Білоцерківський інститут економіки та управління

Відкритого міжнародного університету розвитку людини "Україна"

ПРОБЛЕМИ НА ШЛЯХУ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА НА ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ ОСОБАМИ З ОСОБЛИВИМИ ПОТРЕБАМИ

Добренька Н.В.

Досліджено теоретичні питання реалізації права на працевлаштування особами з особливими потребами. Проаналізовано законодавство у сфері працевлаштування осіб з особливими потребами. Визначено фактичні проблеми реалізації права на працю особами з особливими потребами. Зазначаються, що головним чинником, який стримує зайнятість осіб з обмеженими фізичними можливостями є низький, порівняно із здоровими, освітній та професійний рівень. Проведено співвідношення теоретичних та практичних проблем на шляху реалізації права на працевлаштування особами з особливими потребами. Ключові слова: працевлаштування, самореалізація, законодавство, міри відповідальності, професійна перепідготовка.

Постановка проблеми. Працевлаштування є одним із способів матеріального забезпечення, самореалізації особою своїх індивідуальних можливостей.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. В Україні за останні роки чисельність інвалідів збільшилась, які перебувають на обслуговуванні в органах праці та соціального захисту населення [4].

Доктор історичних наук Кучменко Е. М., зазначає, що проблема полягає в тому, що із загального числа інвалідів майже половина перебуває у працездатному віці і потребує реабілітації та подальшого працевлаштування. Як свідчить досвід практичної діяльності, особи з обмеженими фізичними можливостями не можуть на рівних конкурувати на ринку праці, особливо в сучасних економічних умовах, коли перехід до ринкових відносин вимагає інтенсифікації виробництва, підвищення вимог до загального фізичного та інтелектуального стану працюючих. Тому професійна реабілітація інвалідів стала однією з найважливіших проблем суспільства. Завдання полягають у тому, щоб при аналізі даної проблеми, спираючись на нормативно-правову базу соціального захисту осіб з обмеженими фізичними можливостями, розробити методи діяльностідержавних центрів зайнятості у сприянні їх працевлаштуванню [5].

В Україні права інвалідів на отримання соціальної допомоги та реабілітації закріплені у законі "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (1991 р. зі змінами та доповненнями), який став важливою віхою у наближенні соціальної політики України до світових стандартів (Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів, прийняті Генеральною асамблеєю ООН у 1993 році) [5].

Головним чинником, який стримує зайнятість осіб з обмеженими фізичними можливостями є низький, порівняно із здоровими, освітній та професійний рівень. На ринку праці відокремлюється суттєва проблема в подоланні дисбалансу між попитом і пропозицією цієї специфічної робочої сили. Практично така сама ситуація склалася і щодо співпраці з питань укомплектування ново- створених робочих місць для працевлаштування інвалідів за рахунок коштів Фонду. Одним із чинників стримування зайнятості також є: відсутність інформації про те, які підприємства створюють нові робочі місця для працевлаштування інвалідів за рахунок Фонду; відсутність гнучких форм організації праці та механізму зацікавлення роботодавців у працевлаштуванніінвалідів; низька оплата праці на запропоновані роботодавцем робочі місця та невідповідності обмежень в роботі з вимогами роботодавця [5].

Виділення раніше не вирішених частин загальної проблематики. Досліджуючи питання працевлаштування осіб з особливими потребами, можемо зазначити, що це є важливою частиною соціальної адаптації.

Відповідно, до Закону України "Про основи соціальної захищеності в Україні", центральні та місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування за участю громадських організацій інвалідів, у межах своїх повноважень здійснюють розроблення та координацію довгострокових і короткострокових програм з реалізації державної політики щодо інвалідів та контролюють їх виконання, сприяють розвитку міжнародного співробітництва з питань, що стосуються інвалідів [1].

Нажаль, питання працевлаштування осіб з особливими потребами є проблематичним, а саме: проблеми виникають з фактичного втілення у життя Закону України "Про основи соціальної захищеності в Україні". Відповідно до розділу 4 ст. 17 Працевлаштування, освіта і професійна перепідготовка інвалідів, зазначається: "З метою реалізації творчих і виробничих здібностей інвалідів та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах (об'єднаннях), в установах і організаціях із звичайними умовами праці, в цехах і на дільницях, де застосовується праця інвалідів, а також займатися індивідуальною та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом [1]. Дана норма є гарантом втілення права особи з особливими потребами на працевлаштування.

Стаття 14-1 Закону України "Про основи соціальної захищеності в Україні", передбачає, що підприємства та організації громадських організацій інвалідів мають право на пільги із сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) відповідно до законів України з питань оподаткування. Застосовувати зазначені пільги такі підприємства та організації мають право за наявності дозволу на право користування пільгами з оподаткування, який надається на квартал, півріччя, три квартали, рік центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері соціального захисту інвалідів, ветеранів війни [1]. Стаття 18 даного закону передбачає, забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості. Підбір робочого місця здійснюється переважно на підприємстві, де настала інвалідність, з урахуванням побажань інваліда, наявних у нього професійних навичок і знань, а також рекомендацій медико-соціальної експертизи.

