Проблема звільнення біженців від сплати судового збору в адміністративних справах

Бенедик В.І.

кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник Науково-дослідного інституту державного будівництва та місцевого самоврядування

Стаття присвячена дослідженню проблеми доступу до суду уразливих категорій осіб, зокрема біженців та осіб, які потребують додаткового захисту. З урахуванням сучасного міжнародного й вітчизняного досвіду науки й практики визначено порядок і підстави звільнення відповідних категорій осіб від сплати судового збору. Проаналізовано роль держави у процесі належного забезпечення й охорони прав біженців та осіб, які потребують додаткового захисту.

Ключові слова: біженці, особи без громадянства, права біженців, судовий збір, доступ до суду, адміністративний процес.

Статья посвящена исследованию проблемы доступа к суду уязвимых категорий лиц, в частности беженцев и лиц, нуждающихся в дополнительной защите. С учетом современного международного и отечественного опыта науки и практики определены порядок и основания освобождения соответствующих категорий лиц от уплаты судебного сбора. Проанализирована роль государства в процессе надлежащего обеспечения и охраны прав беженцев и лиц, нуждающихся в дополнительной защите.

Ключевые слова: беженцы, лица без гражданства, права беженцев, судебный сбор, доступ к суду, административный процесс.

The article deals with the problem of access to justice for vulnerable persons such as refugees and persons in need of extra protection. Using modern international and domestic scientific and practical experience, determined the procedure and grounds for refugees' exemption from paying court fee. The state's role in the process of proper security and protection of the rights of refugees and persons in need of extra protection is analyzed in the article.

Key words: refugees, stateless person, rights of refugee, court fee, access to justice, administrative process.

Актуальність теми. Необхідність захисту прав людини є визначальним аспектом діяльності кожної сучасної держави. Загальне та безумовне визнання непорушності прав людини в умовах глобалізації неодмінно призводить до якнайширшої імплементації національними правовими системи міжнародних стандартів прав людини й тих гарантій, що могли б дієво забезпечити реалізацію цих прав у межах конкретної держави. Така тенденція не оминула й Україну. Численні статті Конституції України проголошують необхідність гарантування широкого каталогу прав людини.

Однак сам механізм захисту є категорією досить гнучкою та такою, що знаходиться в постійному еволюційному розвиткові. Проте існування проблеми доступу до справедливого суду загалом, а так само конкретних категорій осіб, таких як біженці, створює необхідність для іманентного вдосконалення законодавства й оптимізації національної правозас- тосовної практики. На сьогодні роль законодавця та судді як вартових беззаперечного дотримання прав людини, особливо в умовах сучасної української правової дійсності, є більше ніж важливою, визначальною для нормального функціонування суспільства на шляху до дієвого прогресу, і багато в чому саме на них покладається місія належного забезпечення й охорони прав біженців та осіб, які потребують додаткового захисту.

Дослідженням окремих аспектів проблеми біженців свого часу займалися такі вітчизняні й зарубіжні вчені, як В. Андрієнко, М. Буроменський, О. Кузьменко, Ю. Тодика, С. Чехович, О. Фрицький, В. Шаповал, Ю. Шемшученко, В. Шепель, М. Шульга та інші. Проте питання звільнення відповідних категорій осіб від сплати судового збору в контексті їх доступу до справедливого суду відповідно не вирішені.

Метою статті є формулювання з урахуванням сучасного міжнародного й вітчизняного досвіду науки та практики теоретичних положень і висновків, спрямованих на визначення сутності, порядку й підстав звільнення біженців та осіб, які потребують додаткового захисту, від сплати судового збору.

Виклад основного матеріалу. У процесі поглибленого аналізу вітчизняного законодавства у сфері забезпечення особам вільного доступу до справедливого суду було виявлено низку критичних недоліків. Зокрема, труднощі виникають із застосуванням п. 13 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» (далі - Закон) [1], відповідно до якого від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі у справах щодо оскарження рішень щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту. Варто зазначити, що в минулій редакції, зокрема відповідно до п. 23 ст. 5 Закону, містилося інше формулювання, згідно з яким від сплати судового збору звільнялися позивачі за подання позовів щодо оскарження рішень щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту [2].

Потрібно звернути увагу на те, що попереднє, власне, так само як і сучасне, формулювання ст. 5 Закону України «Про судовий збір» у частині, що стосується осіб, які мають намір отримати статус біженця в Україні, пов'язане з низкою проблем, для виявлення яких треба насамперед звернутися до ратифікованої Україною Конвенції про статус біженців 1951 р. (далі - Конвенція), зокрема ст. 16 «Право звернення до суду». Так, ч. 2 ст. 16 закріплює положення, відповідно до якого кожен біженець на території Договірної Держави, у якій знаходиться його звичайне місце проживання, користується щодо права звернення до суду таким самим правом, що й громадяни, зокрема з питань юридичної допомоги та звільнення від забезпечення сплати судових витрат (cautio judicatum solvi) [3].

