У випадку визнання нормативного акта неконституційним моментами початку виконання рішення є: прийняття акта, набуття чинності рішенням Конституційного Суду, певна дата в майбутньому, зазначена у самому рішенні. Таке дослідження могло б стати теоретичним підґрунтям для внесення законодавчих змін до механізму виконання рішень Конституційного Суду України.

Класичним прикладом виконання рішення з моменту прийняття акта є положення Закону Федеративної Республіки Німеччина «Про Федеральний Конституційний Суд», яке передбачає, що рішення Федерального Конституційного Суду є обов`язковими для федеральних і земельних конституційних органів, а також для всіх інших державних органів та судів. Якщо норма визнана неконституційною, рішення Конституційного Суду має юридичну силу закону. Норма анулюється і визнається такою, що не має юридичної сили, з моменту її прийняття.

Адміністративні акти і рішення звичайних судів, засновані на такій нормі, залишаються чинними, за винятком актів, скарги за якими подані до Конституційного Суду (стаття 31).

Прикладом, коли момент виконання рішення визначається Конституційним Судом, є стаття 9 Закону Республіки Білорусь «Про Конституційний Суд Республіки Білорусь», яка визначає, що «закони, декрети та укази Президента Республіки Білорусь, міжнародні договірні та інші зобов'язання Республіки Білорусь, акти міждержавних об'єднань, до яких входить Республіка Білорусь, постанови Ради Міністрів Республіки Білорусь, акти Верховного Суду Республіки Білорусь, Вищого Господарського Суду Республіки Білорусь, Генерального прокурора Республіки Білорусь, акти інших державних органів, визнані Конституційним Судом такими, що не відповідають Конституції або актам, що мають вищу юридичну силу, вважаються такими, що втратили чинність в цілому або в окремій частині з моменту, визначеному Конституційним Судом».

Стаття 63 Закону Боснії та Герцеговини «Про Конституційний Суд Боснії та Герцеговини» передбачає, що Конституційний Суд у своєму рішенні вирішує питання щодо правових наслідків (ex tunc, ex nunc). У рішенні щодо неконституційності відповідно до статей VI.3 (a) та VI.3 (c) Конституційний Суд може анулювати акт чи його положення повністю або частково. Як виняток, Конституційний Суд у рішенні може встановити певні часові обмеження для гармонізації, але не більше шести місяців. Якщо рішення не виконується протягом встановленого часу, то Конституційний Суд у наступному рішенні визначає, що неконституційні положення втрачають чинність. Такі неконституційні положення втрачають чинність на наступний день після опублікування рішення в «Офіційному віснику Боснії та Герцеговини»[17,86].

Частина третя статті 58 Закону Естонської Республіки «Про судочинство в порядку конституційного нагляду» визначає, що «Суд може відстрочити набуття чинності рішенням, вказаним у пункті 2 частини першої статті 15 цього Закону, на строк не більше шести місяців. Відстрочка набуття чинності рішенням повинна бути мотивована».

Одним із основних чинників, що впливає на виконання рішень Конституційного Суду України і його діяльність, є ставлення до них суб'єктів владних повноважень, зокрема глави держави, органів законодавчої та виконавчої влади, місцевого самоврядування тощо.

Оскільки, як зазначалося, проблема виконання рішень Конституційного Суду України є комплексною, тому у своєму вирішенні вона потребує комплексного підходу та зусиль багатьох інституцій, зокрема суб'єктів владних повноважень.

3. Шляхи підвищення ефективності рішень Конституційного Суду України

Для того щоб Конституційний Суд України належним чином функціонував, а його рішення виконувалися, насамперед потрібні такі владно-політичні складові:

1) наявність політичної волі щодо функціонування суду конституційної юрисдикції та судової системи в цілому;

2) посилення координації дій усіх органів державної влади, які в основу своєї діяльності зобов'язані покласти дотримання прав і свобод людини та які відповідальні за дотримання цієї вимоги;

3) усунення суб'єктивних причин, що впливають на процес формування складу Конституційного Суду, перешкоджають цьому процесу, що призводить до недієздатності Суду, впливає на незалежність суддів або ставить під сумнів легітимність судді[12];

4) підвищення рівня демократії в Україні;

5) дотримання стабільного політичного та соціально-економічного розвитку держав[14, 460-463.];

6) підвищення рівня правової свідомості та правової культури суб'єктів конституційно-правових відносин, а також постійне і послідовне виховання поваги до Конституційного Суду та його рішень[15,135].

Для того щоб рішення виконувалися вчасно, мають виконуватися і вимоги щодо діяльності самого Конституційного Суду України, а саме:

1) рішення та закладені в них правові позиції мають бути чіткими й зрозумілими для суб'єктів, які їх виконуватимуть, не містити двозначностей, що вимагатимуть додаткового роз'яснення та зумовлюватимуть розгляд аналогічних справ;

2) рішення Конституційного Суду України мають виноситися в межах його компетенції; шляхом тлумачення не повинні створюватися нові норми чи заповнюватися прогалини в правових актах, що ставитиме під сумнів легітимність правових позицій Суду, закладених у мотивувальній або резолютивній частинах його актів;

3) рішення мають виноситися в межах визначених законом процесуальних строків, порушення яких може утруднювати чи унеможливлювати виконання (наприклад, рішення у справах щодо конституційності окремих положень законів України про державний бюджет України, в яких йшлося про обмеження прав громадян на отримання пільг, компенсацій та інших соціальних гарантій тощо);

