Для цього Габермас виводить принцип універсалізації, який формулюється таким чином: кожна значуща норма має відповідати умовам, коли безпосередні й побічні наслідки, що виникають при задоволенні інтересів кожного, без примусу можуть бути прийняті усіма учасниками суспільного договору. Таким чином, суспільний договір, замість абстрактної легітимаційної конструкції в інтерпретації Габермаса, перетворюється на дієву основу демократичного громадянського суспільства і рівної діалогічної відповідальності, яка базується на цьому договорі. Однак така позиція веде до необхідності раціональності і відповідальності учасників дискурсу: «Суспільний договір виникає з ідеї про те, що кожен претендент на вступ до нього повинен мати раціональний мотив, щоб добровільно стати його членом і підкорюватися відповідним нормам і процедурам. Когнітивний зміст, завдяки якому порядок стає моральним чи справедливим, спирається, таким чином, на спільний договір усіх окремих його членів; з більшою точністю його можна пояснити раціональністю зважування благ, яке кожен з них здійснює, виходячи з власних інтересів» [7, с. 70].

Габермас, більшою мірою, ніж Ролз, прагне показати прагматику суспільного договору як особливої форми комунікативної дії. Це дозволяє йому застосовувати одну й ту ж саму логічну схему для аналізу будь-якої форми діалогічної взаємодії - чи то суспільного договору в цілому, чи конкретного контракту, спрямованого на задоволення базових побутових потреб. Звертає на себе увагу, що у цьому контексті він прямо вступає в полеміку з опортуністичним підходом, пропонованим прихильникам економічного аналізу права. Він пише: «Координація суб'єктів, які <...> ведуть себе [один з одним] стратегічно, залежить від того, наскільки егоїстичний розрахунок вигоди врівноважується розрахунком вигоди з іншої сторони. Тоді ступінь кооперації й стабільності залежить від задоволення інтересів учасників взаємодії. На противагу цьому я говорю про комунікативну дію, коли учасники ідуть на те, щоб внутрішньо узгодити між собою плани своїх дій і дотримуватися тих чи інших своїх намірів лише за умови згоди щодо існуючої ситуації й очікуваних результатів, які вже існують між ними, або щодо яких домовленість лише буде встановлено» [8, с. 199]. Іншими словами, для Габермаса договір як прояв комунікативної дії - це не стільки гра з ненульовою сумою, коли кожен учасник взаємодії вибудовує свої стратегії, перебуваючи в невіданні щодо стратегій інших учасників, скільки акт, спрямований якраз на прояснення намірів і стратегій інших. В обох випадках учасники діють раціонально, але в першому вони прагнуть лише до успіху, тоді як у другому - до досягнення згоди у процесі чесного спілкування [9, с. 50].

Заслуговує на увагу відмінність трактування практичного дискурсу суспільного договору Габермасом від його розуміння Дж. Ролзом. Габермас йде далі запропонованого Ролзом методологічного принципу «вхідної позиції», у якій всі здатні до раціональних рішень учасники суспільного договору виступають як рівноправні партнери, незважаючи на їх реальне соціальне становище. Що пропонує Габермас? Він наполягає на тому, що його метод практичного дискурсу має істотні переваги над ідеєю вхідного стану Дж. Ролза. Особливістю практичного дискурсу є не тільки визнання ним єдиної сили - сили кращого аргументу (тут Габермас спирається на теорію Р. Апексі) в спільному пошуку. Більш важливим стає те, що саме практичний дискурс виступає як форма аргументативного волевиявлення, яка має обов'язковий характер, форма, яка (як і «вхідний стан» Ролза) тільки на основі загальних передумов комунікації може гарантувати правильність (або справедливість) будь-якого порозуміння. До того ж, Габермас згоден з тим, що комунікативна та інформаційна революції надають людям могутні засоби активізації інтелектуальної діяльності, творчого мислення, інтуїції тощо.

