Таким чином, вимагати, щоб при звільненні від кримінальної відповідальності виносився обвинувальний вирок означає відмовляти цьому інституту у праві на існування, оскільки складовою звільнення від кримінальної відповідальності є, як вже зазначалося, відмова від офіційного осуду злочинної поведінки винної особи та від її засудження від імені держави. Тому звільнення від кримінальної відповідальності неможливе ані шляхом обвинувального вироку, ані шляхом виправдувального вироку (звільнення від кримінальної відповідальності можливе лише стосовно особи, яка вчинила діяння, що містить усі ознаки складу злочину) [15, с. 736]. Із моменту набрання обвинувальним вироком суду законної сили можливе лише звільнення від покарання або його відбування чи застосування інших кримінально-правових заходів впливу, що входять до змісту окремих форм кримінальної відповідальності [17, с. 71]. Таким чином, обвинувальний вирок суду щодо особи та звільнення її від кримінальної відповідальності - це категорії взаємовиключні.

Для ліквідації колізії між положеннями КК, КПК та Конституції України С.С. Яценко пропонує, врахувавши іноземний законодавчий досвід, відмовитися від інституту звільнення від кримінальної відповідальності, розширивши при цьому сферу застосування звільнення від покарання та вдосконаливши інші засоби кримінально-правового реагування на злочин, наявність якого встановлювати лише обвинувальним вироком суду [18, с. 165]. Однак саме існування інституту звільнення від відповідальності основане на тому, що держава готова не застосовувати до особи, яка вчила злочин, офіційного осуду (власне, засудження) та пов'язаних із ним засобів кримінально-правового впливу (репресивних за змістом), якщо визнає, що такий захід, зважаючи на наявні в законні підстави, не доцільний. Наприклад, це можливо у зв'язку з тим, що внаслідок зміни обстановки особа або її діяння (вчинений уперше злочин невеликої або середньої тяжкості) втратили суспільну небезпечність (ст. 48 КК). Відмова ж від інституту звільнення від кримінальної відповідальності на сучасному етапі розвитку кримінальної політики України неможлива, зважаючи на наявність чіткої тенденції до диференціації засобів вирішення кримінально-правових конфліктів. «Концепція, яка розвивається… у межах кримінально-правового інституту звільнення від кримінальної відповідальності, конче необхідна з точки зору кримінальної політики, і її існування неминуче для будь-якого більш-менш розвиненого правопорядку», - зазначає Л.В. Головко [19, с. 308].

Отже, залишається важливим питання узгодження («примирення») положень КК щодо звільнення від кримінальної відповідальності та принципу презумпції невинуватості. Хоч слід зауважити при цьому, що досконалість його формулювання сьогодні піддається обґрунтованим сумнівам. Зокрема, В.П. Лобач доходить висновку, що визначення цієї презумпції містить широку норму, яка неповною мірою враховує сучасні реалії правосуддя, що буквальне розуміння «встановлення вини лише вироком», яке орієнтує на засудження особи, не відповідає принципу гуманізму та міжнародним тенденціям розвитку кримінального судочинства щодо альтернатив кримінальному переслідуванню [20, с. 15].

Для вирішення поставленого в цій публікації завдання можна використовувати формальні, логічні та системно-правові аргументи. Так, слід зауважити, що у ст. 62 Конституції України та в ч. 2 ст. 2 КК насправді йдеться (має зазначатись) не про «вину» особи, а про її «винуватість». Згідно зі ст. 23 КК «виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності». У такій інтерпретації вина в кримінальному праві є лише одним із елементів у суб'єктивній стороні складу злочину, який має бути доведений поряд із іншими його компонентами - об'єктом, діянням, осудністю особи тощо. Як ознака, що входить до суб'єктивної сторони складу злочину, вина (умисел або необережність) має бути неодмінно встановлена й у провадженнях, які закінчуються призначенням покарання, й у провадженнях, в яких особа звільняється від кримінальної відповідальності. «Вирішенню питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності має передувати повне і точне встановлення фактичних обставин скоєного і правильна кваліфікація вчиненого злочину», - вказує О.О. Ду - доров [21, с. 40]. Така полісемія у вживанні в праві України терміну «вина» призводить деяких вітчизняних дослідників до двозначних, необгрунтованих (а тому спірних) висновків, прикладом якого є позиція О С. Козак, яка вважає, що «доведення вини особи у визначеному законом порядку і встановлення цього факту рішенням суду у вигляді мотивованої постанови про закриття кримінальної справи у зв'язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності не є порушенням принципу презумпції невинуватості, оскільки вина особи доводиться в законному порядку і встановлюється рішенням суду» [22]. У зв'язку з цим слід підтримати Р.В. Верешу у його пропозиції про доцільність викладення ч. 2 ст. 2 КК в новій редакції: «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її винуватість не буде доведена в законному порядку.» [23, с. 110]. Отже, формально (передусім у кримінально-процесуальному сенсі) категорія «винуватість» означає не більш ніж констатацію того, що «саме ця особа скоїла діяння, яке їй інкримінується» [21, с. 41].

