Проблеми використання юридичної термінології в законодавстві України

Горобець Н.О.

Незалежність Української держави поставила перед нею ряд завдань та викликів. Одним із них було створення національної юридичної термінології, яка є орієнтиром для розв'язання інших термінологічних проблем, важливим чинником розвитку всієї терміносистеми, а не лише формальним атрибутом державності. Двадцять п'ять років незалежності спонукають підвести певні підсумки у сфері законодавчого термінотворення, адже від точного значення терміна, вжитого у тексті нормативно-правового акта, залежить доля і життя багатьох людей, розвиток держави та суспільства у цілому.

Ступінь розробленості проблеми. На сьогодні проблематика термінотворення та використання юридичної термінології в законодавстві є досить актуальною. їй приділяють увагу у своїх роботах учені різних галузей науки та права: М.Б. Вербенець, Я.Ф. Головацький, О.В. Гладківська, М.Я. Брицин, В.Й. Горобець, А.В. Корж, П. М. Рабінович, О. А. Сербенська, В.М. Тертишник, І.Б. Усенко, А.А. Ушаков та інші. Проте проблема термінологічного забезпечення законотворчої діяльності належить до недостатньо вивчених питань юридичної науки.

Метою статті є виявлення та дослідження проблем використання юридичної термінології у законодавстві України.

Виклад основного матеріалу. Сучасні реформаційні процеси у державі актуалізують потребу вдосконалення чинного законодавства, його адаптацію з правом країн європейського співтовариства, обумовлюють зміну пріоритетів, цілей і завдань правотворчого процесу.

Тож постає низка запитань: чи витримає чинне законодавство нові випробування, чи сформувалася в Україні за роки незалежності національна юридична термінологія? Лише позитивна відповідь на них уможливить «тут» і «тепер» нагальні радикальні зміни законодавства, гармонійне оновлення вітчизняної бази, створення потужних підвалин для того, щоб утілити в життя всі задекларовані реформи. На цій ниві Україна має як досягнення, так і прорахунки. законодавство юридичний термінологія державність

Можна виділити декілька проблем, що стосуються використання юридичної термінології на законодавчому рівні. Слід зазначити, що юридичній термінології, як і будь-якій історично сформованій системі, притаманні як загальнолюдські, так і національні специфічні мовні закономірності. Рівень розвитку юридичного глосарію залежить від накопиченого державного досвіду правового регулювання суспільних відносин, законотворчості і правозастосування, глибини наукового вивчення правових явищ та категорій, заходів щодо упорядкування та систематизації термінологічної системи права.

Існуючі проблеми юридичної термінології, перш за все, є відлунням традиції радянського законотворення. Так, включення нормативних визначень у закони радянського періоду не було поширеним законотворчим прийомом (наприклад, Житловий кодекс УРСР не містить понять житло, жилі приміщення, жилі будинки тощо, проте ці терміни становлять основу поняттєвого апарату житлового законодавства і на сьогодні). Це було можливим за умов існування стабільності правового механізму в цілому, коли радянський законодавець надавав визначення базовим поняттям, юридична наука формувала поняттєвий апарат законодавства в правосвідомості суспільства, а судова практика надавала уточнення визначень понять (керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду), що сприяло нормальному, гармонійному розвитку поняттєвого апарату законодавства. Так, законсервована державна система породжувала відповідну її юриспруденцію, яка ставала водночас одним із засобів консервації суспільної системи. Наслідком цього стала невідповідність між наявними суспільними запитами і реаліями життя.

Нині ситуація з кількістю та якістю законів суттєво змінилася. Сучасне законодавство це законодавство занадто тривалого перехідного періоду Української держави, що характеризується фактичною відсутністю політичної еліти, частою зміною «квазіеліт» і відображенням їх партикулярних інтересів у державній політиці, безсистемний підхід до формування галузевих нормативних актів (наприклад, проблема застосування Цивільного та Господарського кодексів України). Зазначене призвело до ситуації, коли новітнє законодавство складають нормативно-правові акти, частина яких так і не була оновлена після розпаду Радянського Союзу, а нові закони це закони зі швидко змінюваними, неузгодженими між собою правовими положеннями. Зміни, які занадто часто вносяться у закони, часто не є аргументованими і не враховують регулювання правовідносин, що вже виникли на основі норм, які змінюються. Нові законопроекти містять розрізнену, неузгоджену термінологію, необґрунтоване введення нових термінів (траст, довірча власність, право довірчої власності тощо), що зумовлює паралельне існування нових і старих термінів, які є або тотожними, або частково відмінними чи взагалі протилежними за змістом.

Закони України, регулюючи суспільні відносини, досить часто не дають визначення базовим поняттям (сім'я, член сім'ї, життя, особисте життя, самозахист тощо). Це, в свою чергу, спонукає до вільного тлумачення терміна виконавчими та іншими суб'єктами правозастосовної практики, що зумовлює появу на цьому ґрунті спорів, зокрема у частині використання та застосування конкретних правових понять.

До факторів, які істотно впливають на створення ефективних текстів законодавства, дослідники відносять такий об'єктивний чинник, як уривання національної традиції від Княжої і Литовсько-Руської доби, що зумовило багаторічне панування російської мови у галузі права. Відтак довготривале функціонування в українському законодавстві й судочинстві не лише української, але й російської мови зумовлює сьогодні поняттєву неузгодженість термінів (вимагання вимагательство тощо), що призводить до неточності формулювань.