Комунікативна версія суспільного договору за Габермасом, безумовно, є всеосяжною і продуктивною філософсько-правовою концепцією, яка іще раз доводить ренесанс цієї ідеології у політичній думці другої половини ХХ ст. Тим більше це важливо для правового контрактивізму, для якого проблема політичних і юридичних інтерпретацій договору є однією з основоположних. Між тим, ані Джон Ролз, ані Юрген Габермас не прагнули напряму екстраполювати уявлення про суспільний договір на правову площину, оскільки вбачали право радше один з елементів, цеглинкою у загальній структурі суспільства.

Натомість Рональд Дворкін, пропонуючи свою ліберальну програму теорії права, вбачає у суспільному договорі саме юридичний зміст. Звісно, до внеску Рональда Дворкіна у концепцію суспільного договору можна ставитися по-різному. Наприклад, Й. Шапіро доводить, що аргументи Дворкіна були не настільки незаперечні, як йому б хотілося. Його перу також належить робота «Моральні підстави політики», в якій він досліджує проблему суспільного договору як основу аргументації Дворкіна в політичній сфері, і показує, що теорію Дворкіна не варто сприймати як щось самостійне, але як спробу вдосконалити теорію Джона Ролза [10]. Однак саме у цьому контексті він нас і цікавить, тоді як можливі судження щодо його самостійності й переконливості не є предметом нашого аналізу в рамках цієї роботи. суспільний договір правовий юридичний

В основі юридичної концепції Дворкіна лежить ідея про те, що зміст права не вичерпується зводом раз і назавжди встановлених правил, і що вкрай важливо також враховувати фундаментальні принципи, які лежать в основі правової системи. Принципи не диктують конкретних рішень, а лише формулюють підстави, які можуть схилити до того чи іншого рішення, тоді як норми застосовуються за правилом «все або ніщо»: якщо умови, про які домовилися нормою, мають місце, вона повинна бути автоматично дотримана. Виникнення конфлікту між двома правовими нормами означає, що одна з них повинна бути змінена або взагалі скасована; принципи же можуть приходити в зіткнення, і тоді верх бере той, який є більш вагомим або важливим, але звідси зовсім не випливає, що конкуруючий принцип перестає бути принципом [1І].

З точки зору правового контрактивізму, утім, важливим є питання, звідки ці принципи беруться і що є їх джерелом. По-перше, принципи служать засобом вираження політичної моралі, прийнятої в суспільстві, і тим самим забезпечують зв'язок і взаємодію права і моралі. При розгляді судових справ до принципів вдаються тоді, коли існуючі правові норми досить невизначені і не диктують однозначного рішення, або коли справа, яка розглядається, не може бути підведена під жодну з наявних норм. У цих випадках, вважає Дворкін, на суддів покладається завдання знайти в ході зваженої й об'єктивної інтерпретації принципи, що лежать в основі існуючих правових норм, колишніх судових рішень (прецедентів) і суспільної політичної моралі найбільш узгоджене і послідовне рішення, що може найкращим чином бути інтегроване в систему права. Такий підхід часто іменують «інтегральною програмою тлумачення права» [12], і в цьому є сенс, оскільки принципи, по суті, виступають єднальною ланкою між діючим правом і тими ідеалами, о яких тяжіє конкретне суспільство - тобто тим, що Ролз і Габермас розглядають як підґрунтя суспільного договору.

По-друге, ці принципи слугують підставою політичних прав, існування яких, відтак, не обмежується позитивними правовими текстами. І якраз у цьому контексті ідея контрактивізму та її відлуння стають найбільш помітними. Дворкін розмежовує «основоположні» та «інституційні» права. Основоположні права мають абстрактну силу як противага колективним інтересам при обґрунтуванні політичних рішень, прийнятих суспільством в цілому, тоді як інституційні права повинні враховуватися при обґрунтуванні рішень, що приймаються деяким політичним інститутом. Юридичні права в цьому випадку тлумачаться як інституційні права на певне судове рішення [13]. Для розуміння відмінності між цими двома групами прав, слід мати на увазі, що перші пов'язані з фундаментальною владою людей до організації соціальних груп. Вони можуть утворювати ті політичні інститути, які найбільшою мірою відповідають їх потребам.

