• Вступ
• Передумови зародження та загальна характеристика природно-правової школи права
• Сутність та основні напрямки природно-правової школи права
• Основні позитивні риси та недоліки природно-правової школи права
• Висновки
• Список використаної літератури

Вступ Питання праворозуміння належать до основних у теорії держави і права. У світі існує безліч наукових ідей і поглядів з приводу того, що є право, в чому його суть. Праворозуміння - це процес і результат розумової діяльності людини, спрямованої на пізнання права, його сприйняття (оцінку) і відношення до нього як до цілісного соціального явища. При вивченні різних теорій і поглядів на право потрібно враховувати наступні обставини: по-перше, історичні умови існування права, у яких жив дослідник; по-друге, те, що результат праворозуміння завжди залежить від його релігійної, ідеологічної, моральної позиції; по-третє, яка сторона права береться в основу тієї чи іншої концепції. Залежно від того, що розглядається як джерело правоутворення - держава чи природа людини, розрізняють природно-правову і позитивістську теорії права. Ідея природного права виникла в Давній Греції і Давньому Римі й пов'язана з іменами Сократа, Аристотеля, грецьких і римських стоїків, Цицерона, Ульпіана й інших римських юристів. В епоху середньовіччя вона одержала поширення в богословських творах Фоми Аквінського. Однак, як один з основних напрямів праворозуміння і самостійної наукової школи, природно-правова доктрина склалася в період буржуазних революцій XVII-XVIII ст. у працях таких мислителів, як Г. Гроцій, Т. Гоббс, Дж. Локк, Вольтер, Ш. Монтеск'є, Ж. - Ж. Руссо та ін. Природно-правова школа у своїх поглядах виходила з існування двох систем права - природного і позитивного. Позитивне - це право, в якому виражається державна воля. Піддаючи критиці феодальне право в умовах абсолютизму, представники природно-правової школи вказували на його несправедливість, на те, що закони закріплюють пригноблення людей. Передумови зародження та загальна характеристика природно-правової школи права Природно-правова теорія - походження держави й права, або теорія природного права, - одна з найстарших і найпоширеніших правових доктрин, що вбачає головне джерело правових норм у самій природі (речей, людину, суспільства), а не у волі законодавця (як уважають представники позитивізму юридичного); тому право й закон можуть не тільки не збігатися, але в деяких випадках навіть суперечити один одному [4]. Варіанти теорії природного права в різні періоди історії й у різних мислителів здобували неоднаковий зміст і ідеологічну спрямованість. Окремі положення природно-правової теорії виникли та розвивалися ще в V - IV ст. до н. е. філософами Прадавньої Греції. Характерними для цього періоду розвитку державно-правової думки в Прадавній Греції були суперечки щодо того. чи корениться право як таке, безвідносно до його видів і характеру, у самій природі речей, "у вічному, неіменному порядку світобудови", або ж воно виступає як результат добровільної угоди людей, як "людське встановлення", що виникло в невизначеному відрізку часу. Софісти у своїх навчаннях виходили з того, що в основі утвору права немає нічого вічного, незмінного. Усе, що називається "правом, або правдою", становить результат угоди людей, штучний винахід людського розуму. Проти подібного роду навчань і поглядів софістів рішуче виступали найбільші мислителі античності, грецькі філософи Сократ, Платон і Аристотель. Загальна позиція, яка розділялася й відстоювалася ними, полягала в том. що не всі закони й не усі права є "штучним винаходом людей". Поряд з письмовими законами, породженими людьми, існують вічні, неписані закони, "вкладені в серця людей самим божественним розумом". В основі цих законів лежить вічний, непорушний божественний порядок, який панує не тільки в людських відносинах, але й "у всім ладі світобудови". Подібні погляди особливо чітко простежувалися в навчанні Аристотеля. Усе право він ділив на дві основні частини: природне й умовне право. "Природне право - те, яке скрізь має однакове значення й не залежить від визнання або невизнання його. Умовне право - те, яке спочатку могло бути без істотної відмінності таким або іншим, але раз воно визначена, ця байдужність припиняється". Місце й роль природного права в загальній системі права давньогрецькими мислителями визначалися неоднаково. Одні автори розглядали його як невід'ємну, причому рівнозначну, складову частина всього права. Інші - як основу позитивного права або як варте над ним, що й вступає в силу лише часом, коли не діє встановлене людьми позитивне право. У давньоримських юристів і філософів під іменем природного права виступали те закони в науковому змісті, то ядро позитивного права, що незмінно зустрічається в праві кожного народу. Те, нарешті, природне право протиставлялося загальновизнаному позитивному праву, наприклад, у питанні про рабство, яке, згідно з поглядами ряду римських авторів, суперечило природі, хоча й закріплювалося всюди законами. Серед римських юристів надзвичайно широко була поширена думка, згідно з яким поряд з позитивним правом, що полягають із jus civile (споконвіку давньоримським правом, що регулювали відносини винятково між римськими громадянами) і jus gentum (правом, що регулювали майнові відносини між римськими громадянами й перегринами) існує jus naturale - природне право. Так само як і в стародавніх греків, позитивне право ставилося до сфери рухливого, мінливого права, створюваного людьми, а природне - до сфери нерухливого, вічного права, породжуваного самої природою, що й корениться у відносинах, що виникають між людьми. Однак на відміну від багатьох давньогрецьких римські юристи й філософи майже завжди звертали особливу увагу на те, що в ряді випадків позитивне право майже неминуче вступає в протиріччя із природнім. Одне з таких протиріч проявляється, наприклад, у тому, що природне право виходить із волі й