Проблеми забезпечення відповідності інституту звільнення від кримінальної відповідальності конституційній та міжнародно-правовій презумпції невинуватості

Актуальність теми. Згідно зі ст. 3 Конституції України людина, її життя та здоров'я й безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Основним обов'язком держави є утвердження та забезпечення прав і свобод людини. Тому особа, яка вчинила правопорушення, притягується державою до відповідальності лише у встановленому законом порядку. Так, у разі вчинення злочину за наявності достатніх підстав до порушника закону застосовується покарання. Згідно з ч. 1 ст. 50 КК України, воно може бути призначене лише особі, визнаній судом винною у вчиненні злочину. При цьому в ч. 1 ст. 62 Конституції України проголошується, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Аналогічне положення відтворене й у ч. 2 ст. 2 КК України. Ці вимоги стосуються однієї з найважливіших гарантій додержання прав і свобод людини і громадянина - презумпції невинуватості. Найбільш вичерпним чином це положення демократичної й правової держави викладене у ст. 17 Кримінального процесуального кодексу, в ч. 1 якої стверджується, що «особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили».

Презумпція невинуватості є загальновизнаним міжнародно-правовим принципом. її закріплено у низці універсальних і регіональних актів, які покладено в основу міжнародних стандартів прав людини. Вона знайшла відображення у п. 1 ст. 11 Загальної декларації прав людини 1948 р., п. 2 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., п. 2 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права [1; 2; 3]. її призначенням є захист громадян від необгрунтованого притягнення до кримінальної відповідальності й засудження [4, с. 153].

Слід зазначити, що система заходів кримінально - правового впливу в сучасному кримінальному праві не вичерпується (не закінчується) лише покаранням. Закон про кримінальну відповідальність передбачає можливість застосування до особи, в діянні якої міститься склад злочину, й низки інших «інструментів» корекції її поведінки, зокрема такого, як звільнення цієї особи від кримінальної відповідальності з передбачених законом підстав (зокрема, передбачених у ст. ст. 45-49 КК). За визначенням, яке надав Пленум Верховного Суду України, звільнення від кримінальної відповідальності - це «відмова держави від застосування щодо особи, котра вчинила злочин, установлених законом обмежень певних прав і свобод шляхом закриття кримінальної справи, яке здійснює суд у випадках, передбачених КК, у порядку, встановленому КПК» [5, с. 21]. При цьому законодавець категоричний у оцінці діянь, у зв'язку з учиненням яких особа звільняється від кримінальної відповідальності. У ч. 1 ст. 44 КК безпосередньо наголошено, що звільняється від кримінальної відповідальності лише «особа, яка вчинила злочин». Отже, органу, який застосовує звільнення, не надано права змінювати правову оцінку вчиненого особою. Законодавець не виводить вчинене діяння за рамки суспільно-небезпечного, а тільки звільняє особу від кримінальної відповідальності у зв'язку з наявністю певних умов, передбачених чинним кримінальним законодавством. Водночас, підстави для звільнення від відповідальності не є й такими, що дають право на реабілітацію особи [6, с. 257]. Тому її діяння вважається злочинним як на момент його вчинення, так і на час його оцінки органом досудового слідства чи судом - у тому числі й на час вирішення питання про звільнення від кримінальної відповідальності. Визнання діяння особи злочином означає й констатацію її винуватості. Це ставить під сумнів узгодженість вказаного правового наслідку злочину деяким принципам діяльності правової держави в царині охорони правопорядку. Тому метою цієї публікації є визначення, з урахуванням результатів аналізу чинного законодавства України й положень доктрини кримінального права, проблем забезпечення відповідності інституту звільнення від кримінальної відповідальності конституційній та міжнародно-правовій презумпції невинуватості. Актуальність цього питання перебуває не лише у теоретичній площині. Воно стосується й проблем забезпечення режиму законності в діяльності органів влади, відповідності норм кримінального права принципам та нормам міжнародного права, системній узгодженості різних галузей національної правової системи.

Виклад основного матеріалу. Складність юридичної конструкції підстав звільнення від кримінальної відповідальності (з урахуванням їх матеріально - правових і процесуальних компонентів) полягає, зокрема, у тому, що для застосування цього правового наслідку державний орган (суд) має констатувати наявність у діянні складу злочину, тобто визнати вчинене особою злочином. Отже, логіка застосування норм інституту звільнення від кримінальної відповідальності вимагає попереднього визнання факту вчинення злочину та доведеності участі особи у ньому. У будь-якому іншому випадку слід вести мову не про звільнення від кримінальної відповідальності, а про її виключення (ненастання) у зв'язку із відсутністю її підстав. Зазначена особливість передумов й підстав застосування норм про звільнення від кримінальної відповідальності досить давно стала приводом для дискусій про конституційність зазначеного інституту, про його відповідність презумпції невинуватості як одного з найважливіших принципів сучасного права. З числа представників кримінально-правової науки в різні роки участь у ній взяли Ю.В. Баулін, С.С. Яценко, О.О. Дудоров, В.Т. Ма - ляренко, О.Ф. Ковітіді, Л.В. Головко, С.Г. Келіна, В.В. Скибицький, В.О. Навроцький та деякі інші автори. В основі проблеми перебуває та обставина, що звільнення особи від кримінальної відповідальності нібито тягне визнання особи винною (винуватою) у вчиненні злочину в порядку, не передбаченому законом, тобто без постановлення з цього питання судом обвинувального вироку.

