Це знайшло своє відображення в тім, що слідчий, співставляючи та аналізуючи одержані в справі докази, самостійно оцінює їх і на цій підставі одноособово приймає рішення. При цьому для слідчого, як і для суду, ніякі докази не мають наперед встановленої сили (ст. 67 КПК). Треба сказати і про те, що закон наділив слідчого правом не погоджуватися з вказівками прокурора про притягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину і обсяг обвинувачення, якщо ці вказівки суперечать внутрішньому переконанню слідчого (ст. 114 КПК). Таким чином, слідчий є процесуально самостійною особою, наділеною достатніми повноваженнями для прийняття процесуальних рішень у справі, визначення напрямку розслідування, вибору процесуальних засобів встановлення істини. Всі рішення в справі він приймає за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на оцінці зібраних ним доказів. У разі незгоди слідчого з вказівками прокурора він має право подати справу вищестоящому прокуророві з письмовим викладом своїх заперечень. У цьому разі прокурор або скасовує вказівки нижчестоящого прокурора, або доручає провадження слідства в цій справі іншому слідчому.

Виходячи з вимог закону, слідчий зобов'язаний в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання (ст. 4 КПК).

Відсутність у слідчого внутрішнього переконання у винності особи у вчиненні злочину, з приводу якого проводиться розслідування, не дає йому права на прийняття рішення про притягнення її як обвинуваченого, бо сумніви у винності особи, коли вичерпані процесуальні можливості їх усунення, виходячи з презумпції невинності, повинні тлумачитися на користь цієї особи.

Саме з наявністю у слідчого такого переконання пов'язує закон його право не погодитися з вказівками начальника слідчого підрозділу і прокурора з приводу притягнення як обвинуваченого, кваліфікації злочину й обсягу обвинувачення і, не виконуючи цих вказівок, подати свої заперечення відповідно прокуророві, який здійснює нагляд за розслідуванням, або вищестоящому прокуророві (ч. 2 ст. 114, ч. 4 ст. 1141 КПК).

Маючи у своєму розпорядженні достатню кількість доказів винності певної особи у вчиненні злочину і переконавшись у відсутності обставин, які виключають провадження у справі (ст. 6 КПК), слідчий виносить мотивовану постанову про притягнення цієї особи як обвинуваченого.

Закон поклав на слідчого обов'язок притягати до кримінальної відповідальності тільки осіб, винних у скоєнні злочину. Звідси випливає важливий обов'язок слідчого встановлювати наявність усіх ознак складу конкретного злочину і підтверджувати їх доказами.

Законодавство поклало на слідчого обов'язок ужити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що пом'якшують і обтяжують його відповідальність. При цьому слідчий не має права перекладати обов'язок доказування на обвинуваченого. Слідчому також забороняється домагатись показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (ст. 22 КПК).

Хоч упевненість у достатності зібраних доказів для притягнення особи до кримінальної відповідальності у кожного слідчого складається індивідуально, проте важливо те, щоб у кожного з них при прийнятті цього відповідального рішення не було ні сумнівів, ні упередження. Притягаючи особу до кримінальної відповідальності, слідчий зобов'язаний критично підходити до цього рішення. Він повинен поставити перед собою питання про те, які доводи та аргументи можуть бути висунуті проти пред'явленого обвинувачення і чи в змозі вони похитнути обґрунтованість доведеного звинувачення. Якщо у слідчого є такі сумніви, то це свідчить про те, що ще не все зроблено для висновку про доведеність винності і обвинувачувати ще неможливо.

Процесуальні повноваження слідчого надають йому право при необхідності змінювати обвинувачення або доповнювати його. При цьому на провадження цієї важливої процесуальної дії так само, як і на винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого, не потребується згода начальника слідчого підрозділу або прокурора. Доповнення обвинувачення є одним із проявів його зміни, про що наголошується у ст. 141 КПК.

Зміна обвинувачення може бути пов'язана із виключенням з обвинувачення його певної частини, яка в ході подальшого розслідування не була підтверджена, тобто були спростовані окремий злочин із самостійною кваліфікацією або без неї, кваліфікуюча ознака злочину, зазначеного в формулі обвинувачення, або ж необхідність кваліфікації злочину за кількома статтями Кримінального кодексу.

У цьому разі слідчий виносить постанову про закриття справи в цій частині обвинувачення й оголошує її обвинуваченому. Закриття кримінальної справи у певній частині обвинувачення можливе не лише у зв'язку з тим, що в цій частині особа виправдовується за п.п. 1 і 2 ч. 1 ст. 6 і п. 2 ст. 213 КПК, але й в інших, передбачених ст. 6 КПК випадках встановлення обставин, які виключають провадження у справі.

Той факт, що слідчому надано право не тільки притягати особу як обвинуваченого, а й, при необхідності, змінювати цю раніше винесену постанову, свідчить, безумовно, про повноту його процесуальних повноважень. Законодавство, таким чином, з одного боку наділило слідчого повнотою процесуальної самостійності при вирішенні даного питання, а з іншого - забезпечило обвинуваченого правом на захист.

Закон наділив слідчого широкою процесуальною самостійністю у вирішенні питання про взаємодію з працівниками органів дізнання. Слідчий має право давати органам дізнання доручення і вказівки в розслідуваних ним справах про проведення розшукових та слідчих дій і вимагати їх виконання (ст. 114 КПК). Законом України "Про оперативно-розшукову діяльність" виконання письмових доручень віднесено безпосередньо до обов'язку підрозділів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність.