4) у рішеннях не може міститися невиправдана змінами до Конституції України зміна правових позицій; якщо ж правову позицію змінено, то причина такої зміни має бути глибоко проаналізована та обґрунтована доктринальними підходами;

5) рішення не повинні містити суперечностей у правових позиціях;

6) рішення повинні завершуватися зверненням до відповідного суб'єкта владних повноважень виконати необхідні дії у сфері правового регулювання суспільних відносин або у сфері правозастосування судів[19, 23-29];

7) Конституційний Суд України має частіше використовувати надане йому право визначати порядок та строки виконання рішень, покладати на відповідні державні органи обов'язок щодо забезпечення їх виконання, вимагати від відповідних органів підтвердження виконання рішень Конституційного Суду України (стаття частина друга статті 70 Закону України «Про Конституційний Суд України»), визначати наслідки прийняття рішення (йдеться про преюдиціальність рішень для судів загальної юрисдикції), звертати увагу на строки їх виконання тощо. Такими своїми правами Конституційний Суд України користується вкрай рідко.

Вирішення проблеми невиконання рішень на законодавчому рівні потребує таких кроків:

1) внесення змін до чинної Конституції України з метою усунення неузгодженостей та суперечностей, закладених Законом № 2222-IV;

2) врегулювання ряду проблем щодо порядку організації і діяльності Конституційного Суду України, процедури розгляду ним справ та виконання рішень шляхом прийняття спеціальних законів або внесення змін і доповнень до чинного. В Україні немає єдиного кодифікованого нормативно-правового акта, яким була б урегульована проблема виконання рішень Конституційного Суду України.

В Основному Законі України Конституційному Суду України відведено окремий Розділ ХІІ, у статті 153 якого закріплено, що порядок організації і діяльності Конституційного Суду України, процедура розгляду ним справ визначаються законом. Більш детально організація і порядок його діяльності врегульовані Законом України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 року № 422/96-ВР (зі змінами)3 та Регламентом Конституційного Суду України від 5 березня 1997 року, прийнятим у новій редакції Рішенням Конституційного Суду України від 14 жовтня 2008 року № 34-р/2008 (далі -- Регламент).

Регламентація порядку організації і діяльності Конституційного Суду України, процедури розгляду ним справ, визначена у Конституції України, надає широкі можливості законодавчому органу -- Верховній Раді України -- для нормативного врегулювання зазначених положень законом. Регламент Конституційного Суду України має врегульовувати лише окремі питання внутрішньої діяльності Суду, однак Закон України «Про Конституційний Суд України» не передбачає встановлення процедури розгляду окремих категорій справ в актах з питань його внутрішньої роботи, а тому саме в Регламенті закріплені норми, що врегульовують процедуру розгляду справ Конституційним Судом України. До чинного Закону треба внести ряд змін і доповнень, які заповнили б прогалини щодо процедури розгляду окремих категорій справ. При цьому орган конституційної юрисдикції ризикує стати заручником ситуації, коли законодавчий орган, встановлюючи порядок організації та діяльності Конституційного Суду України, процедуру розгляду ним справ та визначаючи повноваження, може на власний розсуд коригувати його діяльність та обсяг повноважень шляхом внесення змін до спеціального закону за звичайною законодавчою процедурою. Детальніша регламентація діяльності Конституційного Суду в Конституції України, на нашу думку, є більш прийнятною, бо виступатиме додатковою гарантією його незалежності.

У вирішенні проблеми виконання рішень органу конституційної юрисдикції заслуговує на увагу досвід Молдови, яка врегулювала діяльність Конституційного Суду Молдови Кодексом конституційної юрисдикції;

3) порядок організації і діяльності Конституційного Суду України на законодавчому рівні має регулюватися одним спеціальним законом, а процедура розгляду ним справ, на нашу думку, повинна бути визначена в іншому спеціальному законі, а не в Регламенті, адже здійснення конституційного судочинства не є внутрішньою діяльністю Конституційного Суду України, а має публічно-правовий характер, що є видом державно-владної контрольної діяльності, яка завершується прийняттям рішення, що підлягає обов'язковому виконанню;

4) порядок виконання рішень може бути встановлений у Законі України «Про Конституційний Суд України», до якого, скажімо, внесено додатковий розділ, що регулював би механізм виконання рішень Конституційного Суду України та процедуру контролю за виконанням його рішень. Такий контроль може належати самому Конституційному Суду України, зокрема його Секретаріату або спеціально утвореному в Секретаріаті структурному підрозділу. Л. Чубар вважає, що на сьогодні порядок виконання рішень Конституційного Суду України сформульований таким чином, що стосується діяльності самого Суду, а не суб'єктів правозастосування його рішень[24,58]. На її думку, виконання рішень, по суті, завершує процедуру конституційного контролю, тому питання їх виконання не належить до конституційного судочинства, а є компетенцією тих державних органів, органів місцевого самоврядування та посадових осіб, яким це рішення адресоване безпосередньо[24,55]. Є думка, що нагляд за виконанням рішень Конституційного Суду України повинна здійснювати прокуратура шляхом прокурорського нагляду. Такі позиції заслуговують на увагу і потребують більш глибокого вивчення;

5) порядок виконання рішень може визначатися окремими розділами, які можна внести до чинних законів, що врегульовують порядок виконання рішень судів загальної юрисдикції (про це йшлося вище);