На території Західної України було створено Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Рівненську, Станіславську і Тернопільську області. 17 січня 1940 року указом Президії Верховної Ради УРСР ліквідується старий адміністративно-територіальний поділ на повіти і волості, а натомість були створені райони за зразком УРСР. На початок лютого 1940 року на Західній Україні були організовані 83 міськради, 199 рад, 89 селищних і 4944 сільських Рад.[4;c.241] Наказом Наркомюсту УРСР від 26 грудня 1939 року в Західній Україні були створені обласні управління НКЮ, обласні і народні суди. У вересні-жовтні 1940 року завершився процес формування колегій адвокатів, органів державного нотаріату, міліції, прокуратури.[2;c.518]. Формування органів радянської влади відбувалося у повній відповідності з тією системою, що існувала в СРСР. Окрім того, на більшість утворених посад відряджалися тимчасово або на постійну роботу спеціалісти з УРСР, як правило, члени більшовицької партії. Уніфікація державного ладу і системи управління в новостворених областях здійснювалися жорсткими адміністративними методами. До того ж не враховувалися певні відмінності в економічному та духовному житті, у народних звичаях, що зумовлювалося кількавіковим роз'єднанням західних і східних частин української землі. Кадри, що прибули сюди із східних областей, не знали місцевих особливостей стосовно економічного, політичного, культурного і духовного життя. Все це призвело до того, що “перше знайомство з радянською системою” мало для західних українців переважно негативні наслідки [5;c.298]. Нові керівники допустили ряд помилок у галузі податкової політики, хлібозаготівель, а особливо колективізації, до якої вони приступили у 1940 році, використовуючи досвід Східної України. [2;c.519]. Факт приєднання західноукраїнських територій до Радянського союзу можна оцінювати по-різному. З одного боку споконвічні українські землі опинилися у межах однієї держави. Деякі заходи нової влади - розширення мережі шкіл, поліпшення медичного обслуговування, переселення частини мешканців міст у добре обладнані квартири тощо - дістали схвальну оцінку населення. Було конфісковано державні та поміщицькі землі, ліси та водойми, землі польських колоністів-осадників. Безземельне та малоземельне селянство одержало понад 1млн. га землі, скасовано його борги перед польською державою, банками й поміщиками, воно отримало значну кількість худоби, коней, насіння. Націоналізовано у капіталістів (а це переважно були поляки та євреї) шахти, банки, промислові підприємства, копалини. Всього було націоналізовано 2000 промислових підприємств. Українізовано систему шкільництва та освіти загалом, значно поліпшилося медичне обслуговування населення тощо.[1;c.21] Зважаючи на багатонаціональний склад нових територій, навчання в школах проводилося як українською мовою, так і мовами національних меншин: румунською, російською, єврейською, німецькою та польською. Система освіти відчутно демократизувалася, тепер значна частина населення отримала можливість здобувати загальну та професійну освіту, зменшилась кількість неграмотних. Відчутно поліпшилося й медичне обслуговування населення. Якщо до 1940 року на Буковині існувало 72 лікувальні заклади, у яких працювало 112 лікарів, то після включення цих земель до складу СРСР медичне обслуговування населення здійснювали відповідно 200 закладів і понад 500 лікарів.[9;c.577-578]. Пожвавилася науково-дослідна діяльність. У Львові було відкрито ряд філіалів інститутів АН УРСР, а також філіал академічної бібліотеки. До Спілки радянських письменників Української РСР було прийнято ряд майстрів художнього слова краю. Почали вільно друкуватися С. Тудор, П. Козланюк, Я. Галан, О. Кобилянська, О. Гаврилюк та ін. Вперше за всю історію було відкрито стаціонарні державні театри. До Львівського обласного відділення Спілки радянських композиторів України ввійшли композитори С. Людкевич, М. Колесса, Є. Козак, А. Кос-Анатольський та ін. До творчого життя республіки включилися художники І. Труш, О. Кульчицька, А. Манастирський. Розширилася мережа культосвітніх закладів, створювалися умови для розвитку народного мистецтва.

З іншого боку - невдовзі виявилися й украй негативні наслідки діяльності комуністів. Радянські війська принесли в Західну Україну репресивний режим, що вдосконалювався на Надніпрянщині протягом двох десятиліть. Почали розгортатися масові репресії та терор, жертвами якого стали як окремі особи, так і цілі групи населення. Хвилі репресій, які спочатку охопили “класово-ворожі елементи” - державних чиновників румунської адміністрації, представників політичних партій і українських, румунських, польських, єврейських організацій. Згодом сталінські репресії впали на бессарабських комуністів. Також арешту підлягали власники підприємств, чиновники, священики, відставні офіцери, заможні селяни й усі ті, кого вважали противниками колективізації. Документи свідчать про величезні масштаби репресій: у Західній Україні й у Західній Білорусі в 1939-1941рр. Були ув'язнені й вислані до Сибіру понад 10% населення краю. Часто жертвами радянського режиму ставали поляки, але така ж доля спіткала й сотні тисяч українців, тисячі євреїв, представників релігійних та заможних кіл. Включення до складу СРСР Західної України супроводжувалося насильницькою колективізацією, масовими переслідуваннями й арештами місцевого населення. З 1939 по 1941 рр. Тільки в тюрмах “визволеної” Галичини були замучені 50 тис. політв'язнів, а з її території депортовано понад мільйон жителів.[9;c.576]. Негативного розголосу набув судовий процес у Львові в січні 1941 р. над 59 членами ОУН (переважно школярами і студентами), які постали перед судом за “націоналістичну діяльність”, власне, лише за переконання, бо ніяких терористичних актів на їх совісті не було, з яких 42 чоловіка в тому числі 11 дівчат, було засуджено до розстрілу, інших - до 10-річного ув'язнення.[1;c.24]. Незмивною чорною плямою режиму став розстріл органами НКВС понад 22 тис. польських офіцерів під Катинню, Харковом та в інших місцях. Тому навіть потрібні й корисні починання, що реалізовувалися за “радянською адміністративно-командною методикою”, часто призводили до негативних наслідків. Так, націоналізація великих промислових і торговельних підприємств охопила й дрібні ремісничі майстерні, кустарів, торгівців, грубо порушувалися закони в галузі оподаткування, хлібозаготівель. Уже з весни 1940 р. Розпочалася передчасна колективізація, яка супроводжувалася широкомасштабними репресіями. У селян насильно відбирали не лише недавно отриману землю, а й приватну. Хто не хотів записуватися у колгоспи, того депортували в Сибір, Середню Азію та ін.[5;т.2,c.29]. Із Західної України виселяли службовців колишнього держапарату, органів суду, прокуратури, поліції з їхніми родинами. Оскільки, переважно, це були поляки, - українське населення за ними не шкодувало. Були одразу заборонені або змушені саморозпуститися всі «буржуазні» політичні партії, їх актив заарештовано і депортовано. Не минули репресії навіть Комуністичну партію Західної України - КПЗУ. Жертвою сталінського режиму стала також українська інтелігенція, діячі науки, культури, мистецтва. Причому депортація - виселення і заслання - застосовувалася без правових на те підстав.[1;c.22].

Західноукраїнські землі в умовах Вітчизняної війни

Розглядаючи та аналізуючи становище західноукраїнських земель у складі СРСР та радянський тоталітарний режим на цих землях не слід оминати період Великої Вітчизняної Війни, оскільки українці відіграли величезну роль у цій війні та вона сильно вплинула на їх подальшу долю.