Видається, що вирішення проблеми забезпечення права на захист осіб, права яких можуть зазнавати певних обмежень через здійснення кримінального провадження органами досудового слідства, може бути досягнуто двома шляхами. Першим шляхом забезпечення права на захист осіб, залучених до кримінального провадження, є розширення підстав для визнання особи підозрюваним ьіз наданням йому відповідних процесуальних прав для захисту. Зокрема, підозрюваним слід визнавати особу, щодо якої існують відомості, що можуть свідчити про вчинення нею кримінального правопорушення, на момент початку кримінального провадження (з моменту внесення відомостей про вчинене кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР). Це, зокрема, випадки: 1) коли кримінальний закон пов'язує відповідальність із діями спеціального суб'єкта, або специфікою складу злочину зумовлюється нерозривний зв'язок відомостей про об'єктивну сторону з конкретним суб'єктом; 2) коли особа, яка вчинила злочин, відома на момент порушення справи [13, с. 57-58]. Внесення відомостей про зазначену особу до Єдиного реєстру досудових розслідувань у момент реєстрації відомостей про вчинене кримінальне правопорушення має передбачати виникнення в неї з цього моменту права на захист, зокрема на залучення захисника.

На сьогодні ані ч. 5 ст. 214 КПК України, ані п. 1 розділу 2 Положення про порядок ведення ЄРДР не передбачають внесення відомостей до реєстру про зазначену особу до моменту повідомлення їй про підозру. Тому видається доцільним доповнити перелік відомостей, що вносяться до ЄРДР, інформацією про таку особу, якщо вона була відома на момент початку досудового розслідування.

Крім того, заслуговує підтримки пропозиція деяких авторів передбачити порядок,згідно з яким досудовому розслідуванню має передувати перевірочна діяльність компетентних органів та осіб, результати якої мають бути формалізовані у відповідному процесуальному документі [14, с. 202]. Такий документ може виноситись у формі постанови про внесення (відмову у внесенні) відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР. У разі наявності на момент винесення такої постанови відомостей щодо конкретної особи, що можуть свідчити про вчинення нею кримінального правопорушення, зазначена постанова має виноситись щодо конкретної особи із закріпленням за нею статусу підозрюваного у КПК.

Відповідно, ч. 1 ст. 42 КПК України варто доповнити також вказівкою на особу, відомості про яку внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань на момент початку досудового розслідування як про особу, що могла вчинити кримінальне правопорушення. Видається доцільним встановити строк вручення підозри такій особі протягом десяти днів бз моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення та цю особу до ЄРДР. У разі, якщо протягом вказаного 10-денного строку повідомлення про підозру вручене не буде, слідчий, що здійснює досудове розслідування, або прокурор зобов'язаний своєю постановою вилучити відомості про підозрюваного з ЄРДР. Таке вилучення не має призвести до обмеження процесуальних прав цієї особи, а лише скоротити той перелік заходів та обмежень, що можуть бути вчинені органами слідства щодо неї. Зазначена особа в будь-якому випадку має визнаватись суб'єктом захисту, наділеним комплексом необхідних для захисту прав.

Другим шляхом, поряд із розширенням підстав для визнання особи підозрюваним, має стати визнання суб'єктами захисту інших осіб, права яких обмежуються або піддаються загрозі обмеження в результаті кримінального переслідування. Відповідно до п. «б» ч. 3 ст. 2 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, кожна держава зобов'язана забезпечити право на правовий захист для будь-якої особи, яка вимагає такого захисту. Видається, що правом на захист у кримінальному провадженні повинна мати можливість скористатись будь-яка особа, яка вважає, що її права можуть бути порушені чи обмежені внаслідок кримінального переслідування. Зрозуміло, що надання усього комплексу процесуальних прав, якими користується підозрюваний, будь-якому учаснику кримінального провадження є недопустимим, оскільки може призвести до зловживання цими права та затягування провадження, а також перешкоджання йому. Проте гарантоване ст. 59 Конституції України право звернутись за допомогою до адвоката для захисту від загрози кримінального переслідування повинна мати кожна особа.

У літературі справедливо відзначається, що в чинному КПК України зміну статусу з підозрюваного на обвинуваченого перенесено на пізнішу стадію провадження. Зокрема, в ч. 2 ст. 42 КПК України передбачено,

що обвинуваченим (підсудним) є особа, обвинувальний акт щодо якої переданий до суду в порядку, передбаченому ст. 291 КПК України. Тобто на етапі досудового розслідування особа, яка вчинила кримінальне правопорушення, перебуватиме лише у статусі підозрюваного. Звертає на себе увагу те, що терміни «обвинувачений» і «підсудний» використовуються в чинному КПК України як синоніми, що свідчить про їх рівнозначність та можливість використання як однакових.

Обвинувачення особи у вчиненні кримінального правопорушення знаходить свій вираз в обвинувальному акті. Саме це процесуальне рішення пов'язують із виникненням обвинувачення у межах національного права [10, с. 149].

