Виходячи з означеного, заслуговує на підтримку підхід розробників ТКУ в частині закріплення положення про те, що до складу робочого часу включається не лише час виконання працівником трудових обов'язків, а й підготовчо-завершальний період (час отримання трудового завдання, отримання матеріалів та інструментів, товарів, ознайомлення з технічною документацією, відповідно до якої повинна виконуватися робота, час підготовки й прибирання робочого місця, здавання готової продукції тощо), час перерв для внутрішньозмінного відпочинку, задоволення особистих потреб, обігрівання тощо. Слушним є й положення ТКУ про те, що особливості віднесення підготовчо-завершального періоду до робочого часу щодо окремих видів робіт установлюються трудовим законодавством. Водночас уважаємо за недоцільне вживання в ч. 3 ст. 130 проекту ТКУ, де йдеться про таке: «3. Колективним чи трудовим договором можуть визначатися окремі періоди, які включаються до складу робочого часу, зокрема, включення до складу робочого часу повністю або частково часу, протягом якого працівник знаходиться поза місцем виконанням трудових обов'язків у режимі готовності стати до виконання трудових обов'язків», сполучника «чи», адже це логічно передбачає альтернативний варіант установлення окремих періодів, які включаються до складу робочого часу, -- або колективним договором, або трудовим договором. Більш доцільним і таким, що відповідає природі обох указаних договірних актів, тут убачається використання сполучника «та/або», що дозволить установлювати вказані періоди часу й колективним, і трудовим договором, а у випадку відсутності колективного -- безпосередньо трудовим договором, як під час його укладення, так і в період його дії.

Частково заперечним є, на наш погляд, і підхід розробників проекту ТКУ, зреалізований у ч. 4 ст. 130 ТКУ, де категорично зазначається про те, що «...час, необхідний для прибуття працівника до місця виконання трудових обов'язків, до робочого часу не включається, крім випадків, якщо виконання трудових обов'язків передбачає пересування від одного об'єкта до іншого». Як на нас, то можливість установлення винятків із цього правила доцільно передбачити не лише в зазначеному в ч. 4 ст. 130 ТКУ випадку, а й у інших, передбачених, скажімо, колективним, трудовим договором чи взагалі окремим розпорядженням роботодавця (наприклад, у випадку, коли направляючись на роботу попутно особа виконує ті чи інші доручення роботодавця, які отримав напередодні). Крім іншого, останній підхід зробить схему виконання трудових обов'язків «більш гнучкою», а тому й більш ефективною з позиції необхідності раціонального використання робочого часу працівника.