По-друге, у ст. 62 Конституції України та в ч. 2 ст. 2 КК визнання вини (точніше - винуватості) особи пов'язується лише із призначенням їй покарання. Така вимога узгоджується й із ч. 1 ст. 50 КК, згідно з якою покарання призначається лише особі, визнаній винною у злочині. З призначенням саме покарання (а не інших засобів кримінально-правового впливу) пов'язала визнання винуватості особи вироком суду в межах презумпції невинуватості й міжнародна демократична спільнота (відповідні її акти наводилися на початку цієї публікації). Зв'язок категорій «винуватість» і «покарання» дозволяє припустити, що винуватість є неодмінною (обов'язковою) передумовою покарання особи. Але при цьому ані кримінальний, ані кримінально-процесуальний закон не вимагають визнавати винуватість передумовою застосування одного лише покарання. Догматичне й систематичне тлумачення законодавства дозволяє стверджувати, що визнання винуватості особи при застосуванні інших заходів кримінально-правового впливу не заборонене ані на міжнародному, ані на національному рівнях. Так, процедура звільнення від покарання (наприклад, за ч. 4 ст. 74 КК) чи звільнення від відбування покарання (наприклад, за ст. 75 КК) передбачає постановлення судом обвинувального вироку. Однак, ця обставина не стає підставою для постановки питання про неконституційність (невідповідність ст. 62 Основного Закону держави) чи неузгодженість із міжнародними стандартами прав людини таких форм реалізації кримінальної відповідальності. Тому слід погодитись із думкою, що «встановлення судом у вироку винуватості особи Конституція України пов'язує із можливістю призначення їй покарання, а цей наслідок аж ніяк не передбачається в разі винесення рішення про звільнення від кримінальної відповідальності» (О.Ф. Ковітіді) [24, с. 16], а також, що «Конституція вирішує лише одне, хоча й дуже принципове питання, а саме: лише обвинувальним вироком суду особа може бути визнана винуватою у вчиненні злочину», і це «не виключає того, що визнаною такою, що вчинила злочин, і звільненою від кримінальної відповідальності особа може бути судом, але в іншому процесуальному порядку» (Ю.В. Баулін) [25, с. 55].

Уявляється, що для вирішення поставлених завдань звільнення від кримінальної відповідальності слід розглянути під кутом оцінки цього інституту як альтернативного кримінальному покаранню засобу кримінально-правового впливу, який застосовується на тій стадії кримінально-правових відносин, коли злочин розкрито, особа, яка його вчинила, вже викрита, а її винність у вчиненому підтверджена сформованою в ході кримінального провадження достатньою доказовою базою. Таке звільнення вважається апробованим вітчизняним варіантом альтернативної реакції на вчинення злочину, який замінює традиційну реакцію держави на злочин [26, с. 18-19]. Застосування такої альтернативи має відрізнятись і по формі (процесуальний аспект), і за змістом (наявність офіційного осуду - морально-етичний аспект), та правовими наслідками (матеріально-правовий аспект) від застосування покарання. Зокрема, цілком достатнім рішенням із цього питання повинна стати ухвала (постанова) суду, в якій, з одного боку, мають бути обґрунтовані підстави застосування звільнення особи від кримінальної відповідальності, з іншого - фактичні обставини скоєного нею злочину, його кваліфікація, докази її винуватості та ін. При винесенні такої ухвали (постанови) підсудний не набуває статусу засудженого, який надає державі право застосувати до нього покарання.

Оскільки звільнення від кримінальної відповідальності не свідчить про виправдання особи, про визнання її невинуватою у злочині, то, вирішуючи питання щодо звільнення особи від кримінальної відповідальності, суд не лише має право, а й повинен констатувати винність цієї особи у вчиненні злочину. КК України, регламентуючи аналізований правовий інститут, виходить із встановлення факту вчинення особою кри - мінально-караного діяння, а тому передбачені законом підстави звільнення від кримінальної відповідальності визнаються нереабілітуючими [15, с. 732].

Висновки. Проведений у цій публікації аналіз проблеми дозволяє в підсумку підтримати позицію, згідно з якою наявний у КК України матеріально-правовий інститут звільнення від кримінальної відповідальності не суперечить презумпції невинуватості. Однак для цього його приписи слід оцінювати, по-перше, як такі, що не входять до механізму реалізації кримінальної відповідальності, по-друге - як альтернативні покаранню заходи кримінально-правового впливу. Водночас таке звільнення не спростовує визнання винуватості особи, якщо надавати йому значення офіційного підтвердження (констатації) факту вчинення нею кримінального правопорушення.

Список використаних джерел

звільненні кримінальний презумпція невинуватість

1. Конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 р. // Збірка договорів Ради Європи. - К.: Парламентське видавництво, 2000. - С. 27-45.

2. Загальна декларація прав людини. - [Електронний ресурс]: прийнята і проголошена резолюцією 217 А (III) Генеральної Асамблеї ООН від l0.12.1948 р. - Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_015.

3. Міжнародний пакт про громадянські й політичні права 1966 р. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www. un.org/ru/documents/decl_conv/conventions/pactpol.shtml.

4. Гуляев А.П. Следователь в уголовном процессе / А.П. Гуляев. - М.: Юрид. лит., 1981. - 191 с.

5. Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 23.12.2005 р. №12 // Правові позиції Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ щодо застосування законодавства у справах кримінальної юрисдикції / упоряд. Н.О. Гуторова, О.О. Житний. - Х.: Одіссей, 2013. - С. 21-27.

6. Король В.В. Закриття кримінальної справи за наявності спеціальних підстав, передбачених Особливою частиною кримінального кодексу України / В.В. Король, ГР Крет // Прикарпатський юридичний вісник. - 2011. - №1. - С. 250-259.