Аналогічним чином, як початок реалізації функції захисту, відповідно, набуття особою статусу суб'єкта цієї функції повинне визначатись власним розсудом цієї особи залежно від її суб'єктивної оцінки щодо наявності загрози кримінального переслідування, як це було відзначено вище, так і закінчення реалізації даної функції в тому чи іншому випадку, як справедливо вказує В.О. Попелюшко, залежить від розсуду суб'єктів сторони захисту [15, с. 82]. Крім того, слушною видається позиція І.В. Гловюк про те, що суб'єкти захисту присутні протягом усього кримінального процесу, зокрема у стадіях перегляду судового вироку, як такого, що не набрав законної сили, так і того, який законної сили набрав, а також на стадії виконання судових рішень [10, с. 210]. Таким чином, як засуджений, так і виправданий можуть скористатись своїм правом на захист, а, відповідно, КПК відносить їх до суб'єктів захисту.

Пункт 19 ч. 1 ст. 3 КПК України до складу сторони захисту відносить також особу, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішувалося питання про їх застосування. Йдеться про учасників двох особливих порядків кримінального провадження: кримінального провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру та кримінального провадження щодо застосування примусових заходів виховного характеру. У першій із наведених категорій справ, у свою чергу, виділяють два підвиди: 1) щодо осіб, які вчинили суспільно небезпечне діяння у стані неосудності; 2) щодо осіб, які після вчинення злочину захворіли на психічну хворобу, що виключає застосування покарання.

У справах щодо осіб, що є неосудними або не досягли віку кримінальної відповідальності, не можна говорити про обвинувачення, оскільки в них відсутній суб'єкт злочину, а відповідно, і його склад. У справах щодо осіб, які стали неосудними після вчинення злочину, з моменту встановлення в особи наявності психічної хвороби, яка виключає застосування покарання, обвинувачення також припиняється [15, с. 82-84]. Разом із тим помилковою є думка про те, що в даних справах функція захисту відсутня, захищатися тут немає від чого, оскільки, зокрема, неосудні особи в скоєнні злочину необвинувачуються [16, с. 23]. У цих справах також має місце кримінальне переслідування, метою якого є доведення вчинення особою певного суспільно небезпечного діяння. Тому у даних справах здійснюється функція захисту, а такі особи виступають суб'єктами захисту.

Як вже відзначалось, ряд дослідників відносить до суб'єктів захисту потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача та їх представників. Такий підхід зазнав у літературі справедливої критики [10, с. 123; 15, с. 68-70]. Варто погодитись із думкою про те, що жоден із вищеназваних учасників кримінального провадження не є суб'єктом захисту.

І.В. Гловюк вважає сумнівним також віднесення до суб'єктів захисту особи, щодо якої передбачено розгляд питання про видання іноземній державі (екстрадицію) [10, с. 208209]. Така позиція викликає заперечення. Хоча компетентні органи надають лише правову допомогу та не здійснюють розслідування вчиненого за межами України злочину, особою, видача якої запитується іншою державою, процесуальні дії, що вчиняються на території України, є складовою частиною кримінального переслідування особи, що є наслідком вчинення цією особою кримінального правопорушення. Правова допомога є широким поняттям, різновидом такої допомоги є захист. Те, що особі, стосовно якої розглядається питання про видачу в іноземну державу (екстрадицію), надається саме право на захист, свідчить і широкий перелік прав, наданих їй згідно зі ст. 581 КПК України. Таким чином, видається правильним віднести зазначену особу до суб'єктів захисту.

Друга група суб'єктів захисту - це суб'єкти, які захищають у провадженні інших осіб. На сьогодні до них закон відносить захисників та законних представників осіб, які піддаються кримінальному переслідуванню.

Відповідно до ч. 1 ст. 45 КПК України, захисником є адвокат, який здійснює захист підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, виправданого, особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, а також особи, стосовно якої передбачається розгляд питання про видачу іноземній державі (екстрадицію). Варто погодитись із О.Р. Балацькою в тому, що адвокат, який надає правову допомогу потерпілому, цивільному позивачеві, цивільному відповідачеві, здійснює представництво, що відрізняється від захисту видом адвокатської діяльності й не має процесуального стосунку до забезпечення права на захист [17, с. 92]. Відповідно, такий адвокат не є суб'єктом захисту.

Чинне законодавство не дає змоги однозначно вирішити питання про віднесення до суб'єктів захисту адвоката, який, відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 66 України, надає правову допомогу свідку. Видається, що захисник, який надає свідку правову допомогу, що полягає у захисті від фактичного кримінального переслідування, також є суб'єктом захисту.

Суб'єктом захисту варто визнати також законного представника. Законний представник користується процесуальними правами особи, інтереси якої він представляє, крім тих процесуальних прав, реалізація яких здійснюється безпосередньо для підозрюваних, обвинувачених і не може бути доручена представнику. Тобто процесуальний статус законного представника має субсидіарний характер.

Дослідження питання визначення суб'єктів захисту у кримінальному провадженні було б неповним без аналізу правового статусу представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження. Варто погодитись з І.В. Гловюк, що, зважаючи на кримінально-правовий характер санкцій, що застосовуються до юридичної особи, а також порядок провадження щодо їх застосування, можна стверджувати, що стосовно такої юридичної особи здійснюється кримінально-процесуальна діяльність, яка має ознаки кримінального переслідування. Зважаючи на це, напрям діяльності представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, пов'язаний із запереченням законності та обґрунтованості застосування цих заходів, що дає змогу кваліфікувати його діяльність як прояв функції захисту [10, с. 129-130]. На підставі викладеного представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, варто віднести до суб'єктів захисту.