Особливо жорстоко відбувалась боротьба радянських спецслужб з українським національним рухом, зокрема з УПА на західноукраїнських землях, які тепер вже були невід'ємною частиною УРСР, тому будемо розглядати їх як області. УПА продовжувало збройну боротьбу з більшовицьким режимом і після закінчення Другої світової війни, тобто війна для українського народу по суті не закінчувалася. Не маючи змоги справитися з повстанцями за допомогою військ НКВС, міліції та інших, радянське керівництво після закінчення війни додало їм на допомогу регулярні частини з 27-ї і 28-ї армій, важку артилерію, літаки, саперні частини тощо. [6;т.2,c.34]. Після капітуляції Німеччини в травні 1945 р. радянський режим зміг організувати систематичні й широкі заходи, спрямовані на знищення УПА. У 1945-- 1946 рр. його війська (що переважно складалися з військ МВС і НКВС, оскільки в регулярних частинах Червоної армії було багато українців, які не бажали воювати проти УПА) організували блокаду й прочісування величезних територій Волині та передгір'їв Карпат, де зосереджувалися партизани. Щоб залякати західноукраїнське населення й позбавити УПА підтримки народу, НКВС застосував цілий ряд жорстоких тактичних заходів. Він виселяв людей із районів розташування баз УПА, депортуючи до Сибіру сім'ю кожного, хто був пов'язаний з опором, і навіть цілі села. За підрахунками, між 1946 та 1949 рр. було заслано близько 500 тис. західних українців. Майже в кожному селі діяли «стукачі».Нерідко певної вірогідності цим радянським провокаціям надавало, зі свого боку, безжальне винищення прорадянських елементів СБ -- таємною поліцією ОУН. Одночасно більшовики засипали партизанів, котрі жили взимку на грані голоду в підземних бункерах, пропагандистськими листівками про безнадійність їхнього становища, неодноразово пропонуючи їм амністію.

Зазнаючи тяжких втрат, УПА спробувало пристосуватися до наростаючого наступу радянських сил, розділивши великі з'єднання на малі рухливіші загони. У 1947--1948 рр., коли стало зрозуміло, що американо-радянська війна не відбудеться, багато цих загонів за наказом проводу УПА було розпущено. Деякі з членів УПА приєдналися до цивільного підпілля ОУН, але оскільки багато членів ОУН загинули, потрапили до рук ворога, емігрували або втратили своє «прикриття» в період відкритої боротьби, її мережа також більше не була такою ефективною й широкою, як раніше. Іншим серйозним ударом по УПА стало поширення колективізації, оскільки колгоспники, що перебували під суворим контролем, уже не могли постачати партизанам провізію.

На цій прикінцевій стадії загони УПА та підпілля ОУН, які встановили слабкі й спорадичні контакти з британською та американською секретними службами, зосередилися на антирадянській пропаганді та саботажі. Вони перешкоджали колективізації, депортаціям, розгортанню радянського адміністративного апарату, вбивали офіцерів НКВС, партійних активістів і тих, хто підозрювався у співпраці з радянською владою. Так, у 1948 р. було вбито отця Гаврила Костельника (що приписується членам ОУН, а деякі факти вказують на причетність до цього НКВС) за його роль у ліквідації греко-католицької церкви. Через рік підпілля ОУН знищило відомого радянського пропагандиста -- журналіста Ярослава Галана. Але у березні 1950 р. УПА зазнало дошкульного удару, коли в сутичці піді Львовом загинув її командир Роман Шухевич (генерал Тарас Чупринка). Хоч окремі невеликі загони УПА продовжували діяти до середини 50-х років, з усіх практичних міркувань УПА та ОУН на Україні перестали існувати як організації саме після смерті Шухевича.

