Із метою забезпечення повноти регулювання процесуального статусу слідчих Верховна Рада України 29 червня 2004 р. своєю постановою № 1903-ІУ прийняла за основу проект Закону України "Про статус слідчого та процесуальні і соціальні гарантії слідчих України" (реєстраційний № 1903-ІУ).

Слідчий підлягає відводу, якщо він є: 1) потерпілим, свідком, цивільним позивачем, цивільним відповідачем або родичем кого-небудь з них, а також родичем обвинуваченого; 2) коли він брав участь у справі як експерт, спеціаліст, перекладач, захисник або представник інтересів потерпілого, цивільного позивача або цивільного відповідача; 3) коли він або його родичі заінтересовані в результатах справи; 4) за наявності інших обставин, які викликають сумнів у їх об'єктивності. За наявності зазначених підстав слідчий повинен заявити самовідвід, не чекаючи заяви про відвід. За цими підставами відвід слідчому може бути заявлений обвинуваченим, потерпілим і його представником, цивільним позивачем, цивільним відповідачем або їх представниками, захисником. Заява про відвід або самовідвід слідчого подається прокуророві, який розглядає і вирішує її протягом двадцяти чотирьох годин.

При поверненні кримінальної справи на додаткове розслідування робота по ній може бути доручена тому ж слідчому. Його попередня участь у досудовому провадженні не є підставою для відводу. Якщо ж слідчий під час судового розгляду допитувався як свідок, то після повернення кримінальної справи на додаткове розслідування він не вправі у цій же справі проводити розслідування і підлягає відводу.

Слідчий здійснює провадження протягом часу, відведеного законом для розгляду заяв і повідомлень про злочини (ч. З ст. 97 КПК), а також для досудового слідства (ст. 120 КПК). До нього зараховують час, протягом якого справа перебуває у провадженні слідчого.

Слідчих за невиконання їх обов'язків може бути притягнуто до таких видів юридичної відповідальності:

* кримінально-процесуальної -- скасування прийнятих рішень; визнання незаконними доказів, зібраних із порушенням процесуальної форми тощо;

* кримінальної за злочини:

-- у сфері службової діяльності (розділ XVII КК);

-- проти правосуддя (статті 371--374; 380--381);

* дисциплінарної згідно із нормативно-правовими актами відомств, у яких вони працюють.

3. Процесуальне становище та самостійність слідчого при вирішенні питання про порушення кримінальної справи і про відмову в цьому

Процесуальна самостійність слідчого починається одночасно з вирішенням ним питання про порушення кримінальної справи. На слідчого як на спеціально уповноважену особу покладено обов'язок охороняти права та законні інтереси фізичних та юридичних осіб, а також швидко і повно розкривати злочини з тим, щоб кожний, хто їх вчинив, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний (ст. 2 КПК). Кожний громадянин має бути впевнений у тому, що його життя і здоров'я, його майно, його права, його гідність і спокій перебувають під надійною охороною держави.

Обов'язки слідчого як посадової особи визначаються покладеною на нього функцією боротьби зі злочинністю.

Найпершим обов'язком слідчого є порушення кримінальної справи і розкриття злочину (ст. 4 КПК).

Правильне і своєчасне порушення кримінальних справ є неодмінною умовою розкриття будь-якого злочину, воно закріплює у свідомості людей віру в неминучість і невідворотність покарання. Успіх розкриття злочину багато в чому залежить від того, наскільки оперативно буде вирішено питання про порушення кримінальної справи, яка процесуальна роль у розслідуванні справи відведена слідчому.

Самостійність слідчого особливо яскраво виявляється при порушенні кримінальної справи. Закон поклав на слідчого, як і на суд, прокурора і орган дізнання обов'язок у межах своєї компетенції порушувати кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вживати всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання (ст. 4 КПК).

Треба, однак, підкреслити, що порушення слідчим кримінальної справи - це не лише його обов'язок, а й право, що наділило слідчого повноваженням вирішувати дане питання. Процесуальна самостійність слідчого визначається насамперед тим, що він одноособово вирішує питання про порушення кримінальної справи, його постанова про це не потребує будь-якого затвердження чи санкції.

Відомо, що прокурор у силу ст. 32 Закону України "Про прокуратуру" має право давати слідчому обов'язкові вказівки, в тому числі і вказівки щодо порушення кримінальних справ. Це право прокурора закріплено також у ст. 227 КПК. Таким же правом, відповідно до ст. 1141 КПК, користується щодо своїх підлеглих слідчих начальник слідчого відділу. Звідси постає питання, чи повинен слідчий порушувати кримінальну справу, якщо йому на це дана вказівка прокурора чи начальника слідчого відділу?

Надавши прокуророві і начальникові слідчого відділу право давати обов'язкові для слідчого вказівки, закон разом з тим захистив його процесуальну самостійність. Законодавство встановило, що при проведенні досудового слідства всі рішення про спрямування слідства і про проведення відповідних дій слідчий приймає самостійно, за винятком випадків, коли законом передбачено одержання згоди від суду (судді) або прокурора, і несе повну відповідальність за їх законне та своєчасне проведення (ст. 114 КПК).

