зверненні громадянина до суду; по-друге, призвести до того, що результати судового розгляду будуть зведені нанівець, оскільки захист прав, свобод чи інтересів або взагалі втратить актуальність для особи, яка звертається до суду, або внаслідок знищення об'єкта спору чи зміни зовнішніх обставин рішення у справі вже неможливо буде виконати, тобто фактичний захист прав не буде здійснено. Наведене підриває авторитет судової влади, викликає судову тяганину і може призвести до відмови громадян від звернення до суду за захистом своїх прав, що свідчить про недоступність правосуддя. Тому, на наш погляд, враховуючи п. 1 ст. 6 Конвенції, яка виділяє складові права на справедливий судовий розгляд, розумний строк слід розглядати як окремий елемент доступності правосуддя.

З метою можливого прискорення судового процесу та забезпечення дієвих судових засобів щодо здійснення задач правосуддя проблема строків судового розгляду досліджується та розробляється тривалий час у науці цивільного процесуального права. Вчені виділяють два види строків: процесуальні та службові.

У літературі існують різні визначення поняття процесуальних строків. На мою думку, слід виходити з того, що законодавець чи суд встановлюють вказані строки для вчинення сторонами й іншими учасниками цивільного судочинства певних процесуальних дій. Реалізація норм цивільного процесуального права та впорядкування процесуальних дій не є самоціллю, оскільки відбувається в процесі вчинення вказаних дій [ 10, c. 202].

Вказівка у визначеннях на можливість чи необхідність учинення певних процесуальних дій є лише додатковою деталізацією і вказівкою на те, що процесуальний строк встановлюється як для реалізації процесуального права, так і для виконання процесуального обов'язку. Хоча, на мій погляд, поняття «вчинення процесуальних дій» охоплює обидва випадки.

Деякі вчені вважають, що, крім процесуальних, у цивільному судочинстві існують також і службові строки, тобто строки, які встановлюються для вчинення судом певних процесуальних дій. Я поділяємо цю точку зору, оскільки вказані строки мають різну природу і різняться за:

· суб'єктами, яким адресуються;

· регулятивним значенням;

· наслідками їх пропуску;

· можливістю та процедурою їх поновлення та продовження [11, c.212].

Так, процесуальні строки встановлюються для вчинення певних процесуальних дій учасниками процесу і не поширюються на суд. Згідно з ч. 1 ст. 72 ЦПК право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням процесуального строку, встановленого законом чи судом. Хоча ст. 73 ЦПК передбачає, що суд може поновити або продовжити процесуальний строк за клопотанням сторони або іншої особи у разі його пропущення з поважних причин. Питання про поновлення чи продовження пропущеного строку вирішує суд, у якому належало вчинити процесуальну дію або до якого потрібно було подати документи чи доказ. Про поновлення чи продовження процесуального строку або про відмову в його поновленні чи продовженні .

На відміну від процесуальних строків службові строки встановлюються для реалізації повноважень суду чи судді. Їх пропуск не знімає з суду чи судді обов'язку вчинити процесуальну дію, тому, хоча ЦПК прямо не регулює наслідки їх недотримання судом чи суддею, вказані строки можуть бути продовжені без якоїсь особливої процедури. На підставі викладеного можна констатувати, що строки у цивільному судочинстві поділяються на процесуальні та службові. Під процесуальними строками слід розуміти певний проміжок часу, передбачений законом чи встановлений судом, для вчинення процесуальних дій учасниками процесу, крім суду. Під службовими строками слід розуміти певний проміжок часу, передбачений законом, протягом якого суд чи суддя зобов'язані вчинити певні процесуальні дії.

Що ж ми повинні розуміти під терміном «розумні строки». Багато науковців та вчених дають різне пояснення цього терміну як у широкому та і у вузькому розумінні.

Уперше вимога розумності строків судового розгляду на законодавчому рівні знайшла своє закріплення у ч. 1 ст. 157 ЦПК. Вказана стаття передбачає, що суд розглядає справи протягом розумного строку, але не більше двох місяців з дня відкриття провадження у справі, а справи про поновлення на роботі та стягнення аліментів -- одного місяця. Наведена норма, а також положення п. 1 ст. 6 Конвенції дають підстави вимогу «розумності строку» судового розгляду віднести до службового строку, тобто до строку, протягом якого суд зобов'язаний виконати свій обов'язок щодо розгляду справи [ 12, c.105].