Так, основоположні права - це не ті права, які є основоположними в розумінні, наприклад, Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а ті, які є основоположними з точки зору формування політичної організації як такої. Іншими словами, основоположні права - це те, що надає індивідам змогу бути суб'єктами суспільного договору і те, що виступає свого роду перепусткою до раціональної політичної комунікації. На цьому тлі інституційні права - це ті права, які виникають на основі вже існуючої політичної і правової системи, а не передують їй. Це, однак, не означає, що основоположні права, якщо вони у відомому сенсі «передують» політичній і правовій системі, не є актуальними інструментами, використовуваними людьми. Гіпотетично можна уявити (а емпірично - спостерігати) перегляд людьми конституційних засад політичної системи, зміну політичного устрою як такого, запровадження нових форм політичного дискурсу та багато іншого, що якраз і є реалізацією основоположних прав.

Важливість ідеї основоположних прав в інтерпретації Дворкіна полягає у кількох моментах. По-перше, за її допомогою він прагне розвінчати критику суспільного договору як реального історичного акту. На думку Дворкіна, буквальне розуміння ідеї суспільного договору породжує парадокс. Ні так званого «природного стану», ні «суспільного договору» не існує і ніколи не існувало, і, отже, не можна говорити про те, що уряд або прості громадяни зв'язані в своїх діях його вимогами. Адже абсурдно говорити про зобов'язання, що випливають з договору, якого немає. Як стверджує Дворкін, «гіпотетичний договір є не просто блідою подобою цього договору, але відсутністю договору». Сама ідея, що людина пов'язана договором, який він уклав, перебуваючи в «природному стані», має на увазі, що «коли людина погодилася з деякими принципами заздалегідь, то було б справедливо застосувати до нього ці принципи згодом при інших обставинах, коли він з ними вже не згоден» [13, с. 151-152]. Однак при цьому Дворкін жодним чином не відкидає суспільний договір як розумовий експеримент, і це знову зближує його з Ролзом.

По-друге, основоположні права дозволяють більш чітко асоціювати суспільний договір як умови формальної рівності людей із конкретними носіями правосуб'єктності. Розвиваючи ідеї Ролза, Дворкін говорить, що будь-яка справедлива схема розподілу ресурсів має бути одночасно чуттєвою до вибору й амбіцій людей («ambition-sensitive») і нечуттєвою до випадкових обставин природного чи соціального характеру («endowment- insensitive») - така ідея подібна до «покрову невідання» [14, с. 133]. Однак такий юриди- зований підхід до «покрову невідання» виглядає більш доцільним і практичним, оскільки він пропонує розглядати право як актуальну форму цього покрову, який, утім, не є абсолютно суцільним.

Висновки

Можна підсумувати, що ліберальна політико-правова доктрина другої половини ХХ - початку ХХІ ст. дійсно посприяла відродженню ідеї суспільного договору у новій актуалізованій формі, яка спрямована на вирішення тих протиріч, з якими стикаються сучасні плюралістичні суспільства. Для становлення контрактивізму це ознаменувало собою передовсім переосмислення вихідних методологічних основ зв'язку політичної і правової сфер. Договір знову набув статусу актуального концепту не лише у вузькому юридичному сенсі, але й знову повернув собі позицію центральної категорій політичноїфілософії. Таким чином, запит на юридичну концепцію контрактивізму остаточно сформувався саме завдяки політичному лібералізму Дж. Ролза, Ю. Габермаса, Р. Дворкіна та ін. Однак для розбудови цієї концепції необхідно здійснити її редукцію і зазирнути в її центр - поняття договору.

Література

1. Ролз Дж. Теория справедливости / Дж. Ролз. - 2-е изд. - М. : Л. К. И., 2010. - 536 с.