Наділивши слідчого правом притягати особу, яка вчинила злочин, до кримінальної відповідальності та іншими важливими повноваженнями, законодавство тим самим чітко визначило засади його процесуальної самостійності.

Надавши слідчому право прийняття такого важливого рішення, яким є акт притягнення особи як обвинуваченого, закон чітко визначив і його процесуальну самостійність у даному питанні. Це знайшло своє відображення в тім, що слідчий, співставляючи та аналізуючи одержані в справі докази, самостійно оцінює їх і на цій підставі одноособово приймає рішення. При цьому для слідчого, як і для суду, ніякі докази не мають наперед встановленої сили (ст. 67 КПК).

5. Процесуальне становище та самостійність слідчого при вирішенні питання про закінчення досудового слідства

Правильно проведене слідство закінчується здебільшого складанням обвинувального висновку і направленням кримінальної справи прокуророві.

Закінчення досудового слідства є межею, яка відокремлює слідство від інших стадій кримінального процесу. Але закінчення досудового слідства включає в себе не тільки направлення кримінальної справи з обвинувальним висновком прокуророві. Це дуже значний і відносно самостійний етап досудового слідства.

Однак при розслідуванні нерідко виникають такі обставини, які перешкоджають на певний час закінчити досудове слідство. Ці обставини змушують слідчого тимчасово зупинити провадження у справі.

Зупинення провадження в справі ні в якому разі не свідчить про те, що при цьому закінчується діяльність слідчого, співробітників різних служб міліції, прокурора та суду. Інша діяльність, у тому числі оперативно-розшукова, в цей період не тільки необхідна, а й повинна бути активізована. Із зупиненням кримінальної справи змінюються лише форми та засоби роботи правоохоронних органів, які спрямовані на завершення слідчих дій у справі, яку зупинено. На цьому етапі слідчий має можливість піддати аналізу всю сукупність зібраних в справі доказів, перевірити повноту, всебічність та об'єктивність розслідування.

Досягнення цієї мети здебільшого залежить від забезпечення обвинуваченому його права на захист. Суть цього права, гарантованого ст. 218 КПК, полягає в тім, що обвинувачений має можливість як особисто, так і за допомогою захисника ознайомитись з усіма матеріалами справи, а також заявити клопотання про доповнення досудового слідства або оскаржити ті чи інші дії слідчого.

Важливим обов'язком слідчого є роз'яснення обвинуваченому права заявити клопотання про розгляд його справи в суді першої інстанції одноособово суддею чи колегіально судом у складі трьох осіб у випадках, передбачених законом. Але перш ніж ознайомити обвинуваченого та його захисника з матеріалами справи, слідчий повинен повідомити про закінчення досудового слідства учасників процесу, роз'яснити їм право на ознайомлення з усіма матеріалами справи та ознайомити їх з ними, якщо учасники прокесу побажають скористатися цим правом. Якщо клопотання з боку учасників процесу після ознайомлення їх з матеріалами справи будуть заявлені слідчому, він, користуючись повнотою своїх повноважень, одноособово вирішує їх.

Саме для виконання покладених на слідчого відповідальних обов'язків закон надав йому широкі повноваження. Слідчий, згідно зі ст. 44 КПК, одноособово вирішує питання про допуск захисника до участі в справі. Це повноваження слідчого особливо яскраво характеризують його процесуальну самостійність узагалі і при закінченні слідства зокрема.

У процесі ознайомлення з матеріалами справи потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача та їхніх представників, а також обвинуваченого та його захисника ними можуть бути заявлені клопотання про виконання окремих слідчих дій. Слідчий у таких випадках одноособово приймає рішення про задоволення поданих клопотань або відмовляє в цьому. Його рішення з даних питань не потребують узгодження чи затвердження з боку прокурора.

У разі проведення додаткових слідчих дій у зв'язку з поданим клопотанням слідчий знову оцінює їх і самостійно приймає рішення про ознайомлення з додатковими матеріалами обвинуваченого і його захисника, а також надає можливість ознайомитися з ними потерпілому і його представникові, цивільному позивачеві, цивільному відповідачеві або їхнім представникам. Розгляд і прийняття рішення по суті поданих учасниками процесу клопотань спонукають слідчого знову оцінити повноту та об'єктивність зібраних ним доказів, щоб у разі необхідності знову доповнити слідство матеріалами, які мають значення для кримінальної справи.

До складання обвинувального висновку слідчий приступає лише після закінчення слідства і вимог ст. ст. 217-222 КПК.

Обвинувальний висновок, складений слідчим, підбиває підсумок досудового розслідування всієї справи. В ньому формулюється обвинувачення конкретної особи, дається аналіз доказів, які стверджують пред'явлене обвинувачення, в обвинувальному висновку дається юридична кваліфікація заподіянного злочину та визначається його небезпечність для суспільства.

Характерною особливістю обвинувального висновку є те, що він містить повну і цілісну картину всього злочину, як він установлений в підсумку досудового слідства.

Тому не можна погодитись з тим, що кримінальна справа повинна закінчуватись не складанням обвинувального висновку, а довідкою слідчого, в якій повинні бути відображені анкетні дані підозрюваного і встановлені в ході слідства докази. Обвинувальний висновок, крім вищезазначеного, для судді є лоцією, яка допомагає йому швидше розібратися в справі та намітити правильний шлях для її розгляду.