Віддаючи належне розробникам проекту, котрі в ст. 130 «Визначення робочого часу та його склад» ТКУ закріпили поняття робочого часу та спромоглися до характеристики складу робочого часу -- це новела законодавства, кваліфікуємо як недолік відсутність подібних дефініції стосовно окремих видів робочого часу, про які йдеться в ст.ст. 131 «Нормальний робочий час», 132 «Скорочений робочий час» та 133 «Неповний робочий час» проекту ТКУ. Принаймні така позиція вбачається непослідовною й такою, що призведе до певних складнощів у розмежуванні на практиці окремих видів робочого часу. Крім того, суперечливими вбачаємо положення ч. 4 ст. 132 «Скорочений робочий час» проекту ТКУ, де пропонується закріпити наступне: «4. Тривалість робочого часу учнів, які відповідно до частини четвертої статті 20 цього Кодексу працюють у вільний від навчання час, не може перевищувати 12 годин на тиждень для осіб віком до шістнадцяти років і 18 годин на тиждень для осіб віком від шістнадцяти до вісімнадцяти років. Оплата праці учнів проводиться пропорційно відпрацьованому часу, виходячи з норм оплати праці осіб, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті». По-перше, ніяких «норм оплати праці» у ч. 1 ст. 132 проекту не встановлено, адже йдеться там про «норму тривалості робочого часу», а точніше норму тривалості скороченого робочого часу для окремих категорій неповнолітніх працівників, що очевидно не одне й те ж. По-друге, гадаємо, що встановлення в ч. 4 ст. 132 ТКУ положення про те, що оплата праці неповнолітніх працівників -- учнів проводиться пропорційно відпрацьованому часу суперечить усталеній природі (сутності) такого виду робочого часу, як скорочений робочий час -- установлення якого не передбачає будь-яких обмежень в оплаті праці, вона має залишатися незмінною, як і при нормальній тривалості робочого часу. Пропорційний підхід до визначення розміру оплати праці презюмується законом лише під час неповного робочого часу (ч. 2 ст. 56 чинного КЗпП України, ч. 4 ст. 133 «Неповний робочий час» проекту ТКУ). Понад те, реалізація запропонованого наразі розробниками проекту ТКУ, на наш погляд, суперечить наявним приписам ст. 22 Конституції України, де прямо передбачено, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Почасти недосконалою вбачається запропонована редакція ст. 133 «Неповний робочий час» проекту ТКУ, зважаючи на те, що, попри категоричність у характеристиці договірного порядку встановлення неповного робочого часу (ч. 1 ст. 133), ч. 3 цієї ж статті встановлено цілу низку винятків із такого «категоричного» правила. Більш коректнішим і логічним, на наш погляд, було б указати на можливі винятки, з обов'язковим зазначенням відповідного переліку, у ч. 1 ст. 133 ТКУ. Не зайвим, з позиції -- унеможливлення зловживань із боку роботодавця в умовах тривалих затримок у виплаті заробітної плати, було б установити в законі й обов'язок роботодавця під час установлення неповного робочого часу роз'яснювати працівникові під розписку (у тексті наказу) особливості розрахунку розміру оплати праці в таких випадках (правові наслідки). До того ж, частини 4 і 5 ст. 133 ТКУ доцільно об'єднати й редакційно викласти наступним чином: «4. Установлення неповного робочого часу не тягне за собою будь-яких обмежень обсягу трудових прав працівників, за винятком оплати праці, яка здійснюється в цьому випадку пропорційно відпрацьованому часу або залежно від виробітку».

Убачаємо помилковим розміщення спеціальних норм щодо такого режиму робочого часу як ненормований режим робочого дня (ст. 154 «Робота на умовах ненормованого робочого часу» ТКУ) не в параграфі 2 «Режим робочого часу», де йдеться про окремі різновиди режимів робочого часу, зокрема п'ятиденний і шестиденний робочий тиждень (ст. 137), поділ робочого дня на частини (ст. 144), підсумований облік робочого часу (ст. 143) та гнучкий режим робочого часу (ст. 145), а в параграфі 3 «Робота понад норму робочого часу» Книги третьої «Умови праці» проекту ТКУ, де йдеться лише про надурочні роботи та порядок їхнього застосування (ст. 149-153 ТКУ). Керуємося наразі відповідною науковою доктриною. За твердженням В. В. Жернакова, «ненормированный рабочий день-- это особенный режим рабочего времени, который устанавливается для определенной категории работников в случаях невозможности нормирования времени трудового процесса. В случае необходимости эта категория работников выполняет работу сверх нормального рабочего времени. Эти переработки рабочего времени не являются сверхурочной работой и дополнительной оплате не подлежат» [30, с. 166-167]. З аналогічного розуміння виходять і інші автори, коли пишуть, що «ненормированный рабочий день -- это особый режим рабочего времени отдельных работников, обусловленный спецификой и характером их труда, при котором допускается при необходимости в отдельные дни работа сверх установленной продолжительности рабочего времени по предложению работодателя или по инициативе самого работника» [31, с. 164; 32, с. 238-239]. В. М. Пустозьорова, як і інші дослідники [33, с. 215; 34, с. 317-318], також зазначає, що «отдельные категории работников работают в условиях, когда время их труда не поддается точному учету. Для них устанавливается особый режим рабочего времени-- ненормированный рабочий день. Особенность этого режима в том, что работники самостоятельно распределяют свое рабочее время. В некоторых случаях работники, в основном подчиняясь режиму предприятия, иногда задерживаются на рабочем месте сверх обычного рабочего времени для выполнения своих служебных обязанностей или приходят на работу в более раннее время, чем предусмотрено правилами внутреннего трудового распорядка. Такая переработка не считается сверхурочной работой» [35, с. 147]. На думку В. С. Венедіктова, ненормований робочий день є не «особливим», а «спеціальним» режимом робочого часу, позаяк такі режими «устанавливаются для отдельных категорий работающих, что обусловлено особыми условиями и характером труда, социально-правым статусом работника и т. п. ...По действующему трудовому законодательству,-- наголошує цей автор, -- ненормированный рабочий день не является особой нормой рабочего времени» [36, с. 148, 149]. Наведені висновки є конгеніальними за суттю і теоретичним грунтом під час розмежування таких суміжних понять, як «вид» та «режим» робочого часу.

