МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

АКАДЕМІЯ АДВОКАТУРИ УКРАЇНИ

Кафедра кримінального та адміністративного права

Есе з навчальної дисципліни: «Адміністративне право»

На тему: «Публічне адміністрування: суть та зарубіжний досвід»

Виконала: Студентка ІІ курсу І групи (2 в.о.) Спеціальність «Право» Ледвіжко Юлія Олександрівна

Викладач: Проф. Муза Олег Валентинович

Київ - 2018

Вступ

Постановка проблеми. Адміністративна система в Україні знаходиться в стані реформування. Сучасні проблеми проведення адміністративної реформи в Україні і трансформація суспільних відносин в Україні, внесли і продовжують вносити істотні зміни до змісту державно-управлінської діяльності, формування та реалізації державно-службових відносин. Саме тому на нинішньому етапі розвитку суспільства метою адміністративно-правового регулювання є вдосконалення форм і методів управлінської діяльності і створення такої системи публічного адміністрування, що забезпечить становлення України як високорозвиненої, правової, цивілізованої європейської держави з високим рівнем життя, соціальної стабільності, культури та демократії, дозволить їй стати впливовим чинником у світі та Європі. Також метою державного управління є формування системи, яка стане близькою до потреб і запитів людей, а головним пріоритетом її діяльності буде служіння народові, національним інтересам [9] і безперечно ефективний захист цих прав і свобод у випадках їх порушень, згідно зарубіжного досвіду.

Актуальність. Актуальність зумовлюється глибокими трансформаційними процесами, які переживає Україна, необхідністю дослідження їх спрямованості, суті, умов, складових. Велику увагу слід приділити ознайомленню із досягненнями світової управлінської думки, вивчення та впровадження кращого зарубіжного досвіду, розумне поєднання його із вітчизняними напрацюваннями та традиціями.

Актуальним усе ще залишається залучення інститутів громадянського суспільства до ухвалення рішень та створення умов для його формування і зміцнення, що має стати головним пріоритетним напрямом розвитку партнерських відносин між владою і суспільством [15, с. 3]. Зарубіжний досвіду публічного управління саме на місцевому рівні прискорить процес вдалого реформування функціонуючої системи державного управління в Україні та прискорить досягнення рівня європейських країн, на які рівняється Україна в своєму розвитку. Перспектива вступу до ЄС примушує нашу державу працювати на майбутнє, враховувати вимоги, що застосовуються до більш розвинених держав та модерних форм управління. Теоретично це дає змогу говорити не лише про “модернізацію навздогін”, а й про “модернізацію на випередження” [10].

Дослідженню питань трансформації теорій публічного адміністрування присвятили свої наукові праці вітчизняні та зарубіжні вчені: В. Бакуменко, О. Ястремська, Л. Мажник, В. Коваленко, В. Колпаков, О. Кузьменко, Н. Мельтюхова, Ю. Палеха, О. Амосов, Н. Бренінг, М. Мескон, М. Альберт, Ф. Хедоурі, Г. Саймон, Д. Пейн, М. Браунштейн, В. Дункан та ін. Проблемі розвитку управлінських відносин приділяють увагу такі соціологи: Ю. Хабермас, Т. Парсонс, А. Тихонов. В Україні відомі роботи В. Авер'янова, Г. Атаманчука, А. Васильєва, Є. Кубка, Б. Лазарєва, Н. Нижник, В. Селіванова, М. Стрельбицького, В. Цвєткова та багатьох інших науковців.

Сьогодні в Україні відбуваються глибокі соціальні та економічні зміни, обумовлені поверненням країни в русло загальних процесів світового розвитку та визначення людини найвищою цінністю [13, с. 4]. Відповідно до Указу Президента України «Про стратегію сталого розвитку „Україна - 2020”» нагальним є «... приведення державних та урядових інституцій у відповідність з новою політичною системою та європейськими стандартами публічного адміністрування» [13].

Термін “публічне адміністрування” походить від англ. «public administration».

Публічне адміністрування - «це цілеспрямована взаємодія публічних адміністрацій з юридичними і фізичними особами з приводу забезпечення реалізації законів та виконання основних функцій: орієнтованого планування, яке визначає бажані напрями розвитку, створення правових, економічних та інших умов для реалізації інтересів учасників взаємодії, розподілу праці, кооперування та координування діяльності, а також моніторинг результатів» [2, c. 77 - 78]. Останніми роками поняття «публічне адміністрування» набуло широкого значення та передбачає надання адміністративних послуг європейського рівня шляхом упровадження в практику діяльності принципів демократичного управління [18, с. 5]. ”

Тобто під публічним адмініструванням розуміють всю систему адміністративних інститутів із ієрархією влади, за допомогою якої відповідальність за виконання державних рішень спускається зверху донизу. Тому публічне адміністрування пов'язане із трьома сферами влади - законодавчою, виконавчою і судовою.