Хочемо звернути увагу на ще один бік проблеми. Радянсько-комуністична пропаганда наполегливо звинувачувала і звинувачує донині повстанців ОУН-УПА у масових звірствах, кривавих убивствах, знущаннях над цивільним населенням. Напевне такі випадки траплялися. Однак, по-перше, загони “чекістів”, партійно-радянських працівників також чинили всілякі злочини: робили масові обшуки у населених пунктах, мордували, вбивали невинних людей, вішали й розстрілювали їх, знущалися, масово грабували церкви й монастирі, бібліотеки, музеї, архіви, майно місцевого населення. Про це зібрано і нині опубліковано багатотомні матеріали. До того ж, усі міста і села краю були охоплені щільною агентурно-інформаційною мережею держбезпеки. Головною організуючою силою сталінсько-більшовицького режиму в боротьбі проти УПА був спочатку Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС). Його діяльність була суворо засекречена. З 3 березня 1946 р. його реорганізували У Міністерство внутрішніх справ (МВС) і Міністерство державної безпеки (МДБ) Ось це останнє і було таємною постановою РМ СРСР від 28 січня 1947 р. зобов'язане очолити боротьбу проти повстанців, залучаючи для цього всі необхідні ресурси. Звернемо увагу на цікавий факт, що ще з 1944 р. у західних областях почали створюватися під виглядом загонів і лоївок УПА спец групи НКВС. Їхнім основним завданням стало фізичне знищення керівництва УПА й активних патріотів, а також дискредитація в очах населення і світової громадськості українського національно-визвольного руху. Однак до складу спец груп, окрім працівників НКВС і радянських партизанів, вирішено ввести при можливості ще й тих колишніх повстанців, які або прийшли з покаянням, або їх захопили в полон і шантажували. Отже, ці спец групи зовні нічим не відрізнялися від справжніх повстанців - ні одягом, ні мовою, ні знанням місцевих умов, звичаїв, ні методами конспірації. Все це позбавляло мешканців краю можливості розпізнати “перевертнів”, тому всі їх злодіяння справді приписувалися ОУН-УПА. У боротьбі з УПА й українським визвольним рухом загалом, тоталітарний режим та його репресивно-каральні органи застосовували, крім прямого терору, також масові депортації. Вже у квітні-травні почалися виселення людей з десятків районів, міст і сіл Волинської, Рівненської, Дрогобицької, Тернопільської, Станіславської та Львівської областей. Депортації продовжувались і в наступні роки. Заздалегідь було створено шість збірних пунктів для відправлення сімей “націоналістів” на спец поселення (у Львові, Чорткові, Дрогобичі, Рівному, Коломиї, Ковелі). Водночас із “націоналістами” почали депортувати “українських куркулів, капіталістів” та ін.. Отже, на 1 січня 1953 р. у спец поселеннях опинилося близько 175 тис. депортованих із західноукраїнських областей осіб. Ще кільканадцять тисяч загинуло під час їх транспортування.[1;c.71-76].

Масові депортації українського населення і терор радянських спецслужб можна вважати головними причинами припинення до 1953 р. масштабної діяльності ОУН-УПА і відступу її військових підрозділів на Захід, хоча окремі лоївки УПА, на думку В. Сергійчика, діяли до жовтня 1955 р. У травні 1954 р. був захоплений останній командир УПА Василь Кук, що засвідчило відсутність в ОУН-УПА спрямовуючої, організуючої сили [8]. Лише в 1947--1948 рр., після того як радянський режим подолав опір основних сил УПА, він міг на повну силу розпочати колективізацію. Взагалі вона повторювала модель Радянської України двадцятирічної давності. Спочатку процвітаючих селян (куркулів) обклали такими тяжкими податками, що вони не змогли утримувати свої господарства. Найбунтівливіших депортували до Сибіру. Тоді радянські агітатори на зборах і в тривалих особистих розмовах змушували селян вступати де колгоспів. Політичний контроль у колгоспах, що на Західній Україні був особливо жорстким, здійснювали партійні осередки, організовані на машинно-тракторних станціях (МТС). На щастя для західних українців, колективізація не йшла пліч-о-пліч із голодом. Іншою рисою, яка відрізняла колективізацію на Західній Україні від Східної, було те, що її супроводжувала збройна боротьба ослабленої, але від того не менш смертоносної УПА. Цитуємо одне радянське джерело: «Найзапекліші вороги трудового селянства -- куркулі та буржуазні націоналісти -- чинили впертий опір колгоспному рухові на західних територіях, спалюючи господарські будівлі в колгоспах, вбиваючи активістів і поширюючи серед селян чутки, щоб вселити сумніви щодо колгоспів». Але опір виявився марним, позаяк до 1955 р. майже всі 1,5 млн. селянських господарств Західної України вступили до колгоспів, яких налічувалося 7 тис. Таким чином, на щойно анексованих українських територіях непорушне постала одна з основних підвалин радянської соціально-економічної системи.