Оскільки в Кримінально-процесуальному кодексі міститься вичерпний перелік тих випадків, коли слідчий управі приймати рішення лише із санкції чи згоди прокурора, і цим переліком не охоплюється його рішення про порушення кримінальної справи, то треба дійти категоричного висновку, що слідчий має право не погодитися з вказівками прокурора, а також начальника слідчого відділу в питанні про порушення кримінальної справи, коли в процесі вивчення первинних матеріалів він дійде іншого висновку, ніж прокурор чи начальник слідчого відділу, і коли вказівки цих осіб суперечать внутрішньому переконанню слідчого.

У зв'язку з цим вважаємо, що прокурор, а також начальник слідчого відділу, направляючи первинні матеріали слідчому, не мають права давати йому вказівки про те, що він повинен порушити кримінальну справу чи відмовити в її порушенні. Слідчому мають лише передаватися матеріали, які свідчать про вчинення злочину, для вирішення питання по суті. Що ж до рішення, яке має винести слідчий з конкретним матеріалом, то це вже його прерогатива.

Разом з тим прокурор і начальник слідчого відділу має право, коли вони вважають за потрібне, особисто порушити кримінальну справу і потім передати слідчому для розслідування. Якщо прокурор вважатиме рішення слідчого про порушення кримінальної справи неправильним, він має право його скасувати і доручити розглянути первинні матеріали справи іншому слідчому або винести за ними рішення самому. Прокурор, проте, не має право примусити слідчого, який прийняв за матеріалами справи рішення, змінити його.

Начальник слідчого відділу не може скасувати постанову слідчого, коли він вважає, що рішення про порушення кримінальної справи винесене ним неправомірно. Він лише має право звернутися до прокурора з поданням щодо скасування винесеного слідчим незаконного рішення.

Вимога закону про негайне надіслання слідчим копії постанови про порушення кримінальної справи прокуророві, який здійснює нагляд за слідством, є гарантією недопущення необгрунтованого порушення кримінальних справ. Такий порядок дає можливість прокуророві при виявленні порушень закону своєю постановою скасувати постанову слідчого і відмовити в порушенні кримінальної справи або закрити її, коли в справі були проведені слідчі дії (ст. 100 КПК).

Гарантією недопущення необгрунтованої відмови слідчим в порушенні кримінальної справи є те, що його постанова може бути оскаржена відповідному прокуророві зацікавленою особою або її представником протягом семи днів з дня одержання копії постанови (ст. 991 КПК). Скарга на постанову слідчого районного рівня подається до районного суду за місцем розташування органу, який виніс постанову (ст. 2361 КПК).

Процесуальне становище слідчого дає можливість у необхідних випадках повідомляти громадську організацію чи колектив працівників про вчинення членом колективу злочину або антигромадського вчинку для обговорення на загальних зборах громадської організації чи колективу працівників з тим, щоб думка громадськості могла бути врахована при вирішенні питання про порушення кримінальної справи або застосування до винної особи заходів громадського впливу. Мотивоване подання слідчого є основним процесуальним документом, у якому він викладає і за допомогою якого доводить до відома належних осіб та організацій свої висновки про причини й умови, що сприяли вчиненню злочину, і про заходи, яких необхідно вжити для усунення чи нейтралізації цих причин та умов. Цей документ може бути ефективним засобом запобігання злочинам і зміцнення законності (ст. 231 КПК).

У ході перевірки заяв і повідомлень при вирішенні питання про порушення кримінальної справи слідчий має право поставити вимогу перед адміністрацією даної організації провести документальну ревізію або перевірку стану збереження матеріальних цінностей. Вимога слідчого про проведення документальної ревізії або інвентаризації має бути оформлена письмово, проте не шляхом винесення постанови, оскільки кримінальна справа ще не порушена. За матеріалами перевірки слідчий зобов'язаний не пізніше триденного строку прийняти одне з таких рішень:

1) порушити кримінальну справу;

2) відмовити в порушенні кримінальної справи;

3) направити заяву або повідомлення за належністю. Коли перевірка заяви або повідомлення про вчинений злочин вимагає ґрунтовної перевірки для порушення кримінальної справи, то законом на це установлено строк не більше десяти днів (ст. 97 КПК).

При відсутності підстав для порушення кримінальної справи слідчий своєю постановою відмовляє в порушенні кримінальної справи, про що повідомляє зацікавлених осіб (ст. 99 КПК).

Слідчий з дозволу прокурора може своєю мотивованою постановою направити справу в суд для вирішення питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності з передачею колективу підприємства, установи чи організації на поруки (ст. 10 КПК).

4. Процесуальне становище та самостійність слідчого при вирішенні питання про притягнення особи як обвинуваченого

Відповідно до ст. 5 КПК ніхто не може бути притягнутий як обвинувачений інакше ніж на підставах і в порядку, встановлених законом. Постанову про притягнення як обвинуваченого слідчий управі винести, коли є досить доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою. Постанова про притягнення як обвинуваченого має бути мотивованою (ст. 131 КПК).

Наділивши слідчого правом прийняття такого важливого рішення, яким є акт притягнення особи як обвинуваченого, закон тим самим чітко визначив і його процесуальну самостійність у даному питанні.