У вузькому розумінні публічне адміністрування пов'язане із виконавчою гілкою влади і розглядається як: професійна діяльність державних службовців, яка включає всі види діяльності, спрямовані на реалізацію рішень уряду [9]; вивчення, розробка та впровадження напрямів урядової політики; міждисциплінарна академічна сфера, що базується на теорії та концепціях економіки, політичних наук, соціології, адміністративного права, менеджменту [9].

В українській системі публічного адміністрування відбувається складний процес інтеграції до Європейського Союзу, де існує певний набір критеріїв щодо адміністративних процедур, яких повинні додержуватись органи публічної влади, щоб відповідати цінностям демократичного суспільства. Ці критерії формують сутність європейського адміністративного простору, чиї принципи повинні виконуватися й можуть бути взяті за основу відповідної моделі управління, близької до тієї, що існує в Європейському Союзі.

Слід зазначити, що критерії ефективності та якості діяльності органів влади щодо надання послуг мають певні відмінності в різних країнах, однак спільними для них є універсальні принципи побудови відносин між державою та громадянами, які, зокрема, визначені як пріоритетні для країн-членів Організації економічного співробітництва та розвитку. Діяльність органів публічної адміністрації повинна відповідати таким принципам: верховенства права, законності, відкритості, неупередженості, пропорційності, ефективності, підконтрольності, відповідальності [14,с. 19; 7].

Мені подобається думка провідних науковців О. Амосова, В. Мартиненка, та ін. про те, що публічне адміністрування - це модифікація класичного менеджменту в різних сферах життєдіяльності всього суспільства, тобто планування, організація та мотивація з акцентом на контролі за формуванням та використанням ресурсів, що має за мету їх ефективне використання органами влади (у тому числі, регіональними та місцевими), бізнесом, громадянами (всі зацікавлені сторони), і за процесом надання публічних послуг [2, с.7]. Проте, як свідчать дані ряду наукових досліджень, діюча система публічного адміністрування в Україні залишається неефективною, корумпованою та внутрішньо суперечливою, що є суттєвою перешкодою на шляху до позитивних змін у суспільстві та державі. Недостатній рівень прозорості та відкритості у сфері державного управління, нечіткість розмежування політичної та адміністративної сфер, недостатній професійний рівень державних службовців, відсутність єдиної системи оцінювання їх компетентності, низький рівень дисциплінарної відповідальності, недосконалість механізму політичного та адміністративного контролю в системі державного управління - всі ці фактори є деструктивними елементами в організації ефективної системі публічного адміністрування.

Так, за опублікованим Всесвітнім економічним форумом Індексом глобальної конкурентоспроможності 2017-2018 (The Global Competitiveness Index), Україна цього року посіла 81-е місце серед 137 країн світу, покращивши свої позиції лише на чотири пункти (рис.1).

Рис. 1. Позиція України та країн світу за Індексом глобальної конкурентоспроможності Джерело: [16].

Негативними факторами для ведення бізнесу у нашій країні визначено (в порядку зменшення): інфляцію, корупцію, політичну нестабільність, високі податкові ставки, складність податкового законодавства, нестабільність урядів, ускладнений доступ до фінансів, неефективну державну бюрократію, регулювання валютного ринку, недостатню освіченість працівників, погану етику робочої сили, недостатню здатність до інновацій, обмежувальне регулювання ринку праці, невідповідну якість інфраструктури, злочинність та крадіжки, низьку якість охорони здоров'я [16].

Децентралізація влади в Україні і надалі залишається одним з гострих питань щодо необхідності розширення повноважень місцевого самоврядування та передачі повноважень від центру на місця, а прийняття Закону України «Про добровільне об'єднання територіальних громад» [14] закладає підґрунтя інституційних змін на місцевому рівні, оскільки різні адміністративно-територіальні одиниці матимуть різні владні інституції, а відтак, моделі та механізми у правління і взаємодії органів влади.

Майже сім тисяч громад залишаються поки що не об'єднаними. За даними моніторингу процесу децентралізації влади та реформування місцевого самоврядування, оприлюдненого Мінрегіоном, у п'ятірку лідерів рейтингу областей за формуванням спроможних територіальних громад увійшли: Житомирська і Хмельницька (1 місце), Волинська (2 місце), Дніпропетровська (3 місце), Запорізька (4 місце), Чернігівська (5 місце).

Як зазначає М. Попова «Українська практика останніх років показала, що надмірна централізація влади призводить до погіршення справ на місцях, що спричиняє за собою збільшення протестного настрою громадян. Коли відповідальність за надання послуг і забезпечення інфраструктури децентралізована, місцеві органи можуть краще оцінювати співвідношення витрат і доходів, а також гнучкіше реагувати на потреби населення в рамках бюджетних обмежень [17, с.260]. Таким чином для кожної громади необхідно вказати на конкретні переваги об'єднання не лише загальними положеннями з реформ, а чітко зазначити які саме заходи будуть здійснені в конкретному селі, селищі, місті; як зміниться управління та що і чому залишиться незмінним. Реалізація такого підходу вимагає включення мотиваційного механізму до реалізації реформ.