Як і належало сподіватися, колективізація розгорталася одночасно з індустріалізацією. За австрійського та польського панування Галичина була убогим, економічно визискуваним аграрним регіоном, який слугував звалищем для готових продуктів і майже не виробляв їх у себе. Розуміючи, що, покращивши цю ситуацію, можна здобути політичні дивіденди, радянський режим зробив великі капіталовкладення у промисловий розвиток регіону. Розширилися старі виробництва, такі як видобуток нафти, створювався ряд нових галузей промисловості, включаючи виробництво автомобілів, автобусів, радіоапаратури та ін. Завдяки тому, що західноукраїнські підприємства були щойно збудованими та обладнаними устаткуванням, вивезеним із Німеччини, вони були одними з найсучасніших в СРСР. До 1951 р. промислове виробництво на Західній Україні підстрибнуло на 230 % вище рівня 1945 р. й складало 10 % промислового виробництва республіки порівняно з менш ніж 3 % у 1940 р. Швидко зростаючий Львів став одним із основних центрів промисловості республіки.

З індустріалізацією відбувалися соціальні зміни. Початкова нестача спеціалістів і кваліфікованих робітників, необхідних для роботи на нових фабриках, спричинилася до того, що до регіону масово переселялися росіяни. Але водночас активно розвивався місцевий робітничий клас. Наприкінці 40-х -- на початку 50-х років на Західній Україні щороку навчалося 20--30 тис. нових робітників. У Львові число промислових робітників зросло з 43 тис. у 1945 р. до 148 тис. у 1958 р. З'явився також новий тут прошарок українських інженерів і техніків. Відтак під егідою радянської влади давно запізніла соціально-економічна модернізація Західної України прискорено рухалася вперед.

Чи не найпопулярнішим заходом радянської влади стало значне розширення освітніх можливостей населення. Щоб схилити на свій бік симпатії західних українців, у 1945 р., аналогічно політиці 1939 р., новий режим активізував українську початкову освіту. Швидко розвивалася також вища освіта: в 1950 р. у 24 вузах Західної України навчалося вже близько 24 тис. студентів денного й 9 тис. заочного відділень. Однак зростання освітнього рівня зумовлювало й активнішу русифікацію. У 1953 р. навчання в усіх вузах Західної України велося російською мовою, а це виразно вказувало на те, що радянська модернізація також мала на меті сприяти русифікації.

Якщо розвиток освіти був тією рисою радянського режиму, яку населення радо сприймало, то про іншу рису -- комуністичну партію -- цього сказати не можна. Навіть після перемоги СРСР у війні західні українці не виявляли великого інтересу до вступу в неї. У 1944 р. на Західній Україні налічувалося 7 тис. членів і кандидатів у члени партії й лише кілька сотень робітників серед них. У 1946 р. загальна цифра зросла до ЗІ тис., а в 1950 р., після інтенсивної кампанії набору до партії,-- до 88 тис., що, втім, становило крихітну частину кількості всього населення. Більшість цих членів партії були прибульцями зі сходу. Наприклад, із 23 тис. членів львівської партійної організації у 1950 р. лише 10 % походили з місцевого населення. На селі комуністів було вкрай небагато. Таким чином, хоч партія й монополізувала політичну владу, вона не пустила достатньо глибокого коріння серед західноукраїнського населення. Внаслідок цього у західних українців існувало враження, ніби вони живуть під чужоземним пануванням

Висновки