Категорія «розумний строк» певною мірою розкривається у Кодексі адміністративного судочинства України (КАСУ). Так, п. 11 ст. 3 КАСУ передбачає, що «розумний строк» -- це найкоротший строк розгляду і вирішення справи, достатній для надання своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту порушених прав, свобод та інтересів. Уявляється, що, незважаючи на зовнішню регламентацію наведеної категорії, її сутність залишається невизначеною. Поняття «найкоротший строк», «своєчасний», «без невиправданих зволікань», за допомогою яких законодавець намагається дати визначення «розумному строку судового розгляду», є суб'єктивними, тобто залежать від розсуду особи, яка здійснює оцінку строку. ЦПК України передбачив декілька процедур, що, на мій погляд, сприятимуть скороченню строків судового розгляду й забезпеченню їх розумності, до яких належать:

ь попереднє судове засідання (ст. 130 ЦПК);

ь наказне провадження (статті 95-106 ЦПК);

ь заочний розгляд справи (статті 224-233 ЦПК).

Введення спеціалізованих судів для розгляду окремих категорій справ, наприклад, для розгляду житлових, сімейних спорів або спорів про невеликі суми, на мій погляд, на сучасному етапі розвитку суспільства є недоцільним, оскільки, по-перше, призведе до необхідності збільшення кількості суддів; по-друге, викличе необхідність розробки й прийняття нових законодавчих актів, які регулюватимуть порядок діяльності та розгляду справ такими судами; по-третє, може породити плутанину та спори щодо предметної юрисдикції кожного з них.

На підставі всього вище сказаного, можна зробити висновок, що вжиття запропонованих додаткових заходів сприятиме дотриманню встановлених у законодавстві строків судового розгляду та забезпеченню доступності правосуддя.

Доступність правосуддя є закріпленою в міжнародних нормах та національному законодавстві вимогою, яка відображає загальновизнані чинники відправлення правосуддя, до реалізації яких заохочуються або зобов'язуються держави. Дотримання цього стандарту дає можливість стверджувати, що діяльність суду з розгляду й вирішення справ та винесення рішень, яка здійснюється органами судової влади, є правосуддям і забезпечує справедливий розгляд справи та поновлення порушених прав.

Виходячи з того, що неможливість реалізації права на доступ до правосуддя пов'язується з перешкодами фінансового характеру, складністю процедур, пасивністю держави відносно захисту певних категорій прав, до складу доступності правосуддя з точки зору процесуального аспекту включаються інститути, які, по-перше, забезпечують реальну можливість особи звернутися до суду за захистом своїх прав, не обмежуючи сферу правосуддя певним колом справ. По-друге, створюють механізми захисту всіх прав людини, зокрема тих, що належать до так званих прав третього покоління. По-третє, гарантують, що процедура розгляду справи буде справедливою, а відновлення порушених прав -- ефективним. По-четверте, усувають перешкоди фінансового характеру за рахунок звільнення певних категорій осіб повністю або частково від сплати судових витрат, надання відстрочки чи розстрочки у їх сплаті. По-п'яте, надають можливість скористатися послугами представника або отримати правову допомогу іншим способом [9,c.61].

Отже, доступність правосуддя -- це певний стандарт, який відбиває вимоги справедливого та ефективного судового захисту, що конкретизуються в необмеженій судовій юрисдикції, належних судових процедурах, розумних строках, і безперешкодного звернення усякої заінтересованої особи до суду. Щодо для забезпечення принципу доступності до правосуддя у цивільно-процесуальному праві, як одному із основних принципів, слід звернути увагу на низку проблем, які цьому перешкоджають та внести певні корективи.

доступність правосуддя цивільний процесуальний

Список використаних джерел

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30.

2. Кодекс адміністративного судочинства України // Відомості Верховної Ради України. - 2005. - № 37.

3. Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 44.

4. Цивільно-процесуальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. - 2004. - № 42

5. Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод // Відомості Верховної Ради. - 2004.

6. Закон України « Про судоустрій та статус суддів України » // Відомості Верховної Ради. - 2010

7. Постанова Пленуму Верховного суду України від 01.04.94 р. № 3 «Про строки розгляду судами України кримінальних та цивільних справ» [Текст] // Право України. - 1994. - № 5-6. - С. 55, з наст. змінами.

8. Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі [Текст]. - 2002. - №1. - С. 152;

9. Курс цивільного процесу : підручник / В. В. Комаров, В. А. Бігун, В. В. Баранкова та ін. ; за ред. В. В. Комарова. - Х. : Право, 2011. - 1352 с.

10. Сакара Н. Ю. Проблема доступності правосуддя у цивільних справах : монографія / Н. Ю. Сакара. - Х. : Право, 2010. - 256 с.

11. Цивільне процесуальне право України :підручник для юрид. вузів і фак. / [В. В. Комаров, В. А. Бігун, П .І. Радченко та ін.] ; за ред. В.В. Комарова. - Харків : Основа, 1992. - 416 с.