рівності всіх людей, з того, що серед них немає й не може бути відмінностей по класовому й інших соціальних ознаках, немає й не може бути рабів і панів, а позитивне право саме й базується на таких відмінностях [4]. Значну еволюцію теорія природного права перетерпіла в середні віки. Зберігаючи в основі своєї колишні постулати, серед яких на першому плані стояли вічність і незмінність природи людину, природне право в той же час (особливо це виявилося в XIV-XVI ст.) значною мірою асоціювалося не із природним, а з божественним походженням. Серед середньовічних схоластів не було сумніву в божественнім походженні природного права. Безперечним для них було й те, що природне право визнавалося діючим, обов'язковим і вартим вище всякого іншого, позитивного й звичаєвого права. Сумніву й спори виникали лише із приводу того, як співвідноситься природне право з божественним, чи зливається воно з ним або тільки зіставляється. Найбільш плідним періодом у розвитку природного права і його теорії, часом їх розквіту в науковій юридичній і філософській літературі вважаються XVII-XVIII ст. У цей період ідеї природного права активно використовувалися, розвивалися й підтримувалися багатьма великими мислителями й просвітителями. У Голландії - це Г. Гроцій і Спіноза, в Англії - Т. Гоббс і Дж. Локк, у Франції - Ж-Ж. Руссо, П. Гольбах, у Росії - Олександр Радищев і ін. Завдяки їхнім зусиллям склалась школа природного права, що виявила величезний вплив на процес подальшого розвитку як національного (у рамках окремих країн), так і міжнародного права. Природне право в цей період розглядається як якийсь зразок, якому повинне випливати і яким повинне замінити існуюче, у всіх відносинах недосконале право. Воно представлялося у вигляді кодексу правил, що утворюють якийсь політичний і юридичний ідеал, який може бути виведений апріорі з вимог розуму. Причому заздалегідь встановлювалося, що все те, що хоча б у найменшому ступені не узгодиться із цим кодексом, повинне бути як противне розуму змінене або скасоване. При такій постановці питання виявлялася революційна (у соціально-політичному і юридичному аспектах) спрямованість теорії природного права. Зокрема, як відзначали дослідники, вчення про природне право послужило виправданням і гаслом французької революції, що повстала проти королівського ладу, в ім'я "природжених прав людини". Ідеї божественного походження держави й права, а також їх окремих інститутів, таких, наприклад, ' як влада монарха, спростовувалися [7]. На початку XIX в. у розвитку природного права настали кризові явища, які були обумовлені комплексом причин як внутрішнього порядку, закладених у самій школі природного права, так і зовнішнього. Ця школа зіштовхнулася в Німеччині з новим плином думки в особі історичної школи права; в опозицію до природного права в Англії стала утилітарна школа І. Бентама, що поклала у свою основу не природу людину й суспільства, а користь, вигоду як критерії моральності й рушійну силу всіх вчинків людину. Тісний зв'язок школи природного права з революційними тенденціями XVIII в. викликала ворожість до неї й гоніння з боку всіляких реакційних сил. Однак найдужчий удар ідеї природного права, на думку дослідників, був нанесений науковим духом XIX в., його історичною, соціальною й еволюційною точкою зору. З кінця XIX в. і аж до теперішнього часу школа природного права переживає новий період у своєму розвитку - так званий період відродженого природного права [5]. Сутність та основні напрямки природно-правової школи права На відміну від позитивного природне право виникає з природи суспільства і людини, людського розуму, загальних моральних принципів. Тому воно розумне і справедливе. Основні ідеї пов'язані з невідчужуваними правами людини, свободою, рівністю, безпекою, опором насильству тощо. Тому позитивне право, що суперечить вимогам природного, повинне бути замінене на таке позитивне право, яке б ґрунтувалося на ідеях і принципах природного права. Прихильники теорії природного права стверджували, що поряд з позитивним правом, створеним державою, існує “природне право”, притаманне людині від природи. Перш за все до природних прав людини відносять право на життя, право на свободу, рівність, право на особисту недоторканість, свободу пересування. Сюди ж можна віднести і право власності. Головним джерелом права є сама природа, а не воля законодавця. Людині природні права належать від народження, вони закладені в самій її сутності й однакові для всіх [2]. Класичне визначення суті природного права дав Вольтер: “Природними законами я називаю такі закони, які природа вказує людям в усі часи для підтримки справедливості. Це водночас закони, які відповідають людським інтересам і розуму”. Кожний закон, створений людьми, на думку прихильників цієї теорії, містить властивості права саме у тому ступені, в якому він походить із закону природи; якщо ж він суперечить природному закону, то стає всього лише його перекрученням. Стосовно походження держави та позитивного права, то теорії природного права покладено тезу про те, що державі передував природний стан людей. Він уявлявся авторам теорії неоднозначним. Гоббс вважав, що в природному стані відбувається "війна всіх проти всіх". Руссо, навпаки, малював райдужну картину свободи і рівності. Проте усі вони розглядали державу як продукт людської діяльності і прагнення людей до виживання. Домовившись про створення держави, люди або передають правителю частину своїх природжених прав, щоб потім одержати їх з його рук (один варіант трактування походження держави), або домовляються про збереження своїх природних прав (інший варіант). У будь-якому разі передбачається забезпечення прав і свобод людини в рамках держави [5]. Безперечно, ця теорія володіє значним гуманістичним потенціалом. Проте не можна відкидати роль держави у забезпеченні дієвості правових норм, у наданні їм загальнообов'язкового значення. Як вже зазначалось вище з кінця XIX в.