Серед основних проблем використання юридичної термінології в законодавстві України слід відзначити відсутність єдиної теоретично та методологічно обґрунтованої політики у сфері їх термінологічно-мовного оформлення. На жаль, на практиці проблемі нормативної термінології в українському законодавстві не приділяється належної уваги. Хоча й існують певні застереження [1,2, 3, 4] щодо точності застосування термінології, відповідності юридичного терміна його змісту та єдності термінології, але вони вирішують лише частку питань, пов'язаних із використанням термінології. Як наслідок, при складанні закону законотворець більше зосереджується на регулюванні суспільних відносин, логічному викладенні правових норм, використовуючи при цьому юридичні терміни у власному розумінні, що не сприяє нормалізації правозастосовної практики. Відповідно суб'єкти, на яких поширюється закон чи покладаються повноваження реалізовувати його, часто не розуміють, який саме зміст стоїть за тим чи іншим терміном, що використовується в конкретному законі, та наскількивін відповідає обсягу та змісту термінів, що вже встановлені в законодавстві.

За умов постійних змін інформаційного простору, зростання загального наукового рівня суспільства й «термінологізації» мови природною є тенденція до збільшення кількості термінологічних одиниць у законодавстві та науці. Проте не всі терміни, що вживаються у законах, мають характер юридичних, тобто штучно створених юристами спеціально для врегулювання певних суспільних відносин. У переважній більшості це повинні бути терміни, які є звичними для громадян, а також терміни із спеціальних галузей (фінансів, техніки, медицини тощо) знань.

Мовознавці виділяють і мовні проблеми юридичної термінології, що існують в Україні. У літературі вказується на непослідовне вживання термінологічних одиниць, порушення мовної цілісності текстів, калькування конструкцій із російської мови, невдалу синонімію, відсутність адекватних юридичних понять, низький рівень мовленнєвої культури (використання русизмів, діалектизмів, полонізмів тощо) [5, с. 102-103], омонімія тощо.

Так, у сучасному українському мовознавстві нормативність будь-якої мовної одиниці визнають на підставі її відповідності продуктивним словотвірним, морфологічним, синтаксичним та іншим моделям національної мови. Основними критеріями нормативності термінів на цьому етапі розвитку термінології визнають, насамперед, системний та національний, за якими з терміносистем мають бути вилучені мовні одиниці, утворені за моделями російської мови [6, с. 190-І91], у тому числі і невиправданою на сьогодні є необґрунтовано надмірна «англізація» національної терміносистеми. Значна частка відповідальності за невиправдану перенасиченість іншомовними термінами законодавства України припадає на законотворців.

Вітчизняні термінознавці висловлюють думку, що запозичені термінологічні елементи, особливо морфеми давньогрецького і латинського походження, добре придатні для термінотворення, оскільки якнайкраще відповідають основним ознакам термінів (однозначність, стилістична нейтральність, точність, короткість, відсутність експресивності, суб'єктивно-оцінних відтінків тощо) [7, с. 215]. Разом із тим вони проти безпідставної інтернаціоналізації української термінології [7, с. 216]. У літературі висловлюються два протилежних погляди на питання «англізації» національної терміносистеми. Прихильники сучасної тенденції термінотворення за рахунок імплементації до української юридичної термінології іншомовних термінів, переважно англійських, аргументується це насамперед тим фактом, що активне вживання слів іншомовного походження, особливо так званих інтернаціоналізмів, тобто слів, які з однаковим значенням і подібним звучанням функціонують у більшості сучасних європейських мов, є корисним і правильним, оскільки це спрощує міжнаціональну комунікацію, робить науковий текст доступнішим для перекладу іноземними мовами. Натомість їх опоненти стверджують, що українські закони розраховані на громадян України із знанням здебільшого української та російської мов, тоді як іноземець, що знайомиться із нашим законодавством, потребує або його перекладу, або консультації спеціалістів, щоб розуміти специфіку національного законодавства. Аналізуючи аргументи обох поглядів, слід зазначити, що подібна інтернаціоналізація термінів, їх гармонізація у законодавстві європейських країн виглядає природно в силу інтеграційних процесів у самій Європі і не загрожує самознищенню національної терміносистеми таких країн. Це обумовлюється тим, що їх терміносистема є історично сформованою і самобутньою за рахунок існуючих багатовікових національних традицій нормотворення. На відміну від них Україна через перервану національну традицію, тривале перебування у складі радянської держави не мала можливості самостійно формувати самобутню національну терміносистему. Тому коли на етапі формування буде так хаотично і необдумано вводитися іншомовна термінологія, це загрожує знищенню так до кінця і несформованої власної юридичної термінології.

З.Й. Куньч зазначає, що творити назви наукових понять належить вдумливо, а не лише сліпо наслідуючи іншомовні моделі. Існує чимало інших морфологічних і семантичних способів термінотворення. Проте для того, щоб українська термінологія не втратила своєї національної специфічності, потрібні психолого-ментальні передумови. У свідомості українців повинна утвердитися мода на українське, прагнення не допускати в своє мовлення надмірної кількості запозичень, висока мовна екологічна культура [7, с. 219].