Таким чином, сформульовані вище пропозиції й зауваження, на наш погляд, зрозуміло, не є «істиною в останній інстанції», а тому, природно, мають стати предметом більш поглибленого аналізу представників широких наукових кіл. Означеним вище шляхи вдосконалення спеціального понятійного апарату правового інституту робочого часу та наявні проблеми його нормативного закріплення, зрозуміло, не вичерпуються, але реалізація останніх, урахування зазначеного в статті під час розробки проекту нового Трудового кодексу України, на наше переконання, сприятиме вдосконаленню не лише змісту та структури цього - у перспективі базового акту, а, зрештою, призведе до підвищення рівня ефективності правозастосовної діяльності в цій царині правового регулювання суспільних відносин.

Література

1. Кельман М. С. Загальна теорія держави та права / М. С. Кельман, О. Г. Мурашин. -- К. : Кондор, 2006. -- 477 с.

2. Хуторян Н. М. Теоретичні проблеми матеріальної відповідальності сторін трудових правовідносин : монографія / Н. М. Хуторян. -- К. : Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2002. -- 264 с.

3. Соболев С. А. Метод трудового права и методология права: вопросы теории, истории / С. А. Соболев // Российский ежегодник трудового права. -- 2005. -- №1. -- С. 83-89.

4. Головина С. Ю. Загадки и парадоксы Трудового кодекса РФ / С. Ю. Гловина // Российский ежегодник трудового права. -- 2005. -- №1. -- С. 178-183.

5. Шейко В. М. Організація та методика науково-дослідницької роботи / В. М. Шейко, Н. М. Кушнаренко.-- К. : Знання, 2006. -- 178 с.

6. Трудове право України / за ред. П. Д. Пилипенка. -- К. : Ін Юре, 2003. -- 536 с.

7. Мукcинова Л. А. Проблеми регулирования рабочего времени в СССР : монография / Л. А. Муксинова. -- М. : Юрид. лит., 1969. -- 216 c.

8. Гинцбург Л. Я. Проблеми рабочего времени в СССР : монография / Л. Я. Гинцбург. -- М. : Юрид. лит., 1968. -- 184 с.

9. Островский Л. Я. Законодательство о рабочем времени и времени отдыха и повьшение эффективности общественного производства : монография / Л. Я. Островский.-- М. : Наука, 1972. -- 242 с.

10. Процевский А. И. Рабочее время и рабочий день по советскому трудовому праву / А. И. Процевский. -- М. : Госюриздат, 1963, -- 238 с.

11. Венедиктова В. М. Правове регулювання неповного робочого часу в умовах ринкової економіки / В. М. Венедиктова. -- Х. : Ун-т внутр. справ, 1999. -- 36 с.

12. Гордієнко М. І. Щодо визначення понятійного апарату інституту робочого часу працівників органів внутрішніх справ / М. І. Гордієнко // Право і безпека.-- 2004.-- №33.-- С. 106-109.