Запровадження у 2001 р. виключно судового порядку закриття кримінального провадження за «нереабілітуючими» підставами (обумовленого набранням чинності КК України 2001 р., згідно з ч. 2 ст. 44 якого звільнення від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених цим Кодексом, здійснюються виключно судом) не поклало край дискусіям, а лише дещо змінило їх акценти. Головне питання, навколо якого не можуть дійти згоди представники матеріального кримінального права й фахівці-процесуалісти, полягає в тому, чи встановлюється державою винність особи, яка підлягає звільненню від кримінальної відповідальності, а якщо так, то чи може вона встановлюватися у відповідному судовому рішенні (постанові або ухвалі), чи для цього вимагається тільки обвинувальний вирок суду [7, с. 232]. Так, В.Т. Маляренко наголошував: оскільки звільнення від кримінальної відповідальності осіб, що вчинили злочин, здійснюється не шляхом постановлення обвинувального чи виправдувального вироку, необхідно негайно передбачити порядок розгляду таких справ та винесення ухвал, постанов про закриття справ і звільнення особи від кримінальної відповідальності. Відсутність такого порядку створює серйозні проблеми для правозастосовчої діяльності [8, с. 206]. Водночас, деякі автори наполягають на тому, що звільнення особи від кримінальної відповідальності може мати місце лише після визнання її винною у вчиненні злочину в обвинувальному вироку суду, що звільнення особи від кримінальної відповідальності поза межами вироку не може мати місця, бо звільняти особу в такому випадку немає від чого [9, с. 39]. Так, Є.В. Осичнюк зазначає, що посилання на вчинення особою злочину можливе виключно за наявності щодо неї обвинувального вироку, а не ухвали суду, оскільки в законодавстві існує чимало норм, згідно з якими громадяни можуть бути обмежені в певних правах на підставі закриття щодо них кримінальної справи за «нереабілітуючи - ми» обставинами. Таким чином, дослідник вважає, що склалася парадоксальна ситуація, коли особа на підставі ухвали суду буде вважатись такою, що вчинила злочин, та зазнати певних обмежень у реалізації своїх прав, але на підставі Конституції України як акта найвищої юридичної сили вона в той же час має вважатись невинуватою. Для виправлення такого недоліку пропонується впровадження норми, згідно з якою звільнення від відповідальності можливе за вироком, яким громадянин визнається винним й одночасно звільняється від кримінальної відповідальності без призначення будь-якого покарання [10].

Як бачимо, для виходу з конфлікту між існуванням звільнення від відповідальності й презумпцією невинуватості пропонується зміна процедури такого звільнення. Однак при зовнішній «технічній» простоті такого рішення воно неприйнятне для сучасного кримінального права. У випадку його законодавчої реалізації (і встановлення звільнення від відповідальності виключно шляхом постановлення вироку суду) стирається межа між звільненням особи від покарання (сьогодні воно, як і призначення покарання, саме й здійснюється вироком) та звільненням від кримінальної відповідальності. Визнаючи негативну кримінальну відповідальність покладенням на особу, яка вчинила злочин, державного засудження та позбавлення особистого, майнового й іншого характеру, які передбачені кримінальним законом і визначаються для цієї особи обвинувальним вироком суду [11, с. 27; 12; 13; 14], звільнення від такої відповідальності можна розглядати як повне позбавлення особи, що вчинила злочин, державного засудження за нього разом із усіма правообмеженнями, які слідували б у зв'язку із засудженням (головним чином, це обмеження, яких особа зазнає у зв'язку із відбуванням покарання). Згідно з чинним кримінальним законодавством реалізація негативної кримінальної відповідальності відбувається в одній із трьох форм (засудження з реальним покаранням, засудження зі звільненням від відбування покарання та засудження зі звільненням від покарання) [15, с. 718-722]. Отже, звільнення від кримінальної відповідальності, в якому формально не міститься державного осуду (засудження), не належить до форм реалізації такої відповідальності. Воно є звільненням не лише від виконання покарання, але й від його призначення, а також від осуду (негативної офіційної оцінки поведінки винного державою у формі обвинувального вироку) [16, с. 64]. Водночас, звільнення від покарання або звільнення від відбування покарання - це часткове позбавлення вже засудженої особи певних, але не всіх правообмежень. Із винесенням вироку і набранням ним законної сили відбувається державний осуд порушника, на нього покладається кримінальна відповідальність.