Мета статті. Головною метою цієї роботи є аналіз законодавства щодо працевлаштування осіб з особливими потребами.

Виклад основного матеріалу. Підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванняміндивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Інвалідам, які не мають змоги працювати на підприємствах, в установах, організаціях, центральний орган виконавчої влади у сфері соціальної політики сприяє у працевлаштуванні з умовою про виконання роботи вдома [1]. матеріальний забезпечення самореалізація інвалід

Відмова в укладенні трудового договору або в просуванні по службі, звільнення за ініціативою адміністрації, переведення інваліда на іншу роботу без його згоди з мотивів інвалідності не допускається, за винятком випадків, коли за висновком медико-соціальної експертизи стан його здоров'я перешкоджає виконанню професійних обов'язків, загрожує здоров'ю і безпеці праці інших осіб, або продовження трудової діяльності чи зміна її характеру та обсягу загрожує погіршенню здоров'я інвалідів [1].

На практиці можемо, помітити зовсім іншу картину. Працевлаштування осіб з особливими потребами є не зовсім адаптованим до сучасного суспільства. За часту, роботодавці вирішують питання, не на користь, осіб з особливими потребами. Законодавець, передбачив, міру відповідальності у вигляді сплати штрафу для підприємств, які не залучають до праці таких осіб.

Не дивлячись, на передбачену відповідальність, у вигляді сплати штрафу, роботодавці погоджуються, вони сплачують штраф передбачений даним законом і проблема з їхнього боку вирішена. З іншої сторони працевлаштування таких осіб має дві потреби: 1 -- взаємодія з суспільством, реалізація себе як члена суспільства; 2 -- отримання відповідного доходу.

Але, як правило, перша потреба є найважливішою, оскільки, особа, яка позбавлена можливості працювати перебуває у закритому просторі. Тобто, позбавлена у колі спілкування, відокремлена від соціуму. На жаль, в Україні не достатньо вживається заходів, заохочень для таких людей, адже, застосування стимулів повинно бути постійним. Чим раніше держава приєднає осіб з особливими потребами до суспільного життя, тим краще це позначатиметься на них.

Більшість, таких людей відлюдні, відсторонені, внаслідок, не своєчасних заходів з боку суспільства, держави, державних органів. Навчання та працевлаштування є одним із способів реалізації людиною себе.

Варто, звернути увагу, на норми визначені у стандартних правилах забезпечення рівних можливостей для інвалідів (1993). У "Стандартних правилах забезпечення рівних можливостей для інвалідів" визначаються цільові галузі для створення рівних можливостей: доступність, освіта, зайнятість, підтримка прибутків і соціальне забезпечення, сімейне життя і свобода особистості, культура, відпочинок і спорт, віросповідання.

Термін "забезпечення рівних можливостей" означає процес, завдяки якому різні системи суспільства і навколишнього середовища, такі, як обслуговування, трудова діяльність та інфор-

мація, виявляються доступними для всіх, особливо інвалідів [2].

Принцип рівності прав передбачає, що потреби всіх без винятку індивідуумів мають однаково важливе значення, що ці потреби повинні служити основою планування у суспільстві і що всі засоби слід використовувати таким чином, щоб кожний індивідуум мав рівні можливості для участі у житті суспільства.

Інваліди є членами суспільства і мають право залишатись жити у своїх громадах. Вони повинні одержувати підтримку, яку вони потребують, у рамках звичайних систем охорони здоров'я, освіти, зайнятості та соціальних послуг.

Після досягнення інвалідами рівних прав вони повинні також мати рівні обов'язки. У міру отримання інвалідами рівних прав суспільство має право очікувати від них більшого. У рамках процесу забезпечення рівних можливостей необхідно створити умови для надання допомоги інвалідам для того, щоб вони могли повною мірою виконувати свої обов'язки як члени суспільства [2].

Аналізуючи, законодавство України можна зазначити, що нормативно правові акти є досить досконалими, обґрунтованим, але порівняльна практика з сьогоденням, вказує на стан законодавства у вигляду ширми, а саме, на практиці його застосування. Про яке працевлаштування, осіб з особливими потребами може йти мова, якщо, підприємства, в яких ніби, то, працюють інваліди не мають, відповідного облаштування, що дозволило б таким особам потрапити на підприємство. Не кажучи, вже про всі інші відділи в більшості випадків, вони, включаючи санвузол, не відповідають вимогам. Працедавці не налаштовані приймати на роботу осіб з особливими потребами, тим паче, якщо така особа є колясочником, навіть, якщо вона володіє, відповідними знаннями та ідеями. Це неймовірно болячи, оскільки, не дивлячись на потужний науковий процес, все залишається на місці, голосні скандування представників державних органів, інших організацій, які безпосередньо займаються питаннями реалізації прав, осіб з особливими потребами, життя яких не покращується.

Розділ 2 Стандартних правил забезпечення рівних можливостей для інвалідів передбачає правило 5. Доступність. В якому зазначається, що: