Дискусійним є питання щодо участі в договорі поруки боржника або згоди останнього в укладенні договору поруки. Виходячи з формулювання ст. 553 ЦК України, договір поруки - двосторонній правочин, для укладення якого достатнім є волевиявлення кредитора і поручителя. Чинним законодавством України також не встановлений обов'язок поручителя попереджати боржника про укладення договору поруки з метою забезпечення виконання його зобов'язань перед кредитором.

Згідно зі ст. 626 ЦК України порука створює права для кредитора та обов'язки для поручителя. Безпосередньо на права та обов'язки боржника цей вид забезпечення виконання зобов'язань не впливає, оскільки зобов'язання боржника в цьому разі не встановлюються, не припиняються, не змінюються. Такий висновок зроблений Верховним Судом України у Постанові від 20 лютого 2012 р. у справі № 6-51цс11.

Однак, на противагу зазначеній вище позиції, як один з основних аргументів висувається встановлене законом право поручителя отримати від боржника оплату за надані йому послуги (ст. 558 ЦК України), для чого необхідною є домовленість між боржником і поручителем. І справді, зазначена норма наділяє боржника додатковим обов'язком, але з буквального її тлумачення можна зробити висновок, що законом надана можливість укласти між боржником і поручителем окремий договір щодо оплати послуг останнього. договір порука цивільний законодавство

Якщо договором поруки, укладеним між кредитором і поручителем, передбачається оплата послуг поручителя боржником, то за позовом позичальника можливим є визнання недійсним не договору поруки загалом, а лише окремих його частин, зокрема стосовно права на оплату послуг, що є логічним у даному випадку і таким, що відповідає чинному законодавству (ст. 217 ЦК України). Можливе також укладення договору поруки за участі трьох суб'єктів - кредитора, поручителя і боржника. Такому договору притаманні ознаки змішаного, оскільки ним врегульовуються різні відносини: по-перше, між кредитором і поручителем щодо встановлення обов'язку останнього відповідати за порушення зобов'язання боржником; по-друге, між боржником і поручителем про оплату послуг за надану поруку; по-третє, між усіма суб'єктами у визначенні питань стосовно окремих умов поруки (часткова відповідальність поручителя чи у повному обсязі, солідарна чи субсидіарна тощо).

Необхідно визнати, що підписання договору поруки трьома учасниками є найбільш зручним і надійним варіантом врегулювання правовідносин між сторонами, оскільки це дає можливість узгодити інтереси усіх суб'єктів, визначити їхні права та обов'язки й уникнути при цьому можливості будь-яких зловживань від будь-кого з них. За ч. 2 ст. 548 ЦК України недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Це не означає, що договір поруки не можна укладати на забезпечення виконання зобов'язання, яке може виникнути в майбутньому. Головне, щоб на момент звернення кредитора до поручителя таке зобов'язання реально існувало і було дійсним. Однією з істотних умов договору поруки при цьому має бути встановлення ознак, за якими можна ідентифікувати і конкретизувати це майбутнє зобов'язання. Непоодинокі випадки звернення до судів із позовами про визнання договору поруки недійсним із підстав його вчинення під впливом помилки, обману або під впливом тяжкої обставини.

Верховний Суд України у п. 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» (далі - Постанова № 9) роз'яснив, що помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним. Суди, як правило, зазначені роз'яснення враховують. Так, у справі за позовом Т. Н. до ПАТ «Енерго-банк», за участю третьої особи Т. А., про визнання договору поруки недійсним позивачка зазначила, що за відсутності у неї заробітку та власного майна (вона студентка) укладення такого договору було неможливим, і це свідчить про неусвідомлення позивачкою своїх дій. Укладаючи договір, вона також помилилася стосовно обставин правочину, які мають істотне значення, а саме щодо своїх прав та обов'язків.

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 9 листопада 2012 р. в задоволенні позову відмовлено у зв'язку з недоведеністю позовних вимог. Рішення не було оскаржене і набрало законної сили. Правочин визнається вчиненим під впливом обману у разі навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману (п. 20 Постанови № 9).

У справах про визнання договору поруки недійсним на підставі ст. 230 ЦК України позивачі зазвичай заявляють, що боржником та (або) працівниками банківських установ під час укладення кредитного договору замовчувались або неправдиво повідомлялись відомості, які, на думку позивачів, мали істотний вплив на їх волевиявлення під час укладення договорів поруки. Наприклад, рішенням Апеляційного суду Вінницької обл. від 5 вересня 2012 р. скасовано рішення Ленінського районного суду м. Вінниці від 23 травня 2012 р. про відмову в задоволенні позову Н. до Г. та ПАТ «Державний ощадний банк України» (далі - Банк) про визнання договору поруки недійсним та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено. Підставою для звернення до суду Н. стало те, що між відповідачами було укладено кредитний договір. На забезпечення виконання цього договору між позивачем, Банком та Г. був укладений договір поруки. Оскільки під час підписання цього договору Г. надав позивачеві сфальсифіковану довідку про заробітну плату і таким чином увів в оману стосовно своєї спроможності сплачувати кредит, у зв'язку з чим позивач вимагав визнати недійсним укладений договір поруки.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що договір поруки підписано особисто позивачем, і, підписуючи його, він розумів зміст договору та значення своїх дій. Оскільки позичальник неє стороною договору поруки, а стороною у зобов'язанні, забезпеченому порукою, то застосування ст. 230 ЦК України є неможливим, оскільки за цією статтею одна із сторін правочину може ввести в оману іншу.

Висновки. Підсумовуючи, слід зазначити, що дискусійних питань, пов'язаних із порукою, у судовій практиці чимало. Для забезпечення виконання зобов'язань боржника з поручителем може укладатися не тільки договір поруки, але й договір іпотеки. У такому разі йдеться про майнову поруку. Згідно зі ст. 11 Закону України «Про заставу», ст. ст. 1, 11 Закону України «Про іпотеку» майновий поручитель є заставодавцем або іпотекодавцем. Відповідно до ст. 546 ЦК України застава (іпотека) та порука є різними видами забезпечення, тому норми, що регулюють поруку, не застосовуються до правовідносин кредитора з майновим поручителем, оскільки він відповідає перед заставо-/іпотекодержателем за виконання боржником основного зобов'язання винятково в межах вартості предмета застави/іпотеки. У зв'язку із цим на боржника та майнового поручителя не може покладатися солідарна відповідальність. Наведене повинно враховуватися під час вирішення спорів відповідної категорії і сприяти формуванню єдиної судової практики.