Зазначене положення обмежувало здатність біженця скористатися можливостями, передбаченими в статті, до моменту визнання його статусу країною перебування й, відповідно, отримання права на постійне місце проживання (“habitual residence”) в ній. У зв'язку з цим у доктрині була розпочата дискусія щодо можливості реалізації положень ст. 16 Конвенції в ситуаціях, пов'язаних із процесом естановлення статусу біженця, зокрема випадків судового перегляду рішень міграційних органів щодо відмови від надання притулку тій чи іншій особі.

На думку Д. Балдінгер, той факт, що ані Конвенція, ані підготовчі матеріали до неї не згадують про справи, пов'язані з процедурою визначення статусу особи як біженця, має розглядатися з огляду на обставини, що існували на момент розробки Конвенції, оскільки національні судові процедури, пов'язані з проблемою надання притулку, були практично невідомі державам-учасницям Конвенції.

Так, у Нідерландах до 1975 р. не існувало розвинутої національної процедури надання статусу біженця, у тому числі системи судового перегляду пов'язаних із цим рішень. Подібна ситуація мала місце й в Об'єднаному Королівстві, де можливості судового оскарження, пов'язані з процедурою надання притулку, були встановлені лише в 1993 р. [4, с. 25]. Отже, згідно з оригінальним наміром розробників тексту Конвенції, правило щодо звільнення від сплати судових витрат стосувалося лише захисту речового права в межах цивільного процесу.

Варто зазначити, що принцип саШіо judicatum solvi походить із римського права та стосується обов'язку іноземця або особи без громадянства внести заставу з метою забезпечення судових витрат, на випадок, якщо їй буде відмовлено в задоволенні позовних вимог, що створювало передумови для виникнення ситуації, за якої вказана категорія осіб зазнавала дискримінації стосовно можливостей реалізації процесуального захисту своїх порушених прав. Низка держав, які зверталися до такої практики, погодилися усунути її за допомогою укладеного багатостороннього міжнародного договору - Гаазької конвенції з питань цивільного процесу 1954 р., інші - у порядку двосторонніх угод (наприклад, договорів про правову допомогу), треті - на основі застосування принципу взаємності [5]. Вірогідно з цією самою метою ст. 16 Конвенції 1951 р. містить указівку на звільнення від саШіо judicat:um solvi осіб, котрі набули статусу біженця в державі- учасниці договору.

Згодом ситуація змінилася, а забезпечення можливості реального доступу до судового захисту в процесі надання статусу біженця набуло нагального характеру. Зокрема, беззаперечними є зобов'язання кожної держави гарантувати захист прав людини для всіх, хто перебуває в межах її території або юрисдикції, без жодних обмежень і переваг [6, с. 661].

Отже, видається доцільним презюмувати можливість реалізації положення ч. 2 ст. 16 Конвенції стосовно сучасних національних процедур надання притулку, хоча б з огляду на те, що будь-який договір, який спрямовується на захист прав людини, має слугувати реальним і дієвим інструментом, що зберігає свою актуальність і відповідає вимогам сучасності [4, с. 27-28]. Це твердження відповідає позиції Європейського суду з прав людини, який не раз указував на те, що Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод (далі - ЄКПЛ) є «живим інструментом, що має тлумачитися відповідно до вимог сьогодення» [7, § 71].

Однак, незважаючи на це, у більшості національних правових систем дія положення ч. 2 ст. 16 Конвенції може бути безпосередньо реалізована лише з моменту набуття особою статусу біженця. Така ситуація притаманна, зокрема, практиці, що склалася протягом тривалого часу в Бельгії та Італії. Утім за деяких надзвичайних умов, як зазначає Дж. Хетевей, економічні бар'єри доступу до правосуддя, тим не менше, можуть слугувати підставою для визнання за державою порушення зобов'язання щодо забезпечення права на справедливий розгляд справи, відповідно до ч. 1 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права [8, с. 909].

Відповідно до положень ЄКПЛ, Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І ЄКПЛ (ст. 1). Водночас Документ гарантує кожному, чиї права і свободи було порушено, право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, котрі здійснювали свої офіційні повноваження (ст. 13) [9]. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, доступність такого національного засобу правового захисту не може мати виключно теоретичний характер [10]. Більше того, нездатність заявника оскаржити відмову у виданні дозволу на проживання, через що його скарга була відхилена лише на підставі несплати необхідного збору в справі <^^. проти Нідерландів», на думку Суду, свідчила про порушення вимог ст. 13 ЄКПЛ державою перебування [11, с. 131].